Розчаклований пейзаж, або Осіння магія дендропарку регіонального ландшафтного парку «Нижньоворсклянський»

І  бути не може розкішнішого мандрівного маршруту, ніж зацвічений останнім осіннім теплом дендропарк. У тепла цього – свій колір і навіть смак: не змовляючись, ми разом із заступником директора регіонального ландшафтного парку “Нижньоворсклянський”, кандидатом біологічних наук Наталією СМОЛЯР зачерпуємо з кармінового озерця під глодом по пригорщі жарин-намистин. Ягоди розімлілі, соковиті, солодкі…

Несподіване частування – ніби чергове відкриття у жвавій вервечці, яка бадьорить мене від самого ранку. Сьогодні вперше дивлюся на довколишній світ із нового ракурсу – очима моєї супутниці, фахівця-природника. Ефект несподіваний. Усе, що здавалося непорушним, змінилося, як картинка в калейдоскопі. Дерева, чагарники, кущі скинули з себе ману пейзажу-тла і склали нам товариство.

Дорогою із Полтави в Кобеляцький район Наталія Олексіївна чітко вирізняла в лісосмугах, на пагорбах, обабіч шляхів рослини, які “самовільно” переселилися із далеких, іноді й заокеанських, земель. Міркувала, як вони відтісняють місцевих зелених “мешканців”, робила припущення, що за неодмінних супутників “ведуть” ці переселенці за собою… Здавалось, ідеться про зіткнення різних “цивілізацій”. Про неосяжну людську неуважність до грандіозних подій, які вирують в одному із нами вимірі й визначають риси тих пейзажів, що “заселятимуть” наші землі в майбутньому…

Ще більше сум’яття відчуваю після кількох процитованих Наталією Смоляр рядків із Тараса Шевченка, власне, спантеличує надто незвичне їх трактування: “Пам’ятаєте: “По діброві вітер виє…”  – це написано про Лівобережну Україну. Якщо ж згадаєте: “Тече вода з-під явора…” – це про Правобережжя, західні території…” Розумію, що географічний підтекст Наталія Олексіївна прочитує зі змальованої поетом поведінки природи, але до жодних деталізацій ми не вдаємося. Глодовим частуванням нас зустрічає товариство, в якому хочеться нарешті набутися.

Від картоплі – до заморських екзотів

Дендропарк регіонального ландшафтного парку “Нижньоворсклянський” умовно поділяється на два відділи – старий і новий. Уміли б ми розуміти мову дерев, то довго затрималися б саме у першому, де ялини, верби й клени завзято підростали ще за часів розквіту заснованого тут колишнім деканом природничого факультету Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, видатним вченим-хіміком Андрієм Каришиним вузівського біостаціонару. “У 1987-му я студенткою вперше приїхала сюди на практику, – згадує Наталія Олексіївна, шукаючи поглядом заховані в небесній далині верхівки ялин, – то при моєму невисокому зрості можна було дорівнятись до них, лише ставши на лавочку…”

Новий відділ дендрарію висаджений десять років тому, вже як зелений пам’ятник Андрію Потаповичу. Шумить-зустрічає усіх, хто прибуває на територію адміністративно-наукового центру РЛП “Нижньоворсклянський”.

Сьогодні тут можна вволю набродитися лише вдвох – на пару з пройдисвітом-вітерцем. Але це – доля винятково мандрівників. Наталія Смоляр почувається тут інакше, бо ж добре пам’ятає, що все кругом гуло, як у вулику: студенти мчали у місцеву лабораторію проявляти фотоплівки з ілюстраціями до своїх практичних робіт, збирали на величезному городі пахучі, налиті один в один помідори, копали моркву і буряки… Що не рік – територія біостаціонару облаштовувалася: з’явилася навіть більярдна, залунав у такт закоханим студентським серцям танцмайданчик.

Спорожніло тут в тяжких для всієї країни 1990-х. Отож планувати новий відділ дендропарку на початку 2000-х довелося на вщент забур’яненій території, аж не вірилось, що раніше там розкошував урожаями годувальник-город.

Провісником початку нового життя став звичайнісінький гривастий селянський кінь. Газонну траву для майбутнього дендропарку вирішили посіяти дідівським методом. Потім іще кілька років пішло на формування основи колекції – звозили цікаві екземпляри, звідки тільки могли. Сьогодні тут налічується близько 200 видів, сортів і декоративних форм рослин. Унікальність місцевого дендропарку, за словами Наталії Смоляр, у тому, що його зеленим мешканцям (і екзотам-переселенцям з інших континентів, і старожилам-реліктам) доводиться адаптовуватися до життя в зоні степу. А це, щонайменше, випробування посухами й вітрами.

Хочете – вірте,  хочете – ні

Звісно, найперша мета під час екскурсії в дендропарку – побачити рідкісні рослини. Однак про неї швидко забуваєш, бо ж цікавинки чекають і там, де на них зовсім не сподіваєшся. Наприклад, біля хвилястих кущиків ялівцю звичайного.

– У природі ця рослина росте в тайзі. В Україні її найбільше можна побачити на Поліссі, а в нашій області ялівець звичайний природно росте тільки в Гадяцькому бору, – розповідає Наталія Смоляр. – Уявіть собі, що на батьківщині цього представника флори, в Північній Америці, з шишкоягід ялівцю виготовляють … джин. Причому цей недвозначний зв’язок із “зеленим змієм” зовсім не впливає на імідж рослини як такої, що стоїть на варті людського здоров’я. Хочете – вірте, хочете – ні, а гомеопати запевняють, що півгодинна зупинка в насадженнях ялівцю звичайного сприяє очищенню людського організму від патогенних бактерій і вірусів на 90 відсотків.

Отож вдихаємо глибше й продовжуємо знайомства. Розмаїття форм ялівцю в дендропарку представлене щедро. Є тут і модний нині в Полтаві для бордюрних насаджень ялівець козацький. У Наталії Олексіївни для нерозважливих прихильників такого озеленення уже наболіло застереження: поблизу дитячих майданчиків цей кущ категорично небажаний – він має токсичні, отруйні властивості.

Ще більше небезпечних таємниць приховують червоні смолоскипи-супліддя іншого улюбленця ландшафтних дизайнерів – сумаху звичайного (оцтове дерево). У дендропарку цей святково прибраний красень перепинив нас із власної волі – виринув на шляху й застиг між землею і небом як нескінченний феєрверк. Гарно…

– Справа не тільки в тім, що супліддя цієї рослини отруйні, – продовжує Наталія Смоляр. – Оцтове дерево належить до групи рослин “неопалима купина”. Під час квітування в певні періоди доби воно виділяє ефірні олії, які, по-перше, можуть досить негативно впливати на здоров’я людини, по-друге, мають схильність …до спалахування і горіння. Якась прикра необережність, пригода – і наслідки появи природного ореолу можуть бути непередбачувані.

Ясна річ, що після кількох хвилин у компанії подібних іноземних рослин-сюрпризів усією душею радієш звичним оку берізкам, липам, вербам… Утім, одна з цих посестер також має свою чи то загублену в часі, чи то заколихану в довгих листяних косах таємничу історію.

– Верба плакуча вперше з’явилася в Україні в знаменитій “Софіївці” Черкаської області, а вже звідти поширилася на інші території, – пояснює моя співрозмовниця. – Наукова її назва – верба вавилонська, а декоративна форма – плакуча. Дуже красиве дерево. Але сьогодні, на жаль, його мало саджають.

Спірея, горобинник, форзиція, тамарикс, чекалкин горіх, метасеквоя, мушмула, кизильник, карія – кожному своєму знайомцю Наталія Олексіївна приділяє хоч кілька хвилин уваги. Окрема любов – панни туї західні. Ось струнка колоноподібна; трохи далі – присадкувата, але довершено легка в кулястих обрисах, мов у вальсі. Трохи печальний вигляд має третя з подружок – руда. Це туя форми “золотиста”. Їй надокучили бідкання екскурсантів. Хто не гляне – питається, що із нею не так, чому не зелена? Ну майже спроектований на флору людський комплекс у мініатюрі.

Бурштинова нитка зими

“Часто кажуть, що хвоя вічно зелена. Але ж насправді вона поступово обсипається. Поступово наростає нова… Яка ж тут вічність?” – риторичне питання Наталії Смоляр звернене до ялини звичайної. Красуня кокетливо стинає на вітрі вкутаними в малахітові шати плечима.

Неподалік – молоденькі ялини голубі (гості з Північної Америки), усупереч іншій назві – ялини колючі – вони нагадують лагідних пухнастиків. Особливо якщо відразу ж перевести погляд на їхню землячку – гледичію звичайну. Та – ніби замаскований у листяну крону “хижак”! Колючки на стовбурі – точнісінько випущені пазурі… Сотні пазурів. Утім, насправді під такою грізною личиною живе дуже корисне для людини дерево родини бобових.

На півдні України це незамінний медонос, який добре виділяє нектар навіть у посуху. А ще, як виявляється, плоди гледичії придатні для виготовлення замінника кави. Про антибактеріальні й антивірусні властивості рослини розповідають майже чудеса – якщо козу (ця тварина не така перебірлива до харчів, як корова) певний час погодувати бобами гледичії, а потім залишити здоєне молоко на найбільшій спеці, то протягом десяти днів йому не загрожуватиме жодне скисання…

Представлені в дендропарку також сосна Веймутова і сосна кримська. Здається, затримайся біля них ще на мить – і в руках опиниться пахуча бурштинова нитка, яка й з екватора літа виведе на білий берег Нового року. “Це сніжноягідник” – як сніжка, летить голос моєї супутниці, яка показує на модний нині в озелененні міських парків величезний кущ-замет, кущ-хуртовину. Віття густо обліплене молочними пластівцями.

Намріяний сніг умить розтає, коли ми з Наталією Смоляр підходимо до ще зовсім молоденького тиса ягідного – зелена шубка рослини дбайливо застебнута на тисячу розжарених коралових гудзиків. Дивимося на реліктового чепуруна згори. Але варто знати, що доросле дерево може сягати у висоту близько тридцяти метрів, а тривалість його життя – до трьох з половиною тисяч років! Так що перед нами зовсім маля. Щоправда, думати поряд із ним про забавлянки не випадає. Хоч чимало дослідників стверджують, що в давнину використана при будівництві помешкань деревина тиса захищала родини від епідемій. За переказами, ця рослина має сумну славу підступного отруйника на імператорських застіллях: мовляв, і найцінніше вино, споживане в кубку із тиса, поступово вкорочувало жертві віку…

150 мільйонів років любові

Правдиві звинувачення на адресу тиса чи вигадані, а на пам’ять про мандрівку я везтиму додому плоди-“сувеніри” від місцевого мешканця з куди спокійнішою репутацією. Дуб північний, або дуб червоний, родом із Північної Америки. Наші лісівники люблять його, зокрема, за те, що росте справді, як із води, підвищуючись за рік на 80 сантиметрів. Осіннє вбрання має яскраво-червоне. Жолуді також особливі, проти звичайних – наче коротенькі товстенькі діжечки. Стискаючи двійко їх у руці, нітрохи не вагаюся про свій вибір навіть перед екстравагантною катальпою, тобто макаронним деревом. У Полтаві воно давно вже – не рідкість. Хоча колишні студенти-практиканти, які вирощували тут наші заповітні картоплю-огірки-цибулю, мабуть би, подивувалися такому продовженню.

– Інша назва цієї рослини – дерево зі слонячими вухами, – Наталія Олексіївна привертає мою увагу до специфічної форми листя. – Його багато садять в Одесі, Миколаєві, а в нас – у Кременчуці й Горішніх Плавнях, популярне воно і в Полтаві. Навесні дуже гарно квітує, а восени й узимку стоїть обвішане плодами у вигляді стручкової квасолі, які дуже нагадують довжелезні макарони.

Знайомство із  найвідомішим у світі реліктом Наталія Смоляр приберігає наостанок. Це, звісно, гінкго білоба, або гінкго дволопатеве. Його історія сягає 150 мільйонів років. Не дивно, що у сучасній фармакології на основі релікта виготовляють різні ліки, покликані гальмувати процеси старіння в людському організмі. Гінкго дволопатеве є у певному сенсі мрією про продовження молодості.

– У природі це дерево залишилося лише на південному сході Китаю, на площі близько 300 гектарів. Але завдяки тому, що людина його розвезла, адаптувала, воно зростає і у нас. У дендропарку почувається, як бачимо, прекрасно. Гінкго – рослина дводомна, тобто є дерева чоловічі, а є жіночі. Поки що визначитися з нашими (їх тут два) неможливо.

Я пильніше вдивляюся у нерозпізнану пару: листки-сердечка, за які релікт називають деревом кохання, набули яскраво-осіннього, майже канаркового забарвлення. І тріпотять, тріпотять, тріпотять… У такт тій музиці, під яку десь тут поруч, на танцмайданчику, юні кавалери запрошували на танець своїх обраниць.

 

Вікторія КОРНЄВА

“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.