…У дорогу вирушаємо з Кобеляк увечері, завантаживши бус традиційним набором – продукти харчування, миючі засоби, засоби гігієни, а ще – інструменти, взуття, футболки та багато іншого. Директор заводу продтоварів “Мрія” Надія Карнаух “організувала” для солдатів-земляків 21 упаковку мінеральної води.
    І волонтери Тетяна Вільхова та Зоя Михальченко, які десятки разів відвозили гуманітарку, і група підтримки – приватний підприємець Наталія Мунько, яка забезпечила нас транспортом, і автор цього матеріалу, і ще три небайдужі кобелячанки налаштовані оптимістично: все буде добре.

За межами рідної області автобус одразу привертає увагу державтоінспекторів. Але пояснення: “Ми – волонтери, їдемо на Схід до земляків” – сприймається як пароль. Нам бажають щасливої дороги й удачі, прохають бути обережними. Світає. Поля соняшнику, кукурудзи, сої виглядають значно гірше кобеляцьких… На цьому мирна тема відходить на другий план. Перший блокпост, автоматники в камуфляжі. При перевірці паспортів особливу увагу звертають на прописку. А от підказати дорогу не можуть – мобілізовані з Рівного, Вінниці, Києва… Нашому водію Олегу Вауліну не залишається нічого іншого, як “озброїтись” картою автомобільних доріг.
Тетяна Вільхова та Зоя Михальченко відзначають, як порівняно з минулим роком змінився Слов’янськ – міст пофарбований у кольори державного прапора, повсюди українські знамена. Відремонтовані дороги, нанесено розмітку. Згодом дізнаємося: у місті пройшли урочистості з нагоди річниці звільнення від бойовиків. Відкрито меморіал на пам’ять про вирішальний бій. Але частина інфраструктури зруйнована. Пошкоджені й будівлі лікувального комплексу “Слов’янськкурорт”, біля яких о 5-й ранку зустрічаємося з Ігорем Новаком із Ганжівки та його побратимами. Ігор небагатослівний. Через травму він місяць лікувався в госпіталі. Зараз проходить реабілітацію, але додому, де за нього хвилюються дружина, син, батьки, не відпустили. Із побратимами – різними за віком (від 20 до 50 років), соціальним статусом, життєвим досвідом – доля звела в Житомирі, де проходили навчання підрозділи повітряно­десантних військ.
– У моєму житті це вже друга війна, – говорить 49­річний військовий із Житомира. – Свого часу служив у Нагорному Карабасі. Але й думати не міг, що біда прийде в Україну, а принесе її так званий “старший брат”. Але це наша земля, і ми зможемо її захистити.
– А місцевий люд вас підтримує?
– Ні, вважають, що з солдатами взагалі не треба спілкуватись. Мовляв, усі біди від нас…
Дорогу до Артемівська по телефону підказує інший земляк, Руслан Симонов. Землякам дуже радіє, оскільки досі волонтери приїжджали тільки з Києва. Та й гостинці різняться: там крупи, а тут домашні смаколики. Розповідає, що призваний під час п’ятої хвилі мобілізації. Після підготовки в “учебці” “Десна” служить у 12-му батальйоні мотопіхоти. Хлопці дуже скучили за домашніми харчами, в магазини часто не ходять: ставлення до солдатів непривітне.
Волонтери також залишають передачу для іншого земляка, Романа Литвина, – неочікуваний сюрприз, який порадує його після повернення із завдання. За кілька хвилин виїжджає на завдання й Руслан.

Волонтери Тетяна Вільхова, Зоя Михальченко, Марина Рубан з бійцями АТО на буремному Сході.

Сюди ж по передачі під’їхали Володимир Попп і Дмитро Гекман. Те, що Володимир, відомий у місті як власник кафе “Маленький Париж”, служить за сотні кілометрів від рідних Кобеляк, стало для декого з нас несподіванкою. Прощаємось зі сльозами: зачіпають за живе слова Володимира: “Як мені хочеться поїхати з вами додому…”
І нам усім дуже хочеться, щоб швидше закінчилися бойові дії, щоб усі наші земляки повертались до мирного життя. З такими думками вирушаємо дорогою життя, якою виходили наші військові з­під Дебальцевого, до Романа Резніченка. Незасіяні поблизу лінії фронту поля, вирви, зруйноване житло, зарослі бур’янами подвір’я…
Назустріч рухаються лише військові автомобілі та швидкі допомоги. На узбіччях – пошкоджені дерева, видно місця, де горіла техніка. Відчуття небезпеки досі не було, але про те, що грім може гримнути будь-якої хвилини, попередив офіцер: “Місце вашої зупинки прострілюється з усіх боків. Це дуже небезпечно”.
У Романа настрій не надто гарний: вже рахував на пальцях дні до демобілізації, а тут Указ Президента про продовження служби до 31 жовтня.
– Я чесно виконав свій обов’язок, хочу, щоб і держава дотрималася слова. Практично все, що бачите на мені, – штани, берці – куплене власним коштом. Бронежилет, який придбало мені ТОВ “АФ “Добробут”, віддав менш досвідченим військовим. До цього часу в нас немає тепловізора, хоч дуже потрібен.
Хвилюється Роман і за домашні справи: тільки придбав будинок, планував зробити ремонт, але не встиг, отримав повістку. Зараз молодий чоловік в очікуванні первістка і дуже хоче бути поруч з дорогими людьми. “Я дуже радий, що привезли привіт з рідної землі. Спілкування з вами – це заряд оптимізму, впевненості, віри в краще”, – каже Роман на прощання.
На шляху все більше блокпостів, більше запитань. Дозвіл отримуємо лише за умови, що швидко повернемося назад. Земляк Руслан Лебединський із побратимами зустріли радісно і з тривогою водночас: “З боку Дебальцевого частенько прилітають “привіти”. Противник використовує заборонену Мінськими домовленостями зброю. Відкривати вогонь у відповідь не можна”.
Швидко передаємо гостинці й рушаємо далі. Під час зупинок на блокпостах пригощаємо хлопців цигарками, водою, пиріжками. Вони дякують і за моральну підтримку, і за гостинці, а ще прохають бути обережними: тимчасове затишшя не віщує нічого доброго. Ворог накопичує сили. І повідомлення з фронту наступного дня це підтвердило: ситуація погіршилась, є загиблі, поранені, в тім числі й серед мирного населення.
У Покровському відбулася тепла зустріч Олександра Ахмацького з волонтерами, а особливо з Наталією Мунько, з якою росли в одному селі. Чугуєве, Башкирівка, Попасна, Покровське – місця служби Олександра. За його словами, настрої місцевого населення можна розцінити 50 на 50: є прихильники України, є й ті, хто виступає за Росію… Бойові побратими родом з Рівного, Івано­Франківська, Києва. Наймолодшому – 21 рік, найстаршому – 44. Саша Ахмацький залишає автограф на прапорі, прощаємось до зустрічі вдома.
Дорогою на Попасну нас зупиняє патруль ДАІ, попереджає, що проросійські бандформування обстрілюють і бойові позиції, і села. Тому командир державтоінспекторів супроводжує на блокпост, де “передає” нашому земляку Елвіну Конджаєву з Жуків. Тут випадково знайомимось із 70­річним чоловіком, який добровольцем прийшов на фронт боронити Україну:
– Звісно, вік дає про себе знати. Але багато в чому я можу стати в нагоді нашим хлопцям.
От аби всі так думали…
Цікава біографія в Елвіна Конджаєва. Його родина – біженці з Грузії, коли там виник міжнаціональний конфлікт. Хлопцеві на той час було три місяці. Тоді доля закинула в Україну, її, тепер уже рідну, й пішов боронити хлопець. Як і Юрій Стеценко з Вільховатки, Володимир Чуйко з Кірового. Разом з гостинцями волонтери передали їм прапор і побажання швидше повернутися додому з перемогою.
Обідньої пори військові запрошують підкріпитися. Дружно відмовляємось, але цікавимось меню. Кухар показує: суп вермішелевий з тушонкою і каша гречана з тушонкою.
“Салату не вистачає”, – констатують кобелячанки. Добре, що земляки передали огірки, капусту, моркву, цибулю, зелень. А хлопці вже смакують малосольними огірками, кажуть, що сало, огірок і хліб – найкраща їжа. Розмова пересипається жартами, сміхом. Атошник, Фугас, Гільза, Жужа – імена чотирилапих друзів, які прибилися до бійців. Наш Елвін “опікується” кішкою з чотирма грайливими кошенятами.
…Вибух вводить нас у стан заціпеніння, натомість військові майже не реагують. Заспокоюють, мовляв, постріли холості, то навчання у танковій бригаді. Та щось не дуже віриться.
Елвін супроводжує нас далі. Дорогою майже зовсім не зустрічаємо машин: Міша Танчинець із Канав служить за кількасот метрів від сепаратистів. Військові пропонують подивитись у бінокль на прапор Новоросії (правда, називають її по­іншому). Озираємось навкруги і бачимо в схованці лише одну БМП, яку ремонтують.
– Чим будете зупиняти терористів у разі наступу?
Запитання залишається без відповіді. Серед тих, хто прикриватиме цю позицію, і наш земляк Володимир Фаль. Усі по­доброму заздрять Елвіну, якому випало найдовше поспілкуватися із волонтерами. Але і з ним приходить час прощатись. Телефонного зв’язку немає, тому замовлені Віктором Акімовим інструменти, мішки і, звичайно ж, гостинці веземо в Артемівськ. До сутінків зону АТО необхідно залишити.
На березі ставка нас чекає Михайло Олійник. Вивантажуємо гостинці – далі їхати заборонено. Михайло – батько чотирьох дітей. Але погодився служити задля щасливого майбутнього своїх синів і доньок. На Сході служить і один з його братів.
Сутінки огортають землю… Хлопці починають телефонувати, дякувати за смаколики, справжню домашню вечерю. Хвилюються за нас, а ми знову в пошуках дороги до невеличкого населеного пункту, якого навіть немає на карті. При зустрічі із Петром Усенком зі Світлогірського дізнаємось, що в селі мешканці залишились тільки в чотирьох будинках. Військові тут недавно: ротація відбулась на виконання режиму розмежування. Проте домовленостей дотримується лише українська сторона.
… Салон автобуса, у якому було більше двох тонн продуктів, спорожнів. Рушаємо додому. Починається дощ. Водій за кермом другу ніч поспіль.
Нам випало зустрітися з бійцями 17­ї танкової дивізії, які нещодавно були героями телевізійної програми. Військові розповіли, що три місяці не отримують грошових виплат. У той же час на всіх рівнях запевняють, що заробітна плата виплачується вчасно. Після виходу програми в ефір приїжджало вище військове керівництво, яке принесло ще одну звістку: продовження служби до 31 жовтня тим, кого мобілізували під час третьої хвилі і хто повинен був звільнитись зі служби у липні­серпні. Хлопці вважають, що це несправедливо, хочуть писати рапорти.
Дізнались ще один “цікавий” факт, який у майбутньому може створити неабиякі проблеми: хлопці служать у зоні АТО, про що у військовому квитку запису немає. Вважається, що вони… проходять перепідготовку в Житомирі.
Втім усі ці проблеми відступають перед радістю, з якою бійці зустрічають волонтерів, особливо земляків, навіть якщо у Кобеляках жодного разу з ними не зустрічалися. Сльози стримувати важко. А волонтери Тетяна Вільхова і Зоя Михальченко не раз повторюють: “Як можна не їхати, коли хлопці так чекають?..”

Наталя ПУЗИНА
Журналіст