«Якби керівництво перш за все забезпечувало солдата, а потім уже генерала, тоді був би порядок»

П’ятнадцять хвилин по шостій ранку. Дзвонить телефон.
– “Змій” запитує, коли нас чекати у “зайців”, – жартома називає бійців 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, які стоять на позиціях у Зайцевому Донецької області, волонтер громадської спілки “Координаційний центр “Громада Полтавщини” Наталія Костіна. Потім звертається до колег із ГО “АТО – Майдан – Кременчук” Леоніда Харченка, Олексія Дємєнтєєва, Костянтина Пташинського та Олексія Кабушки з “Громади Полтавщини”: – Коли дістанемося до хлопців?
– Через дві-три години будемо, – відповідає Леонід Харченко.
Позиції у Зайцевому обстрілюють щодня
В’їжджаємо у Зайцеве, але відразу на позиції дістатися не вдається. Один із ВОПів (взводний опорний пункт. – Авт.) тільки-но обстріляли. Прилетіла міна до входу в бліндаж. Є поранений. Доки волонтери чекають команди рухатися далі, спілкуються з місцевими мешканцями. Жінка середнього віку, яка попросила не називати її імені, розповідає:
– Коли сепаратисти дізналися, що ми за Україну, відібрали хату. Просто вигнали. І батьків дім “почистили”. Запитали, чи “довго ще вештатиметься довкола будинку”. Він сказав, що там живе. На що почув: “Уже ні”. Тепер мешкаємо в хаті родичів на підконтрольній Україні частині Зайцевого. Добре, хоч діти виїхали трішки далі. Внуків бачу рідко, бо небезпечно їх сюди привозити. А вони ж просяться в гості…
Одержавши дозвіл від бійців, кременчуцькі й полтавські волонтери їдуть вглиб населеного пункту. Поруч із ними – лікар обласної клінічної лікарні імені М.В. Скліфосовського Таміла Литвиненко. Її уже чекає невеличка черга – кілька “пацієнтів” на масаж. Хтось уже вдруге, а хтось, за рекомендацією побратимів, вперше прийшов “порихтувати спину”. Діставшись до позиції підрозділу, лікар стає до роботи, а волонтери разом із бійцями розвантажують авто. Викладають сонячну батарею, маскувальні сітки, мішки, цвяхи, фляги з водою, солодкими напоями, моркву по-корейськи, консервацію, печиво, чай, каву, спрей від комарів, пиріжки з різними начинками, свіже молоко.
– Молоко пийте відразу, щоб не скисло, – нагадують волонтери.
– Та не встигне, – відповідають бійці.
Час від часу віддалік чути постріли. То далі, то трохи ближче.
– Це, найімовірніше, з СВД (снайперська гвинтівка Драгунова. – Авт.). Одиночні постріли. 7,62 (калібр. – Авт.). Ми в так званій мертвій зоні для них. Але чути все, – пояснює заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення Василь Красавін.
Він родом із Миргорода. Контракт із 25-ю бригадою підписав у вересні минулого року. В кінці місяця уже був у Зайцевому. В перший же день, говорить, почав воювати. Тільки приїхав – відразу й потрапив під обстріл. Контракт уклав до кінця особливого періоду.
– Я ж навчався на військового. Це моє, як кажуть. Маю другу вищу освіту. Педагог із комп’ютерних технологій. Тут щодня за ноутбуком сиджу. Хлопцям УБД (посвідчення учасника бойових дій. – Авт.) робимо, – продовжує Василь.
До 2005 року він служив на ракетному катері “Прилуки” ВМС ЗСУ. Був артилеристом-ракетником. Звільнився в запас у зв’язку зі скороченням штату. Згодом пішов на роботу в “Ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою”, що в місті Дніпро. Там був командиром взводу.
– Коли почалася війна, кадрових морських офіцерів не брали. Мені сказали: “Може, настане і твій час”. Не настав. Тому я пішов сам. Вирішив підписати контракт. Тут потрібніший, – переконаний боєць. – У військово-морському флоті свої складнощі, тут – свої. Що ж тепер жалітися? Не було важко змінити рід військ. Навчатися завжди цікаво. Тут свої нюанси і принади. Стрибки з парашутом, наприклад. Шість разів стрибав.
Василь Красавін розповідає, що позиції бригади в Зайцевому обстрілюють щодня. З перемінним успіхом, додає, бувають легенькі обстріли, бувають важкенькі.
– Моя робота – щоб діти грому не боялися. Оці ось “діти”, 30–40-річні. Вони ж – підлеглі. Я їх виховую, – усміхається. – Період адаптації в кожного різний. Одним би відразу в бій, інші бояться повсякчас. У батальйоні є психолог. Він чи не щодня приїжджає. Нормальний фахівець. Все життя в армії. Та й побратими новачкам допомагають адаптуватися.
Кадрове поповнення бригаді потрібне.
– Контрактники приходять, але йдуть більше, – каже Василь.
“Лапа” і “Фелікс”
Один із молодих бійців-контрактників – Іван “Лапа” з Кременчука. Йому 21 рік. У 25-й служить 15 місяців. Пішов на війну, бо, каже, втратив багато друзів. Поховав.
– Набридла ця війна. Думав, перебуваючи тут, зможу щось змінити. Допомогти якось. Контракт із ЗСУ вирішили укласти разом із другом. Він, щоправда, нині в бригаді (у пункті базування. – Авт.), приїде днями. Ми навчалися в одному класі. Разом і пішли на війну, – розповідає Іван. – Контракт підписав до кінця особливого періоду. Надовго. Підсунули тоді такий. Сказали, іншого немає. Це в навчальній частині в Житомирі було. Хочу скористатися можливістю і після того, як відслужу рік і вісім місяців, переведуся на контракт на інший термін.
До війни юнак призвичаювався недовго.
– Людина до всього швидко звикає, адаптується. За три дні я “в’їхав” у цю колію. Перше бойове хрещення було, коли кулі перед носом засвистіли. На другий день, вночі, – згадує Іван. – Друзі були шоковані моїм рішенням підписати контракт. Їх поменшало. Ті, що зосталися вірними, телефонують, переживають, допомагають.
– Часом бійці зізнаються, що, повертаючись додому, не знають, про що говорити з людьми у мирному житті, – звертаюся до Івана.
– Так, помічаю й за собою. Оці постійні запитання “Як там? Стріляють – не стріляють?” дуже набридають. Поїдьте, дізнайтеся. Тут погляди на життя змінюються кардинально. Починаєш багато усвідомлювати. Я раніше вітряним був, любив погуляти. Тепер розумію, що пора думати про власне житло, родину, дітей. Ставати на ноги.
Заходить мова про несправедливість цієї війни.
– Їхня артилерія б’є, а нам навіть відстрілюватися не дозволяють. Це так зване перемир’я. По нас б’ють, а ми дивимося. Набридло. Хочеться вже дати прикурити противнику. Скільки вже в нас хлопців трьохсотих… Серед них “Таксист” із Кременчука (Володимир Шеврін потрапив під обстріл 7 березня цього року. – Авт.) які важкі травми отримав, коли 122-й снаряд прилетів. Дивом живим залишився. Після такого зазвичай не виживають. Ми там, на позиціях, укріпилися. Готові до зустрічі з противником.
На ребрі Іванової лівої долоні – тату “За ВДВ…” Таке, говорить юнак, заслужити треба. І велике значення в ньому мають три крапки.
– Перша – за марш-кидок. Друга – за стрибок із парашутом. Третя – за того, кого немає з нами. Марш-кидок – 23 кілометри. Ми тоді як бігли в Житомирі на полігоні, половина роти злягла з мозолями. Нові ж берці тільки видали. От і понатирали ноги, в їдальню йшли у тапках. Але тільняшки заслужили. Під час стрибка (це вже другий за ліком був) зійшлися з напарником. Він потрапив мені у строп. Я по стропу підтягнувся до нього. І так разом і спустилися. Врятували один одному життя. Нас тоді Забродський (Герой України, командувач Високомобільних десантних військ ЗСУ генерал-лейтенант Михайло Забродський. – Авт.) годинниками нагородив. Третю крапку ставлять, коли прослужиш хоча б рік…
Полтавцеві Анатолію Полуніну – 47 років. У 25-й бригаді встиг відслужити за мобілізацією – добровольцем пішов у лютому 2015-го й повернувся додому в квітні наступного року. Нині – контрактник.
– З березня уклав контракт. На півроку поки що, а там видно буде. Як здоров’я покаже, – говорить “Фелікс”. Такий позивний в Анатолія Полуніна.
До служби чоловік працював майстром виробничого навчання Полтавського професійно-технічного училища №23.
– Дехто з хлопців, в яких викладав, пішли на війну. З одним зі своїх вихованців воював у 25-й бригаді. Часом у розмові з військовими чую: “Знаємо. З нами хлопчина служив із Полтави, з 23-го училища”. І лише схвальні відгуки про цих юнаків. Такі слова сили й бадьорості додають. Знаєте ж, як кажуть, хто йде в ПТУ. Насправді це не так. Хлопці добросовісні, відповідальні і надійні, – характеризує вихованців Анатолій Полунін.
Розповідає, чому сам пішов у десант:
– Як у пісні співають: “Немає честі вище, ніж наша честь – десантні війська”. ВДВ є ВДВ. У прикордонних військах я був. Проходив строкову службу. Коли надумав іти добровольцем на війну, обміркував, де саме хочу служити. Вирішив, що в найгарячіших точках. Війна змінила цінності. По-іншому почав ставитися до життя. Перший раз коли відслужив, повернувся додому й пішов у центр зайнятості. Мені одна з фахівців сказала: “Ну й що, що ви там були? Я вас туди не посилала”. До таких людей у мене дуже негарне ставлення. Є ті, що говорять, мовляв, ми багато коштів отримуємо. Один знайомий так зауважив. На це я йому відповів: “Якщо не знаєш, де військкомат, можу тобі показати”. Люди не розуміють, заради чого йдемо на війну. Думаю, якби вони сюди потрапили, зовсім по-іншому міркували б. Третина побратимів, з якими служив перший рік у бригаді, повернулися на фронт. І в них є сім’ї, діти маленькі. Я знаю, що хай десь фізично не встигатиму за молодими, але їм підкажу, десь притримаю, щоб не гарячкували. Багато прислухаються. Ми, старші, й потрібні тут для цього.
Дітям – печиво, медикам – посилку з Німеччини
Затримуватися в десантників надовго волонтери не можуть, бо потрібно засвітла встигнути дістатися на позиції 44-ї окремої артилерійської бригади на Луганщині. Декому з бійців час їхати на змагання. Війна війною, а спорт ніхто не відміняв. Кілька воїнів представлятимуть 25-ту ОПДБр на турнірі з волейболу серед десантних бригад (стали переможцями з-поміж чотирьох команд). Уже брали участь і у футбольній першості.
Виїжджаючи із Зайцевого, волонтери бачать трьох дітлахів – двох хлопчиків і дівчинку, які бавляться на узбіччі дороги.
– Давайте дітей хоч печивом пригостимо, – пропонує Леонід Харченко.
Авто гальмує. Малі, видно по очах, непокояться, збираються дременути. Костянтин Пташинський виносить їм коробку з печивом. Недовіра відразу перетворюється на подив і радість.
– Подякували? – питає Леонід, коли Костянтин вже вмощується поряд на сидінні.
– Так, сказали “спасибі”.
– Може, додому принесуть, а батьки заборонять їсти, – припускають волонтери.
– Та яке там додому, – долучається до розмови Таміла Литвиненко. – Вони вже коробку он відкривають.
Виїхавши із Зайцевого, полтавці й кременчужани завозять до представників екстреної медичної служби “ASAP” (абревіатура “ASAP” розшифровується як “As Soon As Possible” – якнайшвидше) посилку волонтерів із Німеччини. У кількох ящиках – перев’язувальні матеріали, трубчасті бинти для фіксації пов’язок різного діаметра, стерильні набори для надання невідкладної медичної допомоги, гіпсові, стерильні та нестерильні поглинаючі пов’язки, нетканий лейкопластир різного діаметра тощо.
– Усі перев’язувальні матеріали йдуть насамперед для військових. Також застосовуємо їх для допомоги місцевому населенню сірої зони. Туди швидкі не їздять, бо там – територія обстрілу. Дістаємося тільки ми, – говорить парамедик команди “ASAP” Ілля “Фокстрот”. Дякує за посилки.
Принагідно волонтери цікавляться станом пораненого зранку на одному з ВОПів бійця 25-ї бригади.
– Хлопці до нас його привезли. Ми підмотали, зробили уколи, – відповідає “Фокстрот”.
– Стабілізували. Відвезли в лікарню в Бахмут. У нього множинні осколкові поранення від голови й до п’ят. Велика крововтрата, але жити буде, – додає водій Олександр “Кабан”. Пізніше стало відомо, що бійця доправили в Дніпро, в лікарню імені І.І. Мечникова.
Згодом до Наталії Костіної телефонує Віктор Стрибайло. Він – командир відділення бойової машини розвідки 25-ї бригади. Перебував на тому ВОПі, який обстріляли вранці противники. Туди, до слова, через “гарячу” ситуацію вдруге поспіль не вдається дістатися волонтерам.
– Михайлович розповідає, що сепаратистам гумконвой новий прийшов і ротація по той бік відбулась. Тепер відпрацьовують на наших хлопцях бойові навички. Каже, шкода, що на борщ ми так і не доїхали через ті обстріли, – договоривши по телефону, переказує слова військового Наталія Костіна. – Що ж вдієш?.. Іншим разом.
“Нарешті в мене буде власна подушка”
Волонтерів зупиняють на одному з блокпостів на Луганщині.
– Всім вийти з авто, – командують чергові. Пояснюють: – Отримали орієнтування, що в такій машині, як у вас, перевозять викрадений автомат.
– Шукайте. Дивіться, – відразу розуміють, що це – перевірка реакції, подорожні з Полтавщини. Після того, як із машини викладають гуманітарку й оглядають автомобіль, дозволяють скласти речі й продовжити шлях. Подібна перевірка вантажу відбувається кілька разів і на інших блокпостах.
Уже підвечір волонтери дістаються однієї з позицій 44-ї бригади в районі Попасної. Приїздять на “гостини” до коригувальників.
– Ви тут дуже не висовуйтеся, швидко переходьте в бліндаж, бо навпроти нас, по той бік, – школа снайперів. І під ноги дивіться – можуть повзати змії, – відразу попереджають бійці. Оперативно розвантажують авто.
– Нарешті в мене буде власна подушка. Аж дві собі візьму, – каже Тарас “Черепашка” з Почаєва. Заносить у бліндаж подушки, які привезли волонтери. Пропонує перед сном посмакувати командирським борщем. Варив його керівник взводу батареї артрозвідки В’ячеслав “Командир”. Він – наш краянин, із Кременчука. Служив за мобілізацією з 2015 року, потім підписав контракт і продовжив службу в “рідному” підрозділі – командування запросило назад.
– Ми – коригувальники. Наше завдання – виявлення техніки, скупчення піхоти. Спостерігаємо за пересуваннями. Робота небезпечна. Коли, наприклад, піхота під час обстрілу ховається в окопи, ми, навпаки, вилазимо. Маємо бачити, куди що падає. Тут нульова лінія. Чи не щодня по нас працює ворог. Якби ви раніше на тиждень приїхали, то побачили б, як землю “покопали” розриви. Це вже трава піднялася. Обстрілювали 120-, 122-міліметровим калібром. Арти (артилерії. – Авт.) тут поки що не застали. А взагалі за час служби й під “гради” потрапляв, і під 152-гі, мінометний обстріл, СПГ, зенітний вогонь, – згадує “Командир”.
Ночували волонтери цього разу в бліндажах. Втомившись у дорозі, міцно позасинали. Прокинувшись, дізналися від військових, що ворог працював по Попасній і Троїцькому.
Вранці спілкуємося із В’ячеславом про службу.
– Ми тут живемо, як у 1941 році. Я про це казав, як ще тільки за мобілізацією прийшов. І продовжую говорити. Нема умов. Те, що купив за власні кошти, побудував, волонтери допомогли, то й твоє. Таке ж саме й із формою, взуттям. Якщо форма є, то вона неякісна. Із приходом контрактної армії нічого не змінилося. Ставлення до звичайного солдата таке ж, як було при совдепії. Техніки немає. Оптики хорошої немає. Статут лишився таким, як був при СРСР, тільки перекладений українською. Найгірше те, що в армію повертаються “специ”, які в 2000-х звільнилися, вийшли на пенсію, а тепер будуть її піднімати. Яким чином? Вони не турбуються, чи солдат одягнутий, взутий, чи є в нього вода, харчі, техніка. Консерви й інше продовольство, яке видають, – це пайок на три дні. Харчуватися ним місяцями не годиться. За кожну таблетку, яку тобі видали й ти її випив, маєш написати рапорт. Дошки, гвіздки, бензопили, сокири, лопати, відра, тазики, чашки, ложки купуємо за власний кошт. Волонтерам спасибі за те, що привозять.
Кожні десять днів нам доставляють продукти. Проте доводиться докупляти додаткові. Десь по півтори-дві тисячі гривень ми складаємося в місяць, щоб їсти, як вдома. Ту ж свинину на борщ купуємо, помідори, огірки на салат, цукерки, попити щось, миючі засоби. За два роки служби ні шматка мила, ні миючого засобу мені не видали. Готуємо самі. Самотужки заправляємо газові балони. Нині змоги не маємо, бо на таксі з’їздити туди й назад – 600 гривень. Тож готуємо на вогнищі. З’їздити на таксі по шматок м’яса, наприклад, вартує 150 гривень. Іншим транспортом ми дістатися не можемо. Його немає.
Нашому керівництву, командуванню можу не те що двійку поставити, а одиницю. Все йде найнижчої якості, а показують і розповідають, що кошти виділяються величезні. “Розгрузку” я купував за свої гроші, літні берці теж. Так само й футболки, шапки. Необхідно ж змінний одяг мати, бо щось треба попрати, в щось переодягнутися, аби додому з’їздити. А деякі солдати вважають нинішній стан забезпечення нормальним. Вдома таке згущене молоко й тушонку, яку нам тут видають, ви купувати не будете. Змін із переходом на контрактну службу не бачу жодних. Якби керівництво перш за все забезпечувало солдата, а потім уже генерала, тоді був би порядок, – резюмує “Командир”.

Анна ВАСЕЦЬКА.

Ілля “Фокстрот” і Таміла Литвиненко.

В’ячеслав “Командир” і Леонід Харченко.

Анатолій Полунін.

Василь Красавін.

Олексій Дємєнтєєв, Таміла Литвиненко, Олексій Кабушка, Наталія Костіна, Леонід Харченко.

Іван “Лапа”, Владислав “Змій”, Олександр Касьянов та Наталія Костіна.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.