Ряд за рядом ясніють імена

Історія діяльності Полтавського сільськогосподарського товариства у 1865 – 1920 роках (у подальшому – Товариство) – одна з найяскравіших сторінок української аграрної науки та виробництва. Тож недарма славний півторастолітній ювілей цієї аграрної фундації буде святкуватись на державному рівні. З огляду на це хотілося б донести сучасникам інформацію про життя та діяльність очільників Товариства.

Із моменту свого створення у вересні 1865 року Товариство стало організатором і лідером сільськогосподарської галузі однієї з найпотужніших у хліборобському відношенні губерній як Російської імперії, так згодом і незалежної Української держави.
Ідея організації такого самоврядного професійного структурованого об’єднання виникла у середовищі полтавського дворянства, переважну більшість якого представляли великі землевласники. Саме вони увійшли до числа організаторів та розбудовників Товариства. Управлінська вертикаль вибудовувалась багатьма яскравими особистостями. Та найбільш колоритними і цілеспрямованими були президенти фундації. Про їхні життя та діяльність збереглися різні дані як за повнотою інформації, так і за обсягом доступного матеріалу. Та скільки б ми не мали такого ресурсу, весь він, на нашу думку, вартісний і важливий, адже раніше не викладався. Навіть сьогодні, відзначаючи 150-річчя від дня заснування Товариства, нам бракує об’єктивної та повної характеристики його головних постатей.
Незаперечний інтерес становлять походження, фаховий та майновий стан керівників Товариства. Цікаво те, що ніхто з очільників Товариства не мав спеціальної фахової сільськогосподарської освіти. Натомість більше половини з них отримали блискучу військову освіту. При цьому вони закінчили по декілька училищ та військових академій. Вражає і те, що майже половина осіб, які керували Товариством, були з технічною освітою. При цьому вони вирізнялись як здібні фізики та математики з аналітичним складом розуму. Особливо це стосується Д.К. Квітки та А.П. Шимкова.
Формально все вище керівництво Товариства складалося із землевласників, але лише близько половини з них були власниками великих земельних маєтностей. Крім них, вони мали племінні господарства-репродуктори чистокровних порід сільськогосподарських тварин. Передусім це були кінні заводи. Все викладене стосується Л.В. Кочубея, С.В. Кочубея та А.І. Заборинського.
Варто згадати і ту обставину, що найбільш знакові постаті управлінської вертикалі Товариства належали до керівництва великими банками, передусім земельним та селянським (Д.К. Квітка, П.І. Гріневич).
Таким чином, із наведеної характеристики бачимо, що президенти Товариства були дуже цілеспрямованими та раціональними у своїх діях особистостями. Саме з їхньою громадською та науково-практичною діяльністю пов’язаний поступ діяльності Товариства, впровадження нових, на той час дуже прогресивних, методів не тільки організаційного, а й технологічного характеру. Все це із дотриманням хронології та коротких біографічних даних, а також характеристикою найбільш знакових звершень кожної особистості наведено у пропонованих нотатках.
Лев Вікторович КОЧУБЕЙ (1810–1890) походив зі старовинного роду козацьких старшин Кочубеїв, таємний статський радник, князь. Син першого міністра внутрішніх справ Російської імперії Віктора Павловича Кочубея. Великий землевласник, у володінні якого були зразкові розплідники симентальської молочної худоби, арденських коней, тонкорунних овець і свиней. Племінні ферми свиней беркширської породи з його господарств входили у число чотирьох кращих у Полтавській губернії, де їх поголів’я було найбільшим у Російській імперії. Від 1828 року на військовій службі проявив себе як сміливий та рішучий офіцер, отримав державні нагороди та подяки. Вийшовши у відставку (1837 р.), деякий час був ревізором судових установ Центральної Росії. У подальшому – предводитель дворянства Полтавської губернії (1853–1859 рр.), голова Полтавського комітету з поліпшення побуту поміщицьких селян. За дорученням Великої княгині Олени Павлівни отримав пропозицію з організації Товариства землевласників Полтавської губернії для вирішення питань, пов’язаних із надання волі та влаштування селян. Саме ця фундація згодом і стала Полтавським сільськогосподарським товариством, першим президентом якого Лев Кочубей був обраний одноголосно. Обіймав цю посаду з 29.09.1865 по 20.07.1878 р. Запросив (18.09.1866 р.) вченого секретаря Товариства Ф.І. Гейдука – професійного організатора багатьох цікавих проектів. Активно підтримував книгозбірню Товариства. Запропонував видати праці (27.02.1866 р.). Таке видання – “Сельскохозяйственный сборник: Земледельческий журнал” – вперше побачило світ у 1867 р. Його випуск здійснювався за власний кошт Л.Кочубея. Виступив з дуже важливими аграрними ініціативами. У 1866 р. першим у Полтавській губернії виписав чистокровних корів симентальської породи з їхньої батьківщини – Швейцарії. Таким чином поклав початок розведенню цієї молочно-м’ясної породи. Здійснив перехід до сільськогосподарського конярства, замінюючи волів кіньми арденської породи або їх гібридами із місцевими породами. Крім цього, сприяв вирощуванню у Полтавській губернії люцерни та еспарцету (1867 р.); системі економічних заходів з розведення тютюну (1867 р.); створенню стада чистокровних овець породи меринос (1867 р.); заснуванню ферми для ведення сільськогосподарських досліджень (1867 р.). Першим у Полтавській губернії запропонував, щоб орендна плата за землю складала 6% від її вартості. Ініціював проведення губернських сільськогосподарських виставок. У 1869 р. виїхав за кордон, через що робота Товариства припинилася аж до липня 1878 р. За цей час разом з братом С.В. Кочубеєм та деякими землевласниками заснував Кременчуцький комерційний банк, статут якого було затверджено 23.09.1872 р. Цей банк згодом відкрив своє відділення у Полтаві та агентство у Миколаєві. Головна діяльність банку – комісійний продаж зерна у Миколаєві, Кенігсберзі й Данцигу. Лише у Полтаві основний капітал банку складав 60 мільйонів рублів. Під час святкування у 1915 р. 50-річчя Товариства його правління вирішило прикрасити залу засідань великим портретом Л.В.Кочубея.
Сергій Вікторович КОЧУБЕЙ (1820–1880) – рідний брат Л.В. Кочубея, дійсний статський радник, князь. Великий землевласник, власник розплідників сільськогосподарських тварин, найбільшого на Полтавщині кінного заводу в Диканьці. Закінчив фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Організатор першого в Росії акціонерного товариства. У 1869 р. за 24 тисячі фунтів стерлінгів продав концесію на нього Джону Юзу. Батьківську бібліотеку (30 тисяч томів) 1876 р. подарував Імператорській публічній бібліотеці, за що був пошанований званням її Почесного члена. С.В.Кочубей – перший віце-президент Товариства (20.05.1865 р. – 20.07.1878 р.), а згодом – президент (20.07.1878 р. – 5.08.1879 р.). Організатор книгозбірні та низки унікальних колекцій Товариства. Разом із колегами заснував Довідкове відділення, яке виконувало доручення із замовлення машин та знарядь, надавало відомості про закупівлю і продаж насіння, породистих сільськогосподарських тварин. Автор найбільш цікавих аналітичних узагальнень з питань обробітку землі (1867 р.); про ринки вовни (1868 р.); про землеробство в Америці; про конкуренцію Австралії з торгівлі вовною (усі 1869 р.). Ініціював випробування іноземної сільськогосподарської техніки у власному господарстві у Диканьці. Створив при Товаристві склад сільськогосподарських машин та знарядь. Одним з перших у Російській імперії виступав за впровадження земельного кадастру. Через погіршення здоров’я у 1879 р. склав повноваження президента Товариства, а згодом виїхав за кордон. Під час святкування 1915 р. 50-річчя Товариства тодішній президент А.П. Шимков запропонував відзначити С.В. Кочубея встановленням його портрета в залі засідань.

(Далі буде).

Віктор САМОРОДОВ
Доцент Полтавської державної  аграрної академії

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.