Микола ДАНИЛЕЙКО: “Успіх – не везіння, не якийсь зовнішній фактор випадковості, а результат наполегливої праці”

Кременчуцький завод дорожніх машин – потужне підприємство української машинобудівної галузі. Микола Іванович Данилейко – один із тих, хто створював і розвивав виробничий потенціал КЗДМ. Він працює на заводі, який вважає рідним, уже понад 30 років. Із 2002 року Микола Данилейко був директором – головою правління, а з 2011-го є головою наглядової ради – президентом ПрАТ “Кременчуцький завод дорожніх машин”. Він удостоєний почесного звання “Заслужений машинобудівник України”, нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, очолює Кременчуцьку асоціацію роботодавців. Дормаш, подолавши кілька кризових етапів, нині стабільно працює, нарощує виробництво, розширює асортимент продукції. Середня зарплата по заводу в цьому році суттєво зросла у порівнянні із попереднім і становить 9 тисяч гривень, відрахування до міського бюджету зросли у 1,7 разу. І все це – результат роботи злагодженої команди на чолі з Миколою Данилейком.
Через кілька днів, 2 листопада, Микола Іванович прийматиме вітання із нагоди 60-річчя. Розмова з ювіляром – про завод і про людей, які на ньому працювали і працюють. Певною мірою – і про приватні клопоти, життєві дороги….

– Миколо Івановичу, як Ви стали машинобудівником і чому обрали для себе саме цю непросту сферу?
– Закінчив я школу в 1975 році й пішов працювати на автомобільний завод. Мене прийняли учнем токаря в експериментальний цех, який, до речі, очолював Володимир Приходько (теперішній голова наглядової ради – президент ПАТ “КВБЗ”. – Авт.). Він і став першим моїм наставником. Потім була служба у військах протиповітряної оборони. Після служби я повернувся в Кременчук, і – на роботу, на завод. Мене машини вабили з дитинства. В шкільні роки багато читав про техніку, захоплювався моделюванням літаків, навіть клуб при школі відвідував. Тож і фах собі обрав до душі, пішов навчатися на інженера-механіка.
– Де саме Ви опанували обрану професію?
– У Харківському політехнічному інституті, навчався без відриву від виробництва. Тоді був час бурхливого розвитку автомобільних заводів, професія інженера була в пошані й користувалася попитом. Тепер, на жаль, майже немає бажаючих займатися інженерною справою, освоювати пов’язані із нею професії. Ми часто обговорюємо цю проблему на засіданні Спостережної ради при Кременчуцькому національному університеті. На жаль, не налаштована система української освіти на підготовку фахових інженерів, конструкторів, немає відповідної навчальної бази, та й рівень шкільної підготовки з математики, фізики, тобто профільних предметів для цієї спеціалізації, надто низький. В результаті маємо недобір на інженерні спеціальності й брак кваліфікованих спеціалістів цього профілю на підприємствах. Звичайно, профорієнтаційна проблема – не місцева, й вирішувати її слід на державному рівні. Мені як керівнику машинобудівного підприємства вона не дає спокою.
– На Кременчуцький завод дорожніх машин Ви прийшли у 1985 році, очолили його на початку 2000-х, тобто у дуже непростий для вітчизняного машинобудування час. Як виживало тоді підприємство?
– Після розвалу Радянського Союзу розпочався вкрай непростий період зародження і становлення української промисловості. У 1998 році ми нарешті закрили заборгованість по зарплаті за попередні роки й почали думати, як жити й працювати далі. Я тоді працював заступником директора з економічних питань. Грошей катастрофічно не вистачало ні на що, економічні зв’язки із колишніми радянськими республіками були зруйновані, спостерігався жахливий спад виробництва – замовлень не було. Ніхто з нас не знав, що буде завтра, планувати роботу цехів було вкрай важко, але ми не впадали у відчай – вели постійний пошук потенційних замовників, генерували виробничі ідеї. Саме в той період ми сформували свою маркетингову службу, підібравши кваліфікованих працівників, запрацювала дилерська мережа, почали налагоджувати випуск комплектуючих, які раніше нам постачали з усіх кінців Радянського Союзу, завантажували виробничі потужності випуском товарів широкого вжитку, розробляли комунальну техніку, боролися із конкуренцією китайських товарів за рахунок вищої якості наших виробів. Саме тоді ми розробили й запустили в серійне виробництво принципово новий модельний ряд асфальтозмішувальних установок, вийшли на зовнішні ринки. На 2005 рік експортна складова становила 80 відсотків від загальної кількості замовлень. У той період ми відвантажували асфальтозмішувачі у країни Азії, Східної Європи.
Було надзвичайно важко, але перед нами стояло завдання вижити й реформуватися з урахуванням нових ринкових реалій, й ми це зробили. На жаль, повністю зберегти колектив не вдалося – дехто з працівників через відсутність роботи взявся возити українські товари у Польщу, а звідти доставляти імпортні кросівки, шкіряні куртки… В отаких надзвичайно складних умовах зароджувався малий і середній український бізнес. І на тлі цього тотального хаосу ми продовжували реформувати наше підприємство. Чисельність колективу скоротилася до 3,5 тисячі працівників, але нам вдалося зберегти і вдало реформувати підприємство. Нині маємо сформований портфель замовлень, стабільне завантаження виробництва, а наші працівники мають роботу й заробітну плату. На сьогоднішній день на заводі працюють 2,1 тисячі людей, і в нас є вакансії.
– Народна мудрість гласить, що успішним може стати тільки той, у кого є надійний тил. Хто, так би мовити, охороняє Ваші тили?
– Звичайно, це моя дружина, Ольга Миколаївна. Познайомилися ми з нею в друзів, так що ніякої надзвичайно романтичної історії, про які пишуть у романах, не було. Але разом ми вже майже 40 років, виростили доньку Олену, радіємо онукові. Данило навчається в 5 класі, він у нас дуже серйозний хлопець…
– “Стаж” подружнього життя солідний. У чому секрет родинної злагоди?
– Мабуть, у тому, що і дружина, і я навчилися чути й розуміти одне одного, мирно обговорювати суперечливі моменти. У нашій сім’ї, як і в будь-яких інших, траплялися складні періоди. Так, початок подружнього життя припав на роки моєї роботи у відділі збуту підприємства. Я йшов на завод о 6-й ранку й повертався пізно ввечері, доводилося працювати й у вихідні. Тож наша донька мене бачила рідко. Дуже вдячний дружині за те, що вона своєю материнською любов’ю компенсовувала доньці дефіцит батьківської уваги і намагалася ставитися з розумінням до мого ненормованого робочого графіка. За ті роки, що ми разом, навчилися відчувати й розуміти одне одного з півслова – мабуть, це і є справжня спорідненість душ.
– Директорська посада – це відповідальність за великий колектив і постійне перебування на межі стресу. Звідки черпаєте сили для роботи і як відпочиваєте?
– Моє головне джерело натхнення – родина. У нас уже багато років існує сімейна традиція – раз на рік ми залишаємо всі справи і разом їдемо кудись на відпочинок. Раніше їздили в Крим, тепер – в інші теплі краї. Коли видається вільна хвилина, відправляюся на полювання, хоча цього року ще не був ні разу – часу не вистачає. Ще люблю рибалити, але теж буваю на риболовлі нечасто.
Маємо дачу в Омельнику, поблизу Кременчука. Красиве впорядковане село, центр об’єднаної територіальної громади. Сільський голова Олександра Шереметьєва – дуже дієвий керівник, вона зуміла згуртувати навколо себе прогресивну молодь, залучила багатьох молодих спеціалістів, вкладає гроші у їхнє навчання.
– Миколо Івановичу, а як із молодими керівними кадрами на Кременчуцькому заводі дорожніх машин? Буде кому свого часу передавати естафету, як колись її передали Вам?
– Загалом у нас на заводі завжди був і залишається дуже міцний зв’язок поколінь. Так, коли я став директором, у мене були мудрі наставники – три моїх попередники – Марат Васильович Чіп; Віктор Миколайович Захаров, при якому я прийшов працювати на завод; Борис Миколайович Мунтян – саме в нього я прийняв директорську естафету і в нього багато чому вчився. Моєму становленню як керівника посприяли й старші колеги по Кременчуцькій асоціації роботодавців, особливо – Володимир Іванович Приходько, голова наглядової ради – президент ПАТ “КВБЗ”, і Геннадій Іванович Леготкін, нинішній голова наглядової ради ПрАТ “Кременчуцький колісний завод”. Хочу згадати колишнього головного інженера нашого підприємства, керівника виконкому Кременчуцької міської ради, а нині – виконавчого директора асоціації роботодавців Анатолія Кузьмича Литвиненка і колишнього головного інженера заводу Віктора Васильовича Куленка. Вони уособлюють історію нашого підприємства, його колективу, мають величезний трудовий і життєвий досвід, у них завжди є чому вчитися.
Нині ж моє завдання як керівника – готувати молоду зміну. І в нас уже є ті, кому можна буде довірити керівництво заводом. Я пишаюся тим, що брав участь у їхній підготовці. На сьогоднішній день маємо сформовану команду креативних і мудрих керівників. Це – люди невипадкові, перевірені роками, тож кваліфікований керівний корпус на заводі є, й він працює злагоджено. А от загалом проблема дефіциту керівних кадрів, висококласних інженерів залишається актуальною, адже, щоб стати керівником, людина має пройти всі щаблі професійного зростання, знати обладнання й усі тонкощі виробництва нашої продукції. Втім мало хто з молодих людей прагне цього й готовий працювати наполегливо на тривалу перспективу. Зрозуміло, що в Польщі чи Прибалтиці на заробітках зарплати вищі, але це – вигода сьогоднішнього дня. Ми ж турбуємося про перспективу розвитку заводу й робимо усе для того, щоб було кому передавати досвід.
– Успіх підприємства – це успіх його керівника. В чому полягає Ваш особистий секрет успішності?
– Важко отак зразу сказати, адже я ніколи так предметно над цим не замислювався. Думаю, це наполегливість, працьовитість і постійне бажання вчитися.
– Мабуть, саме тому Ви, вже обіймаючи керівну посаду на заводі дорожніх машин, здобули другу вищу освіту й диплом економіста?
– Це була ініціатива Бориса Миколайовича Мунтяна, і я, будучи на той момент заступником директора, знову сів за студентську парту. Та й не тільки я – разом зі мною вчилися Євген Хворост, який тоді теж був одним із керівників на Крюківському вагонобудівному заводі, а пізніше – головою правління, Борис Коробка, який працював у ті роки начальником управління маркетингу, потім – головним інженером заводу. Ми розуміли, що успіх – не везіння, не якийсь зовнішній фактор випадковості, а результат наполегливої праці, бажання досягти поставленої мети і знань. От заради знань і пішли вчитися…
– Кожна кругла дата в житті людини – це привід підбити підсумки й окреслити для себе нові горизонти. Які маєте плани на найближче майбутнє?
– Мене ще на три роки обрали головою наглядової ради – президентом ПрАТ “Кременчуцький завод дорожніх машин”, тож буду працювати на розвиток рідного підприємства, на зміцнення його позицій на вітчизняному й зарубіжних ринках.
– Ви вважаєте себе щасливою людиною?
– Маю міцну сім’ю й підтримку рідних, злагоджену команду однодумців, із якими пройдено багато випробувань, мені щастило на життєвих дорогах зустрічати мудрих людей, які щедро ділилися своїм досвідом. Уже й сам маю чималий життєвий і професійний досвід, що допомагає мені в роботі. Я відчуваю себе сповненим сил, енергії для нових звершень. В мене ще багато планів, і є люди, з якими і для яких хочу жити й працювати. Думаю, я справді – щаслива людина.

Юлія ДУМКА-КОНДРАТЬЄВА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (1 оцінок, оцінка: 5,00 з 5)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.