Пара

Не люблю, коли в громадському транспорті голосно й довго розмовляють. Неважливо, по мобільному чи з попутником – все одно найчастіше це порожні теревені: плітки про колег по роботі, про сусідів та, не дай Боже, ще й про політиків. Утім останнє – “мантра” пенсіонерів, а у вечірню годину пік у “кільцевому” їх – жменька. Найтяжчий випадок – коли ваш сусід чи сусідка по сидінню лається зі своєю половинкою по телефону: дорікає, обзиває, виправдовується, схлипує, душить злий сміх… При цьому зазвичай енергійно жмакається у руці куций білетик чи зі скрипом відкручується ґудзик на верхньому одязі. Ні білетик, ні ґудзик, ні тим більше я жодного стосунку до сварки не маємо, але страждаємо, здається, однаково…
І хто тільки мобільники ці придумав! Перекипіло б усе дорогою у мізках, і прийшла б людина додому розважливішою. Так ні ж, навіть на відстані стільки напідливають у сімейне вогнище масла, що точно бути вдома пожежі. Мало свого сміття у душі, так на, перебери після божевільного робочого дня ще й сім мішків чужого. Хочу бути просто пасажиром, а не свідком чужих драм, замішаних на ревнощах, заздрощах і нашому тотальному безгрошів’ї.
Ще гірше, коли розмова в автобусі приправляється матюками. Встрягати не хочеться, бо, чого доброго, наділять порцією “болота”. Відволіктися, розглядаючи вивчений до  найменших дрібниць маршрут, давно не вдається. Абстрагуватися, втупившись у спинку сидіння спереду, – також сумнівний вихід: на ній запросто може бути видряпане брудне слівце. Глухий кут у квадраті. Залишається сподіватися на перевірену “терапію” прогулянкою: 20 хвилин ходу не навпростець, а найдовшою дорогою від зупинки додому – і весь почутий сморід зазвичай вивітрюється… Увага концентрується на приємному: біля дитячого садочка матусі щебечуть зі своїми галасливими карапузами, вдоволено чалапають по калюжах одягнені в кумедні комбінезончики такси й пуделі, доки їхні неуважні господарі підкурюють цигарки…
І ось цього вечора “терапія” мені знадобиться, здається, знову. Я сиджу в автобусі на вузенькому передньому сидінні, яке розташоване спинкою до вікна, а на найближче біля мене здвоєне сидіння дружно бухається молоденька парочка. Учорашні школярі. Дівча у яскраво-червоній курточці й кучерявий, з кокетливою чілкою хлопець. Небайдужий, значить, до свого вигляду. Гарний. А матюкається майже з інтервалом секундоміра.
Розмова у пари “висока”: красунчик каже, що як будуть у нього діти, то житиме тільки заради них. Подружка мовчки слухає, а він розвиває свої думки. Навіть попри брутальну лайку, такі вони в нього дитячі, наївні, не обтерті, не скалічені ще життям. І навіщо перемежовувати це матом? Аж бісить.
Пасажирка від вікна з протилежного боку салону виловлює свій втомлений вечірній погляд з миготливої підсвіченими вітринами вулиці й закидає у бік кучерявого філософа. І в мене, і в неї на обличчі – показове невдоволення. Ну таке, як буває, коли цуценятко сходило мимо лотка. От прийшло ж ніби правильно, але знову нагадило.
Красунчикова симпатія в червоній курточці підтримує з ним розмову уривчасто, але дзвінко. Зовсім школярським голоском і на весь автобус. Виявляється, то він не так про власних дітей планує, як співчуває їй. Спочатку важко зрозуміти, що його так сердить у тих словах, які тонесеньке, мов соломинка, дівча вимовляє напрочуд спокійно, просто як констатацію фактів, що їх нікуди вже не сховаєш: грошей батько дає лише 50 гривень на тиждень, з “сеструхою” доводиться няньчитися самій…
Це було б схоже на звичайний підлітковий егоїзм, якби наелектризований кучерявий “філософ” не вигукнув: “Ну і як на півсотні можна вдвох цілий тиждень жити?” – звісно, вплівши у своє обурення матюка. “Їмо макарони”, – незворушно відповіла дівчина. Потім уже трохи поскаржилася: “Самій би вистачало, а так малу годувати треба, ось надумала кидати навчання, знайду роботу…”
Хлопець не відступав: чому батько не хоче забрати її молодшу сестру до себе, у нову сім’ю, у якій є дванадцятирічний син його нової дружини? Чому син тієї нової дружини живе з ними, а його десятирічна донька – з сестрою? “Ти ж сама ще дитина”, – на цих словах у мене різко защипало в очах. Не відриваючи жалісливого погляду, дивилася на молодих попутників від протилежного вікна й інша пасажирка – таких літ, що якраз би дитині цій в матері. Напівпорожнім салоном автобуса сновигала чи то сонна кондукторка, чи то вечірня осіння темрява. А на плечі їй клало кучеряву голову тьмяне світло.
“Не знаю. Одна кімната у них зачинена на ремонт”, – спокійно розповідала дівчина. Вся батькова зарплата йде на будматеріали. Далі сказала, що вже подумує здати через агентство квартиру, винайняти собі десь поганеньку кімнатку, нехай і в флігелі, а сестру відвести до батька й відмовитись забирати.
“Та ні, так не треба”, – обізвався після несподіваної мовчанки хлопець. І мурашки побігли у мене по плечах, і якась невидима сила білим світлом на мить залила темне нутро автобуса. Хлопець запропонував поговорити з батьком по-чоловічому. Тільки, мовляв, щоб усе вийшло, знадобиться “півлітра”. “Батько зовсім не п’є”, – упевнено заперечило дівча. Років сім уже. “Закодіруваний”. Це раніше, як ще була мама, то кожного вечора ледве прилазив “бухий” додому. А тепер – ні краплини, дружина Таня багато працює, а в нього на “буровій” зручний графік – по чотири доби, так що у вільні дні навіть млинці для Тані пече. Смішний такий – у фартуху.
Після довгої паузи, яку мені з іншою сердобольною пасажиркою було важче витримати, ніж найемоційнішим глядачам у театрі, хлопець запитав, що там удома з водою. Ще перекрита. Треба купувати якісь запчастини. Дівчина доказала це вже стоячи й намагаючись утримати рівновагу, бо водій різко гальмував біля зупинки. Вона махнула “пока” й попрямувала до виходу. Хлопець підвівся і пішов слідом: “А давай подивлюся. Може, щось і придумаємо. Я бачив, як таке лагодять”.
Через відчинені дверцята в салон автобуса глянула з неба біла вечірня зірка. Як же мені захотілося, щоб цієї ж миті вона впала кудись за обрій. Є у мене для цих двох уже задумане бажання. Дверцята дзвінко клацнули, й автобус рушив. Моя зупинка наступна. Додому я піду навпростець.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.