Борис КОВТУН: “Пам’ятаю минуле заради прийдешнього”

“Ми згорали в житті і горіли, як свічі, і не соромно нам нашим дітям й онукам дивитись у вічі”, – записав на форзаці своєї книги, яку подарував нашій редакції, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни, полковник у відставці, визволитель Полтави, літератор, активіст ветеранського руху Борис Петрович Ковтун.
Книга має назву “Я бачу сонце! Пам’ятаймо минуле заради майбутнього”. У ній зібрані спогади, публіцистика, вірші фронтовика. Ветеран переконаний, що він і люди його покоління жили, воювали, трудилися для того, щоб нащадки бачили сонце та мирне небо.
Народився Борис Ковтун у 1924 році в селі Безсали Лохвицького району. До війни закінчив 9 класів у Жданах, що неподалік Лубен, де працював ветеринаром батько хлопця.
– У червні 1941 року з групою учнів середньої школи села Ждани, де я навчався, приїхав на екскурсію в Полтаву. І там, у неділю, 22 червня, нас застала звістка про війну.
Це було красиве місто з парками, скверами, гарними будинками. І добрими, сердечними людьми. Я закохався в наш обласний центр і полюбив на все життя. Полтава снилася мені всю війну.
І так склалося, що я влітку 1943-го воював у складі 13-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка визволяла Полтаву від фашистських загарбників, брав участь у боях на Курській дузі на Степовому і Воронезькому фронтах, – ділиться спогадами ветеран.
Пізніше Борис Петрович стане жителем мирної Полтави. Та до цього тоді було ще дуже довго…
Батьку-ветеринару доручили переганяти в евакуацію колгоспну худобу. Разом з ним вирушили у важку дорогу на схід дружина і 17-річний син. Дорогою їх не раз обстрілювали й бомбили німці. Корови хворіли, батько намагався їх лікувати, розповідає Борис Петрович. Добиралися кілька місяців – аж до зими. Зупинились в одному з радгоспів Сталінградської (нині – Волгоградська) області Росії. Борис почав працювати в ремонтній майстерні.
– Прочитав у газеті про розвідницю Зою Космодем’янську і подумав: дівчина пішла воювати, а я, хлопець, маю сидіти вдома. Не чекаючи повноліття, в сімнадцять з половиною років подав заяву до Кругловського райвійськкомату, щоб відправили на фронт добровольцем, – згадує Борис Петрович. – Мене відправили у військове училище на Урал, де навчався до 1943-го. А потім – фронт. Бойове хрещення отримав на Курській дузі.
Поблизу Полтави Борис Ковтун був поранений. Свою історію розповів у маленькій повісті “У військовому шпиталі”, що увійшла до книги “Я бачу сонце”, і в своїх інтерв’ю.
– Мені пощастило, що воював у роті автоматників, якою командував українець, капітан Іван Подкопай, хоробрий, грамотний, вольовий офіцер. Витримавши ворожий наступ і прорвавши оборону, наша 5-та гвардійська загальновійськова армія разом з 5-ю гвардійською танковою армією звільняли українську землю – Харківську, а потім Полтавську області.
Командир знав, що я родом з Полтавщини, і сказав мені: “Бачиш, ми уже вийшли на шляхи полтавські. Пам’ятаєш, у нашого письменника Івана Котляревського в п’єсі “Наталка Полтавка”: “Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву”. Я дуже люблю цю виставу, дивився її безліч разів. Ось і зараз звільнимо твою Полтаву – будеш у мене гідом, покажеш свою красуню, яку ти так вихваляєш”.
– Ми поспішали до моєї красуні, щоб вирвати її з пазурів ненависного ворога, який на полтавському напрямку чинив відчайдушний опір… Місто було важливим опорним пунктом гітлерівців. Втративши його, вони не могли затримати наші війська аж до Дніпра. Тому на допомогу своїм направили резервні танкові й механізовані дивізії, – продовжує розповідь Борис Петрович. – Дійшло навіть до того, що проти нас наступали вогнеметні танки, які напалмом випалювали і знищували все живе. Треба було витримати таке страхіття. І наші воїни витримали!
На підступах до Полтави виникла необхідність піти у розвідку. Борис Ковтун з товаришем взяв це небезпечне завдання на себе. Маленька група зіткнулася з ворогами.
“Пролунав постріл справа – і мене прошив біль у лівому плечі, – пише фронтовик у книзі спогадів. – Повернув голову і бачу: по той бік колії стоїть здоровенний пихатий німець. Повернув автомат, натиснув на курок. Але… осічка. В таку мить! Тим часом – постріл з тієї сторони. Мене наче хто палицею огрів по лівій руці і вона повисла перебита. Закрив голову автоматом, в його круглий диск одна за одною влетіли дві німецькі кулі. Третьої не було. Я підвожу голову і бачу, що німець перезаряджає гвинтівку. У голові блискавично промайнуло: гранати! У мене на поясному ремені висіло в невеликій сумці дві гранати. Миттю дістаю одну і щосили кидаю…”
З поля бою пораненого Бориса витягла санінструктор Маруся. Радісну новину про те, що Полтава визволена від гітлерівських загарбників, дізнався в госпіталі. Коли рука загоїлась, 19-річний юнак звернувся до командування з проханням відправити в гвардійську Полтавську тринадцяту стрілецьку дивізію. Та йому пояснили, що на фронті необхідне поповнення молодшими командирами. І направили в Куйбишевське піхотне училище. Після навчання Борис Ковтун потрапив на ІІІ Український фронт, в Угорщину. Війна для нього завершилася біля австрійського міста Грац, де зустрівся з американськими військами. Молодий романтик про ті важкі фронтові дні написав ліричного вірша “Альпийские эдельвейсы”.
За статистикою, ровесників Бориса Петровича Ковтуна, солдатів 1924 року народження, з війни поверталося лише чотири зі ста.
…До 1955-го Борис Ковтун прослужив в армії. Потім закінчив вечірню школу, філфак Чернівецького університету. Працював викладачем у тамтешньому фінансовому технікумі, літпрацівником у Карлівській районній газеті. Згодом здобув бухгалтерську освіту, працював у Полтавському обласному фінансовому відділі. Має більше 60 років трудового стажу. Був обраний головою ветеранської організації фінансового управління області, є членом Полтавського осередку Асоціації ветеранів державної податкової служби України, займається літературною діяльністю.
– Часто зустрічаюся зі школярами, курсантами, солдатами, виступаю по телебаченню, радіо, в газетах, розповідаю про пережите на фронті, – каже Борис Петрович. – Виступи свої завершую словами поета Володимира Сосюри: “Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди…”
З дружиною Марією Олександрівною прожили близько семи десятиліть, виростили доньку Наталію, внука Олексія, діждалися правнуків Марію та Олександра.
– Дочка вийшла заміж за Юрія Гагаріна, повного тезку першого космонавта, – посміхається Борис Петрович. – Він був військовим і служив на космодромі Байконур у незабутньому 1961 році. Коли по радіо оголосили ім’я і прізвище пілота, який вивів ракету на навколоземну орбіту, мама мого зятя втратила свідомість – думала, що то її син полетів…
Нині Борис Петрович Ковтун, один з визволителів Полтави, зустрічає 74-ту річницю її визволення.
И я приветствую лучи,
Что ворвались в мое оконце.
И песню, что в груди звучит.
И счастлив я: Я ВИЖУ СОЛНЦЕ! –
пише активний ветеран у життєстверджуючому вірші.

Ганна ЯЛОВЕГІНА.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.