Цар-змій

Легенди про величезного змія, який живе у нетрях хорольських боліт, ходили хутором за багато поколінь до мого народження. Одні бачили, як грався він в очеретах човнами, наче горіховими шкаралупами, інші клялися, що були свідками його вдалого полювання на півтораметрового сома. Мій покійний дядько Йосип Мелешко, простий селянин із хутора Чаплинці 1923 року народження, розповідав, що на власні очі бачив Господаря буквально перед початком меліорації, яка й умертвила старе русло Хоролу в Семенівському районі. Казав: “Голова – як у коня, не лежить на воді, а тримається над нею. Очі – темні, бездонні, завбільшки з куряче яйце”. Як зустрівся з тим пильним поглядом, так і закляк. Повільний зигзаг лискучого тіла залишив на плесові фарватер, на хвилях якого ще довго колихався у човні загіпнотизований чоловік…
Хорольська сага
Зарослі осокою, рогозом та очеретами річкові заплави хуторяни називали сагою (з наголосом на другому складові). Сага – зовсім не синонім слова “болото”. У сазі худоба пила воду, а малі пастухи смикали смачний рогіз і, граючись, ловили пуголовків та криничок – маленьких жабок із червоним черевцем.
Велика ріка мало не щороку брала в жертву чиєсь життя. Чи дядька напідпитку, чи дитину через недогляд дорослих. У кутку чаплинського кладовища, де спочиває моя численна рідня, на одній зі старих могил досі лежить перетрухлий знизу дубовий хрест, якому вже майже сто років. Щороку перед поминальним понеділком, якщо пощастить дістатися хутора, ми прибирали й цей надгробочок, адже під ним – двою- чи троюрідний брат уже покійної мами. Напівмертвого після жорстокої бійки парубка втопив у річці озвірілий від горілки суперник. Поки й віку дожив, увесь хутір знав, що він – душогуб. Але комусь було приплачено, десь – підмащено, і списали хлопця на cердиту хорольську хвилю. Вона його згодом і винесла до берега.
Широку щедру річку не винуватили ні в чому – самі винні. Коли у 33-му по селах лютував голод, хуторяни промишляли на човнах та понад берегами. Всі, хто міг триматися на ногах. Сітки, ятері, всілякі інші плетені з лози пастки для риби виручали голодних людей майже у кожній хаті. Навесні, коли крига ще не скресла, а довбати ополонку вже не було сил, під тином нашого двору, який у ті далекі часи називався “трохимівським” – по імені мого прадіда Трохима Сироти, затятого рибалки, – помер старий чоловік. Майже дійшов до води, далі сил забракло. Хтось сипнув йому, сидячому, пригорщу в’юнів – так із затиснутим поміж пальців живим в’юном він і захолонув…
Восени 1941-го мій дід Григорій Сирота потрапив у полон. Викупляти його з-під міста Хорола бабуся пішла пішки, озброївшись торбою сала та сулією самогону. Сторгуватися за таку ціну не вдалося, але переказати Григорію пораду від розумних людей сулія таки допомогла. І коли черговий раз полонені рвонули на свободу крізь кулеметні черги, усі подалися в кукурудзу, а мій дід – у зворотний бік, полем до річки, а потім очеретами прямісінько в ближнє село, де на горищі був приготовлений йому схрон. Вартові з собаками наздогнали й постріляли в полях усіх втікачів, крім одного – того, що виріс у сазі. Тиждень відсиділися і, знову ж очеретами, прийшли з бабусею додому. В 42-му народився мій дядько, молодший батьків брат, зачатий у любові на очеретяному плоту, куди всю окупацію носила чоловікові їсти бабуся Тетяна. Скільки людей тоді врятувала велика повноводна ріка з широкими заплавами, морем птаства й риби… Коли німці почали відступати, увесь хутірський люд поховався в осоку та очерет. Звідти й рахували по черзі, чиї стріхи одна за одною спалахували в сутінках, як смолоскипи. Куликівську хату – де пройшло дитинство моєї мами – одразу підпалити не вдалося. Бабуся Явдоха від річки спостерігала, як спеціально для цього лихого діла зв’язали солом’яного снопа, підпалили й підіткнули під стріху. Люди голосили, хрестилися й просили у Бога дощу. Дива не сталося, хутір згорів ущент. Лишилася тільки трохимівська садиба під самісіньким болотом, де до останнього знаходився німецький штаб – його підпалити просто не встигли. А діда мого, вдруге мобілізованого у 43-му, втопили у Дніпрі вже свої – при форсуванні, озброєного рушницею з кількома патронами і навіть не перевдягнутого у військове, – як і багатьох інших сільських дядьків, хто після полону пересидів окупацію вдома. Бабуся десятиліттями берегла його останній лист, написаний “хімічним” олівцем за кілька днів перед початком вирішальнього наступу. Знала його напам’ять: “Тетяно, вивчи хлопців. Не буде за що – продай корову. Хату продай, але хлопців – вивчи”. Вивчила обох.
Перші спогади
На самісінькому дні дитячої пам’яті – сонячний літній ранок і запах пожежі. Листоноша з широкою шкіряною торбою спиняється біля двору й гукає бабусю – молодші всі на роботі. Про пожежу “поштарька” каже, що під Василівкою якийсь дурень підпалив торф, звідти й кіптить. А вона має серйозну справу: поширює марки, кошти від яких підуть на будівництво піонерського палацу на Чукотці. Бабуся задумується, потім вишукує кишеню у третьому хвартусі знизу, дістає вузлик із грішми: “І на Чукотці в людей дітки є…” Слово “Чукотка” раніше чула, певно, тільки по радіо.
А увечері прийшла справжня біда – горить очерет. Батьки мокрими ряднами накривають стріху, поливають клуню з відер, у чорному небі над двором літає очеретяний жар. Кіптява – зірок не видно. У двір із саги лізе дрібне дике птаство і всяка живність. Кілька вутяток потім жили поряд із домашніми, аж поки не стали на крило.
…Сніжно-біла зима. Вузенька стежечка через лід губиться у високих очеретах. Нам, малим школярам, у село до школи навпростець через замерзлу річку – кілометрів три. Блискуча крига голосно тріщить десь унизу зовсім не від нашої ваги – від морозу. Прозора настільки, що навлежки можна видивитися десь глибоко вмерзлу в кришталь рибу. Мама, вчителька початкових класів, упорала чимале хазяйство на хуторі й подалася на роботу попереду. Ми чимчикуємо вервечкою. І дівчатка, й хлопчики пообв’язувані великими товстими хустками так, що тільки очі з покритими інеєм віями та червоні носики виглядають назовні. Вже півдороги позаду, аж назустріч – розшаріла, червонощока мама: виявляється, після колгоспного наряду по радіо передавали, що сьогодні через великий мороз занять у школі не буде. Розвертає нашу вервечку назад, а сама повертається в село, бо вчителям вихідного не давали. Від переробленої роботи і подоланого кілометражу морозу вона все ще не відчуває. Очерети тоді були вищими від нас разів у чотири…
Меліорація
Коли в селі з’явилися меліоратори, ніхто й гадки не мав, для якої варварської роботи прибули ці бригади заробітчан без роду-племені. Кремезні дядьки й молоді хлопці жили – хто у вагончиках, хто квартирував по селу. Згодом навіть поприставали у прийми – як потім з’ясувалося, винятково на строк меліоративних робіт. Хтось просто наробив дітей та й чкурнув далі, як перекотиполе, перетворювати на пустелі інші річки та болота. У глибокі канави закопували якісь керамічні труби, повтикані одна в другу, щоб висушити торф’яну товщу, яка споконвіку утримувала тисячі тонн вологи, переводячи поверхневу воду у підгрунтову. Рили-копали, пили горілку, вечорами билися з місцевими хлопцями.
Для нового русла проклали десятки кілометрів широченного глибокого каналу, що проліг прямо понад курганом на краю хутора. Він петляв звивисто, лякав глибокою, стривоженою новосіллям водою, що все не могла знайти собі пристанку, облизуючи круті береги. І ніде було малечі поплескатися на мілководді. Зате малі хуторяни, як ті червонопузі кринички, швидко навчилися триматись на воді, бо старші їх просто скидали з трав’яного берега і грали в карти далі, лиш краєм ока спостерігаючи. Якщо зовсім непереливки, ось-ось піде дитина пускати бульби, – виловлювали, але до води потім ще довго не підпускали й близько. Ті, хто утримувавсь на поверхні й вигрібав-таки до берега по-собачому, отримували право доступу. Мало хто з нас у дитинстві міг похвалитися умінням швидко й красиво плавати, але води не боявся ніхто – тримались на ній упевнено хоч на спині, хоч на животі.
Канал тік глибокий і повноводний, щовесни змітав із кригою саморобні дерев’яні містки, і щоразу дядьки будували нові. Але й старе русло помирати не хотіло.
…Ми живемо вже у селі, в новозбудованій хаті, бабуся Тетяна – з нами. На хуторі залишилася мамина сестра, якій щодня треба відвезти ранкове відро молока. Хто пробував, той знає, яка це невдячна справа, везти на рулі велосипеда майже повне відро, особливо якщо тобі років 12. А під мостом – білі лілії, ознака бездоганно чистої води, круглим лататтям укривають половину плеса старого русла. Якщо підпливти й потягти велику білу квітку з помаранчевою “кашкою” посередині за стебло, воно вирветься завдовжки з метр-півтора. Розламуєш те стебло на два боки короткими циліндриками, що тримаються за шкірку, і виходить довжелезне, у кілька разків навколо шиї, намисто з квіткою посередині.
Суша
Та у неволі – в банці з водою – біла лілія не жила. Хорол також почав помирати швидко – на наших дитячих очах. Як викинуті на берег річкові молюски у двостворчатих перламутрових черепашках. Заплави пересихали одна за одною, і вже ніде стало взимку хлопчакам набивати один одному лоби хокейними ключками. І тирло – місце, де в літній полудень спочиває біля води сільська череда, – відкочувалося від села все далі. Слово “річка” швидко зникало з нашого лексикону. Вутят зранку виганяли “на канал”, купатися бігли “на шлюз”. Одного разу покійний батько, якому було тоді ледь за 40, повернувся додому із закривавленою, обідраною спиною: затягнуло течією під шлюз, а глибина там була колись – дай Боже: стрибаючи з бетонної висоти вниз головою, відчайдухи дна не діставали. Хтось інший сплив би хіба через кілька днів, але ж батько виріс на справжньому, ще живому Хоролі. Тож виринув через деякий час уже по інший бік грізної залізної споруди – виплив із водоверті, як Цар-змій.
…Декілька років тому випускники Заїчинської середньої школи 1980-го року згадували дитинство, сидячи на березі канави, яку незабаром, гарно розігнавшись, напевне, вже можна буде перестрибнути. Це – найближчий до села берег каналу – Павлівський.
Там, де височів шлюз, канал також геть змілів. Проте до лісу, де ми колись завзято будували вігвами, повиривавши останнє пір’я із хвостів домашньої птиці, не дістатися – суцільна стіна дикого верболозу. То єдине місце, де збереглася під ногами хоч якась волога з колишніх річкових заплав.
Між Заїчинцями та Чаплинцями висохло геть усе.
На роздоллі, де колись весняні води розливалися так щедро, що села й хутори опинялися на островах, а люди пересувалися на глибині – човнами, на мілководді – пішки, наче апостоли по плесу у святому письмі; де торф’яники, як губка, тримали в собі тисячі тонн води, тепер не росте навіть амброзія. Все живе пересихає і чорніє вже у кінці липня.
Особливо тяжко доживало колишнє старе русло Хоролу цьогорічне спекотне літо. Більше ніде напоїти сільську череду – там, де під мостом гойдалися на воді лілії, застиглі в багні сліди коров’ячих ратиць перетворилися на глибокі відтиски в закам’янілому місячному пейзажі.
“Су-ша.., су-ша…” – шепоче випалений сонцем бурий бур’ян голосом спраглого Царя-змія – легенди, знищеної людськими руками.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.