Відлуння атомного лиха

Минає 30-та річниця аварії на ЧАЕС. Чи пам’ятають про це полтавці? Чи відчувається відлуння Чорнобиля в ХХІ столітті?
Ці запитання ми поставили мешканцям обласного центру.
Антон, 64 роки:
– Мій син був одним з ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Вважаю, що не потрібні гучні промови можновладців і показові покладення квітів. Необхідно реально допомагати родинам ліквідаторів – живих і померлих.
Марина, 48 років:
– Навчалася у Києві на першому курсі, коли сталася ця біда. Напередодні відпросилася у декана, щоб відпустив мене із занять і звільнив від участі в першотравневій демонстрації. 26 квітня я мала святкувати срібне весілля тітки якраз у Чорнобилі, а 28 – вшанувати пам’ять бабусі у Чернігові. Але все склалося не так. Замість свята був поспішний, панічний від’їзд і розпочалося таке, що навіть зараз важко згадувати. Це неможливо забути ніколи.
Ярослава, 58 років:
– Мою родину покалічила та “чорна гірка трава”, адже чорнобиль – це рослина, що нагадує полин. Два батькових брати потрапили на ліквідацію наслідків аварії. Дядько Олександр тільки став батьком, і у вересні 1986-го його забрали в Чорнобиль. Син у нього лише один. А дядьку Миколі не пощастило. Коли в лютому 1988-го направили в Чорнобильську зону, не знав, що дружина вагітна. А жінка після його повернення, дізнавшись правду про місце перебування чоловіка й отриману ним дозу випромінювання, того ж дня потрапила у лікарню. Її врятували, а дитину – ні. Більше дітей у них не було. А чи рахував хтось, скільки зробили тоді жінкам, вивезеним із чорнобильської зони, примусових абортів, скільки дітей не народилися чи з’явилися на світ хворими через цю трагедію? Таке от відлуння…
Сергій, 51 рік:
– 26 і 27 квітня 1986 року нічого не було відомо про вибух у Чорнобилі. Населення не попередили про небезпеку і не сказали, як поводитися, щоб зменшити вплив радіоактивного випромінювання. Перше офіційне повідомлення було зроблене по телебаченню лише 28-го числа під тиском обставин і міжнародної спільноти. В той час, коли іноземні засоби масової інформації говорили про загрозу для життя людей, а на екранах наших телевізорів демонструвалася карта повітряних потоків в Центральній і Східній Європі, в Києві та інших містах України й Білорусії проводилися першотравневі демонстрації. Я тоді жив у Києві і разом з дружиною та дворічною донькою теж був на Хрещатику. Відповідальні особи згодом пояснювали все необхідністю запобігти паніці серед населення. Хоча рівень радіації в Києві, згідно з даними розсекречених документів, перевищував фоновий у кілька десятків разів. Ми вже 28 років живемо на Полтавщині, останні 18 – у Полтаві, та дружина і донька часто хворіють. Дуже хочу, щоб трагедія більше не повторилася, щоб наша країна не жила в епоху експериментів, щоб нинішня війна закінчилася в цьому році, а жінки спокійно народжували дітей.
Андрій, 24 роки:
– Я, звичайно, не пам’ятаю Чорнобильської трагедії, знаю про неї з телевізора, книг, Інтернету. Мама, яка жила тоді в Полтаві і була школяркою, розповідала, що в місті вулиці мили якоюсь рідиною, яка пінилася, а дозиметрами на довгих палицях вимірювали рівень радіації під стінами будинків. У дитячі літні табори Полтавщини привозили багато дітей з Київської області. Діти не дуже розуміли, що відбувається, і хвалилися, що вони “радійні” і “телевізійні”. У мого друга батько був у Чорнобилі, зараз він хворіє і багато грошей треба на ліки. Молоде покоління знає про це лихо, забувати його не можна, і тільки серйозне технічне переоснащення вбереже в майбутньому від таких помилок.

Запитувала Галина БОЙКО.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.