Джерело нашого державницького поступу

Кілька десятиліть радянська історична наука робила усе можливе, щоб дискредитувати Українську Центральну Раду (далі – УЦР) та її видатних провідників. Навіть у період перебудови академічні видання за допомогою традиційних ідеологічних штампів продовжували характеризувати представницький та керівний центр української демократії передовсім як контрреволюційну, буржуазну, націоналістичну організацію, наголошуючи на так званій антинародній сутності її діяльності. Але із публікацією архівних документів, що донедавна зберігалися у спецхранах, нарешті можна відкинути усі надумані тоталітарною системою міфи та звинувачення, водночас об’єктивно представити громадськості цю видатну українську інституцію, відновити головні миттєвості державницького поступу.
Нагадаємо, що події початку 1917 року відбувалися в умовах Першої світової війни, війни без перспектив. Крім того, у величезній країні, Російській імперії, котрий місяць панували економічна криза, хаос та безладдя, загострювалися національні питання. Невдоволення пересічних громадян владою ставало масовим як у столиці, так і в губерніях. У найбільших містах, зокрема у Петербурзі, щораз відбувалися численні страйки та демонстрації робітників із гаслами “Геть війну!”, “Геть самодержавство!”. Потрапивши у безнадійну ситуацію, російський імператор Микола ІІ вимушений був зректися престолу. Своїм Маніфестом від 2 березня 1917 року він передав престол братові Михайлові, але й той у цій ситуації відмовився його прийняти. Тож самодержавство внаслідок Лютневої революції впало, і в країні на початку березня 1917 року склалася унікальна ситуація, якою сповна й скористалися українські демократичні сили.
Зважаючи на слабкість центральної імперської влади, український рух у цей період потребував створення певного осередку, який би зміг об’єднати усі наявні демократичні сили, водночас узяти на себе відповідальність за перетворення в Україні та подальший державницький поступ. Таким осередком невдовзі й стала УЦР. Відтак у країні вже від березня 1917 року почали функціонувати два центри влади: Тимчасовий уряд у Санкт-Петербурзі та Українська Центральна Рада у Києві.
Про створення цього представницького центру української демократії газета “Вісті з Української Центральної Ради” від 19 березня 1917 року повідомляла так: “Українська Центральна Рада у Києві організувалася 4 марта (за іншими даними
– 3 (17) березня 1917 року), об’єднуючи українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меншостей – росіян і інших”. До Тимчасового складу Ради увійшли представники Українського наукового товариства, Українського технічного агрономічного товариства, Українського педагогічного товариства, Національного українського союзу, кооперативів, студентства вищих шкіл Києва, Союзу міст, робітників, війська, соціал-демократичних груп. Головою УЦР було обрано відомого політичного і громадського діяча, професора Михайла Сергійовича Грушевського, який 13 березня 1917 року повернувся з Москви до Києва.
У початковий період УЦР швидше була київською міською, ніж загальноукраїнською організацією. Але ситуація швидко змінювалася. Поповнення її складу відбувалося за рахунок делегування представників окремих політичних партій та організацій, кооптування їх на засіданнях УЦР. Уже у березні 1917 року в складі УЦР з’явилися представники з-поза меж Києва, і серед перших делегованих – В. М. Шемет від Лубенської громади. “…Щоб надати Центральній Раді характер справжнього представництва всього організованого українського народу, рішено якомога скоріше скликати з’їзд представників організованої української людності цілої України, – зазначав М. С. Грушевський. – З’їзд сей призначено на Великодні свята 6, 7 і 8 квітня. Постановлено, що кожна установа, яка визнає себе українською, – чи буде то сільська громада, чи повіт, чи союз організацій, – може послати одного представника; українські організації, які мають велике число членів, можуть прислати більше членів, пропорціонально кількості. Таким чином, українським людям, де тільки вони об’єдналися, дана буде змога взяти участь у сім з’їзді і подати на нім свій голос”.
Тож кількісний склад керівного органу української революції не був сталим, він постійно змінювався і нараховував у різні періоди від 588 до 798 мандатів. (За дослідженням українського історика І. Нагаєвського, повна кількість мандатів УЦР становила 848). Тож зрозуміло, що УЦР не була однорідною контрреволюційною інституцією, як свого часу постійно стверджувала радянська історіографія. Це був скоріше коаліційний орган різних політичних партій, кожна з яких мала своє бачення ситуації, економічну і політичну платформи. І хоча вищим органом УЦР визнавалися її Загальні збори, які відповідно до регламенту мали скликатися раз на місяць, усі найважливіші питання, як правило, вирішувалися у політичному ядрі УЦР – Комітеті.
Хронологічно діяльність УЦР охоплює порівняно незначний період – 13 місяців, від 3 (17) березня 1917 року до 29 квітня 1918 року. З історичної точки зору це – лише одна мить. Але ця мить видалася такою насиченою подіями, що увібрала в себе цілий етап складного і болісного шляху нашого новітнього державотворення: створення першого українського уряду – Генерального секретаріату, який мав “завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними й іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які тих справ торкаються”; окреслення кордонів Української Народної Республіки (далі – УНР); розробка та затвердження Статуту про державний устрій, права і вільності УНР (Конституція УНР); проведення виборів до українського парламенту; формування національних збройних формувань; міжнародне визнання УНР провідними європейськими країнами; проголошення незалежної України та створення передумов для консолідації української нації. Модель автономного статусу України, що її певний час дотримувалася УЦР та яку пропагував її голова М. С. Грушевський, мала практично всі елементи, ознаки й атрибути держави: народ, територію, вищий законодавчий орган – сойм, виконавчу та судову владу, законодавство, військо, контроль над ресурсами, економікою, політикою і культурою та інше. І це, зауважимо, здобувалося великими жертвами, у запеклій боротьбі, в умовах агресії більшовицької Росії, економічної кризи та політичних суперечок.
Полтавці у 1917 – 1918 роках на різних рівнях брали найактивнішу участь у процесах державотворення та національного відродження. У цій площині необхідно відзначити питому кількість краян, які працювали в українських урядах цього періоду: С. В. Петлюра (генеральний секретар військових справ, голова Директорії УНР), Б. М. Мартос (генеральний секретар земельних справ, голова Ради Міністрів УНР),
І. М. Стешенко (генеральний секретар освіти УНР), М. В. Порщ (генеральний секретар праці і військових справ УНР), О. Я. Шульгин (генеральний секретар міжнаціональних та міжнародних справ). Десятки полтавців входили до складу УЦР, серед них такі визначні постаті, як В. О. О’Коннор-Вілінська (уродженка с. Миколаївка Кременчуцького повіту), К. І. Осьмак
(с. Шишаки), П. Д. Понятенко (м. Полтава),
В. М. Шемет (м. Лубни), Я. М. Стенька (с. Старі Санжари), М. Д. Токаревський (Костянтиноградський повіт), П. І. Чижевський (Гадяцький повіт), О. П. Янко (с. Старі Санжари). Десятки тисяч краян зі зброєю в руках відстоювали незалежну і соборну Україну в запеклій боротьбі з більшовицькою ордою.
Щодо подій місцевого рівня, то можна вказати численні приклади проведених на підтримку політичного курсу та дій УЦР патріотичних маніфестацій, віча, оприлюднень відповідних відозв, резолюцій, звернень, телеграм від губерніальних з’їздів, місцевих громад, громадських інституцій, окремих осіб.
Наведемо лише деякі факти. На початку березня 1917 року перед будинком губерніального земства відбулася маніфестація, на якій виступили українські промовці (Ковалевський). 8 березня 1917 року в Полтаві було скликане урочисте зібрання українців, на якому обрано комісію “з 10 душ для освідомлювання української людності про сучасні події”. До складу цієї комісії увійшли: Ротмістров, Михайловський, Ковалевський, Мартос, Токаревський, Щербаківський, Боцюрків, Щепотьєв, Кононенко і Андрієвський. Серед перших оприлюднених у губернії документів на підтримку політичного курсу УЦР – наказ мешканців с. Заріг Лубенського повіту від 14 квітня 1917 року, звернення до громадян Полтавщини Спільної ради полтавських українських поступових партій від 15 квітня 1917 року, постанова Кременчуцької Української ради і Українського військового товариства (не пізніше 30 квітня 1917 року), резолюція з українського питання Полтавського єпархіального з’їзду та вітальна телеграма УЦР від 03.05.1917 року, резолюції Полтавського губернського українського з’їзду від 22 травня 1917 року.
Політичні пріоритети краян були також чітко розставлені на губерніальному селянському з’їзді, що відбувся у Полтаві 16–17 квітня 1917 року (про масштабність форуму свідчило хоча б те, що на нього з’їхалося більше півтори тисячі селянських уповноважених від волостей з усієї губернії). Головою з’їзду було обрано М. Ковалевського, товаришами голови – Ю. Соколовського, Я. Стеньку, писарями – М. Токаревського та Макаренка.
По закінченні роботи селянський з’їзд ухвалив стратегію щодо політичного ладу. Поміж головних – досить важливі на той час позиції:
“1. Найкращою формою правління в Росії єсть Демократична федеративна республіка з автономією країв, які заселені окремими народами;
… 4. Треба щоб усіх українців, які одбувають військову повинність, не одсилали в чужі краї, а оставляли на Україні;
5. З’їзд бажає, щоби временне правительство привселюдно признало право українського народу на національно-територіальну автономію;
6. З’їзд визнав потрібним широку демократизацію земства і суда на основі прямого, рівного, тайного і всенароднього виборчого права;
… 13. На Україні служба Божа має правитись рідною мовою, і щоби по всіх установах (суді, земстві і т.д.) негайно була заведена українська мова;
14. Для найскорішого проведення в життя української просвіти домагатися од временного правительства призначення на Полтавщину виборного комісара, який би помагав заводити українську просвіту…”
Прихильне ставлення до дій УЦР та проголошених нею Універсалів ми спостерігаємо і з боку місцевих органів влади. Так, 22 червня 1917 року Полтавське губернське земське зібрання на своєму засіданні, обміркувавши І Універсал УЦР, ухвалило вважати Центральну Раду правомочним органом всього українського народу, водночас висловило повну готовність щодо її підтримки.
Згодом, після проголошення ІІІ Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки, у Полтаві 10 листопада 1917 року з цієї нагоди відбулися парад військ і багатолюдний мітинг. По завершенні урочистих заходів керівництвом губернії було надіслано вітальну телеграму на адресу генерального секретаря внутрішніх справ Центральної Ради. У телеграмі, зокрема, зазначалося, що “Універсал був оголошений головою Ради Революції Терлецьким, після чого виступили з привітанням до громадянства Губерніяльний комісар Лівицький, представники Ради Селянських Робітничих та Вояцьких депутатів і соціалістичних партій українських, російських та єврейських. Губерніяльний комісар од імені адміністративних інституцій на Полтавщині заявив, що однині буде коритись тільки єдиній владі Генерального Секретаріяту. На мітингу був повний спокій. Робітники, солдати й громадянство з великою радістю вітали Універсал Центральної Ради”.
Наступного дня своє ставлення до історичної миті висловили депутати Полтавської міської думи, які більшістю голосів (20 проти 9) підтримали УЦР у площині проведення нової форми управління в Україні та прийняли з цього приводу відповідну резолюцію (варіант гласного Віктора Андрієвського).
Згодом, навесні 1918 року, після кількамісячної окупації краю більшовицькою ордою, була оприлюднена і позиція Полтавської губернської народної ради на проголошений УЦР ІV Універсал. У резолюції губернської народної ради, яку оприлюднив 22 квітня 1918 року голова Полтавської міської управи М. Д. Токаревський, зокрема, зазначалося: “Стоючи на грунті ІІІ і ІV Універсалів, які урочисто були об’явлені Центральною Радою як основа нашого державного життя, Полтавська Губерніяльна Народня Рада звертає увагу Центральної Ради і Міністерства, що тільки утворення єдиної сильної демократичної влади, що обіпреться лише на народ в лиці місцевих самоврядувань, забезпечить Народній Республіці буйній розцвіт держави української”…
Тож на підставі першоджерел можна з упевненістю стверджувати, що в 1917–1918 роках значна частина полтавських урядовців, представники практично усіх осередків українських політичних партій, місцева національна інтелігенція, духовенство і навіть селянство підтримували політику УЦР та курс українських урядів. Для переважної частини населення Полтавщини соціально-політичні та економічні кроки Києва були більш логічними, прогнозованими і зрозумілими. Це підтвердили згодом і виборці до Установчих зборів.
Головним здобутком діяльності УЦР історики вважають народження і розбудову на теренах Європи нової держави – Української Народної Республіки, проголошення повної незалежності від Росії та визначення політичної орієнтації на країни Західної Європи. Першою УНР в цей період визнала Франція, наступною була Англія. Потім одночасно надійшли офіційні визнання від Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії. Поступово налагоджувалися дипломатичні відносини з Румунією, Ватиканом, США та іншими країнами.
Сьогодні, віддаючи належне провідникам УЦР, ми на державному рівні пошановуємо усіх Героїв української революції 1917–1921 років. Із висоти столітнього ювілею усвідомлюємо, що жертовна боротьба і наполеглива праця наших попередників є і далі будуть одвічним джерелом нашого державницького поступу.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.