Перша половина 1917 року видалася дуже насиченою на політичні події як у цілому в Російській імперії, так і зокрема в Україні. Після повалення самодержавства, 3–7 березня (за ст. стилем) 1917-го у Києві було створено Українську Центральну Раду (далі – УЦР) як керівний та представницький орган, щоб він об’єднував «українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою».

Лише упродовж квітня – липня у Києві на підтримку УЦР відбулися всеукраїнський національний конгрес, всеукраїнський селянський, два військових та робітничий з’їзди. Усі ці велелюдні зібрання різних верств населення висловлювали своє ставлення до поточного моменту, направляли своїх представників до складу керівного органу революції – УЦР, переважно висловлювали підтримку її політиці та діям. Кількість мандатів УЦР швидко зростала (відповідно до рішення п’ятих загальних зборів від 28 червня 1917 р. число її членів визначалося вже у 588 мандатів). Із розбудовою представницького органу зростав його авторитет серед української громадськості.
Водночас і периферія активно долучалася до революційних процесів, жила повнокровним політичним життям. Повсюди відбувалися губерніяльні та повітові з’їзди, різноманітні збори на підтримку УЦР. Звісно, проходили такі заходи й у Полтаві. Для багатьох обивателів, зросійщених та малоосвічених політично, українська тематика після багаторічних заборон та переслідувань була майже навдивовижу, а дехто із краян чи не уперше відкривав для себе цілий український світ.
Про святкову атмосферу, що панувала, приміром, на вулицях Полтави напередодні відкриття губернського селянського з’їзду в травні 1917 року, учасник цього дійства Віктор Андрієвський згадував так: «Скрізь по вулицях видно було жваві веселі постаті в українських національних убраннях. В центрі міста в «Корпуснім саді» грала військова музика, співав український хор, був уряджений український ярмарок, грали кобзарі, троїсті музики, виступали українські декламатори, – словом, як осередок міста, так і ціле місто виявляли святочний український вигляд і настрій. Деякі українські оселі прикрашено українськими національними прапорами; жовто-блакитні прапорці пришпилювано збірачами й за вкладку до кухлика так, що не видно було людей без того прапорця – хиба найзавзятіші члени «совєтов» одмовлялися від тої відзнаки… Видно було, що для селян справляло справжню радість дивитися на все те урядження:
– А що то, дивися, й хлаг синьо-жовтий, український виходить? А співають, брат, як та все самі українські пісні – расєйських не чути! Це тобі не Москва й не Рязань, а, брат, – Україна.
УЦР швидко ставала реальною політичною силою, яка могла гідно протистояти Тимчасовому урядові в Петербурзі. На зміцненні її авторитету безпосереднім чином позначалася і повсюдна українізація військових частин. Про свою готовність стати на захист української влади заявив поміж інших і полтавський військовий гарнізон на чолі з прапорщиком В’ячеславом Липинським. Ураховуючи настрої солдатів, Липинський уже навесні 1917 року вдався до спроби українізувати свій кавалерійський підрозділ. Для цього у Полтаві спеціально для частини виготовили синьо-жовтий прапор, на якому було вишито Шевченкові слова: «В своїй хаті своя сила, і правда, і воля». В’ячеслав Казимирович згадував про це так: «З великим одушевленням прийняли ми цей новий Штандарт, і він ще міцніше об’єднав нас у одну дружну сім’ю, до якої всяка «шатія», що почала тоді скрізь верховодити в армії, не мала абсолютно ніякого доступу». Цей прапор прикрашав залу Українського клубу під час засідань Української військової громади.
У «Віснику Полтавського губернського громадського комітету» від 6 червня 1917-го подається протокол загальних зборів Полтавської Української військової громади від 2 червня того ж року. На цих зборах, що відбулися під головуванням В. Липинського, були обрані делегати на Всеукраїнський військовий з’їзд та винесено на порядок денний питання про вибори до міської думи.
Тож на початок літа 1917 року стало зрозуміло, що на теренах України постала справді потужна політична сила – Українська Центральна Рада, з якою неможливо було вже не рахуватися. З великими очікуваннями відтепер дивилися на очільників української революції свідома інтелігенція та частина селянства, і водночас з острахом спостерігали за діями українців у Петербурзі.
Відчуваючи підтримку певної частини населення, УЦР 10 (23) червня проголосила свій Перший Універсал, у якому зазначалося, що однині українці самі будуть творити своє життя на своїй землі. Універсал, зокрема, проголошував: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори».
Реакція полтавської громади на проголошений Перший Універсал УЦР у цілому була доброзичливою і позитивною. Модель автономного статусу України, що її на тогочасному етапі дотримувалася УЦР, та яку пропагував її голова Михайло Грушевський, передбачала практично всі елементи, ознаки й атрибути держави: народ, територію, вищий законодавчий орган – сойм, виконавчу та судову владу, законодавство, військо, контроль над ресурсами, економікою, політикою і культурою… Модель автономії видавалася тоді не тільки зрозумілою, а й найбільш прийнятною для політичних еліт та більшості населення.
Ми виявили низку публікацій у місцевих періодичних виданнях, у яких представники влади, громад, окремі політичні діячі, священнослужителі висловлювалися на підтримку цього знакового документа. Відтак після 10 (23) червня 1917 року до Києва на адресу УЦР лише з Полтавщини надійшли десятки телеграм, які підтримували ідеї Універсалу. Як свідчать джерела, обговорення Універсалу стало тоді ледь не загальнонародною справою і перетворилося на свого роду плебісцит, у ході якого визначалась довіра до керівного органу революції. На підтримку УЦР та Першого Універсалу, зокрема, виступили: Полтавська рада робітничих та солдатських депутатів, виконком Миргородської повітової ради селянських, робітничих та солдатських депутатів, з’їзд уповноважених Полтавського союзу кредитових та позичально-зберігальних товариств, Лубенський повітовий з’їзд селянських спілок, полтавські комітети УСДРП і РСДРП та інші.
Проте далеко не все було так однозначно. Тривали гарячі дискусії між різними політичними силами – українськими та проросійськими (табір останніх, приміром, творили російські націоналісти та російська національна демократія). Запеклим було протистояння політиків як в органах влади, так і просто неба, про що й свідчать спогади того ж Віктора Андрієвського.
«Пригадую Полтавські губернські земські збори незабаром після Першого Універсалу. На ті збори з офіційним дорученням від Центральної Ради прибув Б. Мартос. Найважливішим питанням на зборах було відношення до Центральної Ради і до самого Універсалу. «Кадети» випустили тоді відозву, в якій гостро засуджували сей акт Центральної Ради і її саму за те, що вона осмілилася взяти на себе функції уряду, без дозволу на те й уповажнення законного «Временного Правительства»… Більшість старих гласних разом з кадетами гостро нападали на Центральну Раду; нові – головне українці – обороняли. В результаті збори не тільки висловилися за Центральною Радою і осудили поступовання кадетів, але й асігнували в розпорядження Центральної Ради двісті тисяч рублів». Тож 22 червня 1917 року Полтавське губернське земське зібрання на своєму засіданні, обміркувавши Перший Універсал УЦР, ухвалило вважати Центральну Раду правомочним органом всього українського народу, водночас висловило повну готовність щодо її підтримки.
Інша знакова подія початку літа була цілком логічною і виходила з контексту проголошеного Першого Універсалу – 15 (28) червня 1917 року було утворено перший український уряд – Генеральний секретаріат, який мав «завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними й іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які тих справ торкаються». Тоді ж було обрано і вісім членів українського уряду. Ними стали українські соціал-демократи В. К. Винниченко (голова; генеральний секретар внутрішніх справ), Б. М. Мартос (генеральний секретар земельних справ), С. В. Петлюра (генеральний секретар військових справ), В. В. Садовський (генеральний секретар з питань юстиції), І. М. Стешенко (генеральний секретар освіти УНР), соціаліст-федераліст С. О. Єфремов (генеральний секретар міжнаціональних справ), український есер П. О. Христюк (генеральний писар), непартійний соціаліст М. М. Стасюк (генеральний секретар харчових справ), безпартійний Х. А. Барановський (генеральний секретар фінансових справ). Таким чином, Генеральний секретаріат був визначений як виконавчий орган УЦР.
Становлення українського уряду, визначення його статусу, структури, персонального складу, функцій, прав та обов’язків виявилося великою проблемою на тільки для Тимчасового уряду, а й для самої УЦР. Значних зусиль їй, приміром, доводилося докласти для порозуміння між фракціями, а також із неукраїнськими силами, Тимчасовим урядом. Не сприяли продуктивній роботі й політичні суперечки, що періодично відбувалися у колі самих же урядовців, а також їхні політичні амбіції (прикладом такого протистояння можуть бути стосунки між Винниченком та Петлюрою). Про те, наскільки непевною була ситуація, свідчить такий промовистий факт: упродовж літа 1917 року кількісний та персональний склад Генерального секретаріату змінювався тричі, що, на думку істориків, було передовсім наслідком складних стосунків між Києвом і Петроградом та й у самому українському урядові.
Та попри революційний хаос, розбурханість суспільства і політичні дебати очільників УЦР українська справа рухалася й набувала певної динаміки. Необхідно віддати належне тим політикам і урядовцям, які взяли на себе у цей складний період величезну відповідальність за долю країни і набували необхідного досвіду державницької роботи. Тож відзначимо принагідно вагому кількість краян, які працювали у 1917–1918 роках у перших українських урядах УЦР: С. В. Петлюра (згодом – голова Директорії УНР), Б. М. Мартос (згодом – голова Ради Міністрів УНР), І. М. Стешенко, М. В. Порш (генеральний секретар праці і військових справ УНР), О. Я. Шульгин (генеральний секретар міжнаціональних та міжнародних справ).
Проголошення Першого Універсалу та створення Генерального секретаріату мало величезне, передовсім тактичне значення. Цей важливий документ конституційного характеру позначився на зміцненні авторитету УЦР серед населення, дав можливість повірити у реальність проголошених задумів. У такий спосіб, згадував сам Михайло Грушевський, вживаючи шахову термінологію, Центральна Рада оголосила «шах» Тимчасовому урядові, поставила його «щільно перед загрозою конфлікту» і змусила до поступок: «Враження було його глибоке і тільки після нього всі кроки Ц. Ради включно з Універсалом в очах усіх, хто не вірив українському рухові і сподівався якось його «на кривій об’їхати», переконалися в серйозності ситуації і необхідності з нею в певній мірі порахуватися».
***
Навіть у часі є певна логіка подальших знакових подій українського державотворення. Через 79 років після проголошення Першого Універсалу УЦР парламент уже незалежної України 28 червня 1996 року, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, виражаючи суверенну волю народу,.. усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми та прийдешніми поколіннями, ухвалив Основний Закон нашої держави – Конституцію України.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області,
заслужений працівник культури України, голова Полтавського
міського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка