Коли Дмитро Капшук приїжджав у коротку відпустку із фронту, його рідні розповідали, що в Нові Санжари до батьків навідувався, а більше був у Полтаві, там у нього сім’я – дружина, троє дітей. Та все бідкалися, що ніяк Дмитро не відійде від того, що довелось пережити при відступі з Дебальцевого: “Навіть згадувати не хоче, як важко було виходити з того “котла”. Скоро повертатись у частину, а в нього досі зашпори не відійшли. Хай буде проклята та війна”.
І ось Дмитро вдома – відслужив рік, демобілізувався. А розповідь про свою службу почав з того, як йому вдалося обвести навколо пальця військкоматівських працівників. Скільки разів заходив і просився до війська, відповідь була одна: чоловіки, у яких троє чи більше неповнолітніх дітей, призову не підлягають. “Прийшов у черговий раз, а мені показують особову справу, де олівцем написано, що маю трьох дітей. Попросив гумку, власноруч витер ту помітку і мене записали добровольцем. Як же інакше – молодий, здоровий. Саме таким місце там, де вирішується доля України”, – пригадує Дмитро торішній серпень.
Строкову Дмитро служив у Новомосковську, в 25-й окремій повітряно-десантній бригаді. Зрадів, коли довідався, що і тепер, за частковою мобілізацією, туди направляють. Але в дорозі сталося непередбачуване. Завозили у Кривий Ріг одного з мобілізованих – той упросився, щоб бути разом із братом. Але всім п’ятьом довелось залишатись у Кривому Розі – вийшов з ладу мікроавтобус, яким везли поповнення, а в сороковому батальйоні теж потребували фахівців. “Коли проходив перепідготовку, вчився на кулеметника. Потім став снайпером, бо на стрільбищах показав гарний результат. Я ж влучно стріляю, як правило, в десятку”, – хвалиться Дмитро.
А далі – майже півроку служби в районі Дебальцевого. Півтора місяця було відносно спокійно, постріли чулися нечасто віддалік. А далі почалося… Стрімка танкова атака ворога. Здавалося, сили нерівні. Та все ж зуміли підбити шість з восьми ворожих танків. “Можна багато розповідати про те, що творилось тоді на дебальцівських околицях. Це був жах. Досить сказати, що в нашому підрозділі з 97 військовиків лише сорок залишились в строю. Решта – “трьохсоті”, “двохсоті”, потрапили в полон. 17 лютого опинилися у ворожому кільці, обстрілювали нас з усіх боків”.
Вибиралися з пекла хто як міг. Дмитро розповідає, як уп’ятьох вирвалися і направились шукати штаб. Пригадує, як удвох з одеситом Андрієм відбивали атаку противника. Виручила винахідливість – встигли виставити в окопі труби від буржуйок, вороги сприйняли їх за… стволи крупнокаліберної зброї. А в них, у наших хлопців, тільки кулемет та автомат. Вистояли і завдяки таким хитрощам йшли далі – лісом, полями – і добралися до штабу. На території дитячого садка, де він містився, побачили багато розбитої військової техніки. “Ще в Кривому Розі один місцевий житель за власні кошти придбав для нашої частини два “КрАЗи” і сам пішов воювати. Одна з машин була тут, уціліла. На ній і рушили далі. Проїхали з півтора кілометра, як інтенсивно запрацювали ворожі зенітки, майже дві години гатили “Гради”, рвалися міни. Коли обстріли припинилися, рушили в дорогу. Та заблукали, заїхали в захоплену сепаратистами Вергулівку. Знову обстріл…
Розсипались хто куди. Ми далі пішли з Вовчиком – так ласкаво називаю молодого вчителя. Лісосмугами, полями. Помітили, що вдалині, кілометрів за десять чи й далі, світліє. Мабуть, якийсь населений пункт. Натрапили на розтяжки, певно, “сигналки”. Дивом уціліли. Були посеред поля, коли нас почали крити мінами. Все ж зуміли добігти до лісосмуги, вирішили пересидіти. А вони гатили й гатили по “зеленці”. Хоча яка там “зеленка” в лютому. Все ж, мабуть, у сорочці народилися. Вижили…” – обриває свою розповідь Дмитро.
…Перші два тижні, відколи прибув додому, снився один і той же сон – війна. Над запитанням, чи змінила його характер та війна, задумується: “Однозначно змінила. Навчила приймати оперативні рішення, знаходити вихід із, здавалося б, безвихідної ситуації. Жаль полеглих. Стільки загинуло і наших, і “чужих”. Молоді люди – чиїсь батьки, чиїсь сини. Часто задумуюсь: убити легко – забути важко”.
Стосовно так званих “ухиляльників”, то у військового з досвідом своя думка: “Коли хтось мало не докоряє, мовляв, для чого туди йшов, міг би дома пересидіти, відповідаю: пішов, щоб тебе не забрали”. А от чи сам Дмитро, коли знову покличуть до війська, не попросить, бува, олівця у військкоматі, аби відновити в особовій справі стертий запис, впевненої відповіді не було: “Є над чим замислитися…”

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст