“Може, строковики, які служать в “учебці” “Десна”, чимось і не вдоволені, а ми, коли проходили там навчальну підготовку, не мали приводу для нарікання. 9 березня нас, чотирнадцятьох чоловіків і юнаків з Новосанжарського району, відправили саме в “Десну”. Дуже недовго були разом. Мене зарахували до трьохсотого танкового полку, проходив курс навчання на спеціаліста-розвідника третього класу. Гарні були в нас інструктори! Бойове злагодження проходив у Рівному, в складі 130-го окремого розвідувального батальйону, а вже наприкінці травня відправили на Схід.
Перший бій – у селі Гречищине. Почався він о шостій вечора і тривав мало не до світанку. Ворог кинув відбірні диверсійно-розвідувальні підрозділи – чи то “Альфу”, чи то ГРУ. Там втратили прекрасного хлопця – рівнянина Андрія, батька двох малих дітей. Нашому підрозділу випало прикривати колону, яка відступала до Нового Айдара”.
Про особливості своєї служби Олександр Чубаров розповідає із захопленням, але нічого зайвого. “Де починається стрілянина, там закінчується розвідка. Наша перевалочна база – в лісі. Звідти ходимо на завдання. Спимо в льожках. Це такі ями з півметра завглибшки, застелені хвоєю чи дубовими гілками, потім – каремат, спальник, ото вам і льожка”.
Армійське начальство подбало про те, щоб солдати були забезпечені всім необхідним. Олександр отримав броник з пластинами п’ятого класу, навіть калібр 7,62 міліметра витримують. Є й шолом, але його він не дуже хвалить. “Як рикошет чи осколки – то одна справа, а коли пряме попадання – то…” Можна тільки здогадуватись про наслідки прямого влучання. Годують, за словами солдата, непогано – каші, супи, тушонка, а волонтери додають консервацію, яйця, сало, навіть мед і згущонку.
Приїхав Саша у коротку відпустку. Певно, не дуже хочеться повертатись? Хлопець вагається з відповіддю. “До мирного життя теж нелегко звикати. У перший вечір побачив, як у селищі салютували на честь якогось грошовитого іменинника. Спершу подумалось: обстріл… А війна ця хтозна-коли скінчиться. Для нашого народу вона справедлива, за свої інтереси. Скажіть: якби до вас прийшов чужий дядько і велів віддати шматок землі, то чи вітали б ви його? Отак і російському “братові” захотілось нашої землі. Не діждеться!”
Стосовно того, що в районі чимало “ухиляльників”, Олександр Чубаров має свою думку: “Тим, що вперто не хочуть чи бояться, там, на передовій, нічого робити. Тільки шкода від них буде. Зате бліндажі облаштовувати, окопи рити – це кожному під силу. І платню отримуватимуть. То для чого ухилятись, ховатись за материну чи жінчину спину?”
“Скаржитись я не звик. Але… – на завершення розмови Саша показує довідку, видану підрозділом одного із силових відомств, де чорним по білому написано, що цей документ є підставою для надання пільг. – В управлінні праці подивилися на цей папірець і сказали, що пільги будуть, коли матиму на руках посвідчення учасника бойових дій. Матиму, але ж тільки в жовтні. По таких довідках на Рівненщині, на Сумщині хлопцям не те що пільги надають, землю виділяють, а в нас тут свої закони, свої порядки?”
Фронтові будні й мирні реалії випробовують на міцність. Але для справжнього солдата вони – лише епізоди в житейському морі. Тільки чому ж захисник Вітчизни мусить доводити, що його окопна правда цінніша за будь-які чиновницькі паперові “правди”?..

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст