“Стус писав і там, де писати вже було злочином”

У  ніч із 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучіно Чусовського району Пермської області пішов у вічність 47-річний український поет і правозахисник Василь Стус.
Офіційна причина смерті – переохолодження та зупинка серця. Насправді великого українського поета в тюремному карцері вбили наглядачі – про це зокрема говорить історик дисидентського руху, громадський діяч, політв’язень Василь Овсієнко. Він зазначає: “Я в той час перебував у 20-й камері цього ж барака, тому вважаю своїм громадянським і людським обов`язком ще і ще раз свідчити перед новими й новими людьми про обставини й причини його загибелі…” “Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980-го до 8 грудня 1987 року через нього пройшло всього 56 в’язнів. Пересічно нас тут утримували одночасно до 30 осіб. За ці 7 років тут загинули 8 в’язнів, у тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927 – 5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934 – 5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947 – 7.10. 1984), Василь Стус (7.01. 1938 – 4.09. 1985). Власне, тільки Стус помер безпосередньо в цьому бараці, а інші троє – по тюремних лікарнях.
У різний час і в різних камерах тут каралися, окрім уже згаданих, члени УГГ Данило Шумук, Богдан Ребрик, Олесь Бердник, Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Юрій Литвин, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину – у 1982 році.
Тут минули й мої 6 років життя. Поруч, на суворому режимі, сиділи голова групи Микола Руденко та член-засновник Мирослав Маринович, – пише він… – Як і в кожному політичному концтаборі, українці становили більшість його “контингенту”.Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання”.
Один із ув’язнених – литовець Баліс Гаяускас – згадував: “Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як “З таборового зошита”. Ці 16 клаптів займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була такою, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява друком на Заході цього тексту. Друга причина – висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії 1985 року. Вірші Василя Стуса публікувалися багатьма мовами. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як мистецьке явище. Висував Генріх Бьолль, лауреат Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу… Але не так міркувала Москва, хоч уже почалася перебудова, і в Кремлі сидів реформатор Михаїл Горбачов… “Москва ж розв’язалася з українським кандидатом на Нобелівську премію в традиційний російський спосіб: “Нет человека – нет проблемы”.
Василя Стуса поховали на табірному кладовищі у Пермській області. Рідним кілька років не дозволяли відвідувати могилу поета. І лише у 1989 році прах Стуса змогли перевезти до України. Поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі. У 1990-му посмертно реабілітували.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.