“Тільки в Полтаві я зрозумів, що означає бути українцем…”

Поміняти місто на село, навчитися вирощувати городину довелося телеоператорові Андрієві Якутіну із Горлівки. Війна на Донбасі змусила його родину з чотирма малолітніми дітьми виїхати із рідного міста і оселитися на Полтавщині.
– Сумні події, пов’язані з війною, можна сказати, підштовхнули мене шукати для родини нові – безпечні – умови проживання. Хоча там ми мали все для комфортного життя – дім, улюблену роботу. Я 6 років працював оператором на місцевому телебаченні. Але далі залишатися там було небезпечно. Уявіть – вулицями ходять озброєні люди, стрілянина, правоохоронців немає. Не дай Боже, щось станеться, то навіть звернутися за допомогою немає до кого. Нашу студію намагалися кілька разів захопити бойовики, але до того часу, коли була хоч якась ілюзія влади, вони цього не могли зробити. А потім – вимагали показувати події в Горлівці у вигідному для них ракурсі. Ми відмовилися. Практично всі. Я ось зараз згадую і не можу пригадати, хто з моїх колег залишився працювати. Ми всі звільнилися і пороз’їжджалися.
Найбільша проблема – житло
Більшість колег, каже Андрій, переїхала до Краматорська (Донецька область).
– Цікаво, що вже тут, в Полтаві, на телерадіокомпанії “Лтава”, я зустрівся зі своїм колегою, теж оператором, – Павлом Лопатюком. Я здивувався, коли його побачив. Бо ми не говорили один одному, куди їдемо. На “Лтаву“ прийшли працювати практично в один час, з різницею в кілька тижнів.
Обираючи, куди їхати з родиною, зважали перш за все на безпеку дітей. На той час молодшому було всього три роки, старшим – вісім, дев’ять і десять.
– Діти тоді взагалі не розуміли, що відбувається. Для них це була пригода, як, наприклад, поїздка на море. Вирішили, що це буде центр України. Я багато чув про Полтаву як духовну столицю держави. Хоча сам ніколи у місті над Ворсклою не бував. Ще привабила хороша екологія. Та й не хотілося дуже далеко їхати. Бо батьки і практично все наше майно залишилися в Горлівці. А з Полтави до Горлівки можна добратися менше, ніж за добу.
Їхали, як каже Андрій, із мінімумом речей. Хоча вже тоді було ясно, що це назавжди. Передовсім взяли дитячі речі, трішки посуду і техніку, завдяки якій чоловік зараз має змогу працювати. На той час у Горлівці ще працювала “Нова пошта”, тож відправляли речі в Полтаву на центральне відділення.
– Я вважаю, що найцінніше, що є у людини, – її життя. І коли виникає хоч найменша загроза життю, а тим більше – рідних дітей, не може бути жодних вагань.
Попередньо по телефону наймали будинок. Телеоператор каже: це була велика проблема. Житло шукали не один тиждень. Люди боялися переселенців з Донбасу, а коли ще й чули, що в сім’ї четверо дітей, відразу відмовлялися.
– Зрештою змогли влаштуватися на околиці міста, кілометрів 5–6 від центру міста. Це був невеликий будиночок. Нам його здали дуже-дуже дорого. У нас тоді з собою було всього п’ять тисяч гривень. Дві з половиною ми одразу ж віддали за житло.
Меблів практично не було, для квартирантів виділили дві прохідні кімнатки, спати довелося на підлозі.
– Прожили ми там всього два тижні, бо господар неадекватно поводився, і я боявся залишати одних вдома дружину і дітей. Хоча ми там вже встигли поклеїти шпалери. Потім нас прихистила церква. Там є вільна кімната, і нам дозволили пожити. Три місяці життя при церкві були найліпшими – ми почувалися захищеними. Прихожани допомагали нам і речами, і продуктами. Легше було і від того, що відчували небайдужість навколишніх. Але проблема полягала в тому, що ця кімнатка – без опалення. І хочеш-не-хочеш, а в кінці вересня нам довелося з’їхати звідти, – каже чоловік.
Житло знайшли в одному з ближніх сіл, за 12 кілометрів від Полтави. Сполучення з обласним центром чудове, але ж перевізники не хочуть возити безкоштовно дітей з багатодітної родини.
– Уявляєте, скільки щодня треба витрачати на проїзд, хоча закон гарантує нам безкоштовний проїзд. Доводиться телефонувати перевізникам, вимагати, доводити своє право… І до цього дня щоранку ми не впевнені – поїде дитина до школи чи ні. Вони встають о пів на шосту ранку і їдуть до Полтави, а потім – через усе місто. Так само і назад. В Горлівці таких проблем ніколи не виникало. Коли зіткнулися з такою проблемою в Полтаві, були дуже здивовані. Раніше перевізникам за пільговий проїзд кошти компенсувала міська рада. А сьогодні – все лежить на бюджеті села. Тільки за моїх дітей щодня перевізник повинен отримувати компенсацію 42 гривні. Цього, як я розумію, немає. За місяць це 840 гривень. В Полтаві ніхто нічого вирішувати не хоче. Намагаємося домовлятися через сільського голову. В Горлівці міський голова за такі речі позбавляв ліцензії на маршрут, – розповідає Андрій.
Утім, із новими сусідами, як каже телеоператор, стосунки складаються дружні. Полтавчани навчають родину поратися на городі, бо для них сільське життя – нове. Уже двічі збирали врожай.
– Єдине, що потрібен час і необхідно все робити за графіком. Я зрозумів: щоб стати сільським жителем, потрібен не один рік, – сміється чоловік.
Хоча, як каже, живність завести не ризикнули, бо не знають, де і як будуть далі жити. Навіть собаку собі не дозволяють. З’явився тільки кіт, якому діти дали кличку Толик.
Місяць “стажування” – і власна справа
Ще однією перевагою Полтави, як каже Андрій, стало те, що тут три телестудії. У пошуках роботи телеоператор спершу пішов на державну телерадіокомпанію “Лтава”.
– Мене поводили величезними коридорами, кабінетами, де працюють багато людей, і я засумнівався, чи зможу тут. Тому пішов на міський канал. На перший погляд, він здався мені ріднішим – така ж система, навіть приміщення схожі. Я ходив місяць ніби на практику – по суті працював безкоштовно. Хоча для мене місяць – це багато. Це ж витрати на транспорт, харчування, час… А люди все вагалися – потрібен їм оператор чи ні… А тут з’явилося приватне замовлення. Потрібні були кошти на життя, тому я його відпрацював і пішов знову влаштовуватися вже на обласну державну телерадіокомпанію “Лтава”. На “Лтаві” влаштувався спершу на півставки – з власної ініціативи, бо все-таки хотілося підробляти, виконуючи комерційні замовлення, адже прожити на офіційну зарплату дуже важко.
Зрештою віддав перевагу власній справі, яка фінансово більш вигідна.
– Я знайомий з багатьма своїми колегами, які мають досить високий заробіток. Але вони почали набагато раніше це робити. В нашій професії часто спрацьовує “сарафанне радіо”. Навіть інколи платять саме за ім’я. І в Горлівці мене знали, часто запрошували знімати. А тут я – нова людина. Практично ніхто не знає моїх робіт. Репутація та імідж місцевих не дають можливості одразу піднятися на рівень високооплачуваних майстрів. Хоча вже і в Полтаві з’явилися постійні клієнти. Все доводиться починати “з чистого аркуша”. А мені ж уже майже сорок років. Але з професії я йти не планую, бо мені це дуже подобається, – каже Андрій.
Коли доводиться – їздить у відрядження. Часто – з волонтерами. Нещодавно був у Сумській, Черкаській, Чернігівській областях, у Авдіївці.
На Полтавщині Андрій навчився вільно розмовляти українською мовою. Діти також навчаються в україномовній школі, хоча у Горлівці теж таку відвідували. А от вдома говорили російською.
– Зараз мої діти вільно володіють саме літературною українською мовою. В Горлівці на вулиці почути українську – це був нонсенс. За все своє життя тільки раз почув грамотну українську мову в місті. А тут вони у зовсім іншому мовному середовищі. Хоча, якщо людина розмовляє російською, в Полтаві до неї не будуть негативно ставитися. Там, в Горлівці, я навіть не усвідомлював, наскільки це важливо – знати рідну мову і говорити нею. Це я зрозумів тільки в Полтаві.

Олена КОЛАЧИНСЬКА.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.