Побачила світ збірка поезій Наталії Чепіги “На пам’ять про сина”. На першому розвороті – портрет Миколи Чепіги, який загинув 17 червня минулого року неподалік селища Металіст на Луганщині. Звичайний чоловік, яких на наших вулицях – сотні. Працював у локомотивному депо, добровільно пішов служити в “Айдар” – батальйон, що з перших днів АТО базувався в найгарячіших точках Донбасу. Про наслідки того тяжкого бою його рідні дізналися набагато пізніше.
Презентація маминої збірочки, виданої на згадку про Миколу, веселого й життєрадісного, щирого й завжди готового допомогти, зібрала в обласній універсальній науковій бібліотеці імені М.П.Котляревського чимало небайдужих людей.
Війна перевіряє кожного на справжність
Як розповів голова громадської організації учасників бойових дій Октябрського району Полтави Володимир Корнійчук, ідея видати збірку народилася, коли в організацію прийшла Наталія Коротун, мама загиблого в Афганістані Сергія Коротуна, з Наталією Чепігою та її віршами. Підтримали ідею секретар міськради Оксана Деркач та депутат обласної ради Олександр Удовіченко. Вірші Наталії Василівни – про загиблого сина й материнський біль, про афганську війну, присвяти колегам з підприємства, де працювала разом із Миколою, про маленьких онуків. І цілий розділ материнських молитов. Як сказала сама Наталія Чепіга, без віри в Бога вона б померла в той день, коли отримала страшну звістку. А нині, після тяжких хвороб і моря сліз, пише нові рядки…
Низько вклонився матері за виховання мужнього сина-воїна учасник бойових дій АТО Іван Петренко:
– Коли над Україною нависла чорна хмара, ми були дуже різними. Але саме цей грізний час проявив, ким ми є насправді. Як командир батальйону, що почав формуватися у Полтаві в квітні минулого року, добре знаю: чоловіки-патріоти не сиділи вдома, не розводили зайвих розмов про політику. Кожен у душі визначав своє місце у цьому житті – чи, зціпивши зуби, витираючи піт, нести службу, чи базікати про помилки та недоліки очільників держави, військових. Пам’ятаю хлопців, які були в охороні обласного військового комісаріату, а потім пішли добровольцями на передову разом із Миколою. Я не міг взяти їх до себе – наш батальйон тоді лише
формувався. Але взимку ми опинилися неподалік тих місць, де загинув Микола, у районі Щастя. Нащадки обов’язково напишуть книги й знімуть фільми про ті події і тих героїв.
Іван Петренко, користуючись нагодою, вручив подяку бійцю свого батальйону Андрію Фесенку за проявлені мужність і героїзм при виконанні бойових завдань у зоні проведення АТО.
“Я не зможу дозволити, щоб мої рідні стріляли в моїх друзів”
Боєць 24-го батальйону тероборони “Айдар” Анатолій Головченко, учасник бою, в якому загинув Микола Чепіга, з 2000 року мешкає у Полтаві. Народився й виріс у місті Ровеньки на Луганщині. Звідти пішов служити в армію. Про загиблого побратима розповідає грамотною російською – тихо, відривчасто, переконливо.
– Анатолію, чому, на твою думку, це стало можливим на Донбасі?
– Тому що патріотичного виховання не було зовсім. Це – великий недолік. Якщо молоді не надається достатньо уваги, коли не виховується не те що патріотизм – звичайна повага до старших, тоді й отримує держава те, що маємо.
– Там залишилися твоє коріння, рідня… Як стосунки складаються тепер?
– Там залишилися дядьки, тітки, двоюрідні брати. Іноді спілкуюся з ними по телефону. Всі вони – за Росію, а дехто й сам не розуміє, за кого й за що. З ними неможливо нормально спілкуватися. Я кажу їм: “Майте власну думку, я з нею рахуватимуся й спілкування підтримуватиму. Але, боронь Боже, візьмете до рук зброю – станете моїми ворогами. Мені буде дуже гірко, дуже боляче, але ви станете злочинцями, які хочуть розірвати мою країну”. Я не можу дозволити, щоб мої рідні стріляли в моїх друзів.
– Ти був мобілізований чи пішов добровольцем?
– Доброволець. 3 березня після першого звернення Турчинова, щоб чоловіки ставали до зброї, я прийшов у військовий комісаріат. 18 березня мені зателефонували й повідомили про призов. Наступного дня уже служив. Тоді ж був призваний і Микола. Починалася служба в обласному військкоматі, але ми написали рапорти про переведення на передову. Так опинилися в “Айдарі”. Там, до речі, у розвідгрупі звичайним солдатом була й Надя Савченко. Хоча в авіації вона дослужилася до офіцерського звання.
– Розкажи про Миколу…
– Яким був Коля? Я не вмію розповісти так, щоб одразу передати, наскільки його поважали. Є люди гарні, добрі, але посередні за характером. А є інші: принципові й надійні. Він був міцної статури, дуже вольовий. З великим і лагідним серцем. Справжній український чоловік: розсудливий і великодушний. Допомагав усім, кому міг. Треба працювати – терпляче, мовчки працював. Коли була нагода побубоніти – не без того, але по-доброму.
З перших днів у “Айдарі” ми домовилися спиртного не вживати взагалі. Може, через це, а може, через міцну дисципліну нас одразу помітили й перевели в караульні. Мене призначили начальником караулу – перевіряти порядок на постах. Коля був вартовим. Зовсім юного земляка Гришу Моніна, який взагалі не служив і не знав, що таке армія, Микола забрав до себе, мовляв, зі мною хлопець буде у безпеці. Я був певен: якщо Микола на посту, ніхто не спатиме, не відлучатиметься і все буде в порядку.
– Як сталося, що він загинув?
– 17 червня ми з боєм “зачистили” гольф-клуб і виїхали на трасу Щастя – Луганськ убік селища Металіст (Слов’яносербський район Луганської області. – Авт.). П’ятеро полтавчан знаходилися на броні танка, за нами під прикриттям БТРів ішла піхота. Від піхоти ми відірвалися кілометрів на 40. Тоді й потрапили в засідку, нас розстріляли із РПГ. Від сильної контузії я з броні злетів першим, тому подальші події пам’ятаю погано. Танк рвонув уперед, але його поливали кулуметним вогнем з усіх боків. Потрапив у полон і перші дні був упевнений, що всі хлопці загинули. Лише згодом від полонених журналістів дізнався, що командир танка підірвав себе гранатою, щоб не здатися в полон, а решта бійців, крім Колі Чепіги, вижили. Його, пораненого, підібрали сепаратисти. Наскільки я зрозумів, над ним дуже знущалися. Знаю, що загинув він не від кулі – від ножа. Вже “двохсотим” Миколу привезли до Луганська й підкинули до військкомата. Поміняли його через два тижні.
“Нас там убивають, а тут нічого не міняється”
– Іноді думаю: чому на його місці не опинився я, – продовжує Анатолій, – не Тарас чи хтось інший? Для себе вирішив: напевне, тому, що він серед нас був найсильнішим, мав більше витримки, мужності. За це його й закатували. Як приклад дітям треба ставити саме таких – тих, хто не придумує відмовок, мовляв, не буду воювати за державних чиновників чи олігархів, або візьму зброю, коли прийдуть під Полтаву. Ті, хто придумує “відмазки”, – не чоловіки.
Я вважаю себе людиною психологічно стійкою. Пройшов певні випробування, але мене це не зломило. Те, що бачу тут, на мирній території, допікає значно більше. Тут загальна байдужість. Нас там убивають, а тут нічого не міняється.
Колись давно я хотів бути військовим, брати участь у бойових діях. Але після всього пережитого зрозумів, що війна – це ніяка не романтика. Коли зіткнувся із мирним життям вже після демобілізації, прийшло розчарування. Адже багатьом людям тут усе, що відбувається на Донбасі, просто не потрібне. Вони живуть мисленням споживача.
Всю правду про цю війну ми ніколи не дізнаємося. Можливо, потім, через роки, наші внуки щось і з’ясують. Але хочу, щоб про ці події пам’ятали так само, як про Другу світову війну. Забудемо нинішніх героїв – тих, хто воював, поклав життя або повернувся скаліченим фізично чи психологічно, – допустимо можливість наступної війни. Й одного разу, можливо, через кілька поколінь, усе повториться. Треба пам’ятати і навчати цьому своїх дітей. У мене двоє синів – 11 і 4 років. Як ми навчимо їх зараз, так і будемо жити в старості. Першопричина того, що відбувається зараз на Донбасі, – відсутність гідного виховання: у школі, вдома, в побуті.
А Україна буде квітучою, я вірю в це!

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”