
…У дорогу вирушаємо з Кобеляк увечері, завантаживши бус традиційним набором – продукти харчування, миючі засоби, засоби гігієни, а ще – інструменти, взуття, футболки та багато іншого. Директор заводу продтоварів “Мрія” Надія Карнаух “організувала” для солдатів-земляків 21 упаковку мінеральної води.
І волонтери Тетяна Вільхова та Зоя Михальченко, які десятки разів відвозили гуманітарку, і група підтримки – приватний підприємець Наталія Мунько, яка забезпечила нас транспортом, і автор цього матеріалу, і ще три небайдужі кобелячанки налаштовані оптимістично: все буде добре.
За межами рідної області автобус одразу привертає увагу державтоінспекторів. Але пояснення: “Ми – волонтери, їдемо на Схід до земляків” – сприймається як пароль. Нам бажають щасливої дороги й удачі, прохають бути обережними. Світає. Поля соняшнику, кукурудзи, сої виглядають значно гірше кобеляцьких… На цьому мирна тема відходить на другий план. Перший блокпост, автоматники в камуфляжі. При перевірці паспортів особливу увагу звертають на прописку. А от підказати дорогу не можуть – мобілізовані з Рівного, Вінниці, Києва… Нашому водію Олегу Вауліну не залишається нічого іншого, як “озброїтись” картою автомобільних доріг.
Тетяна Вільхова та Зоя Михальченко відзначають, як порівняно з минулим роком змінився Слов’янськ – міст пофарбований у кольори державного прапора, повсюди українські знамена. Відремонтовані дороги, нанесено розмітку. Згодом дізнаємося: у місті пройшли урочистості з нагоди річниці звільнення від бойовиків. Відкрито меморіал на пам’ять про вирішальний бій. Але частина інфраструктури зруйнована. Пошкоджені й будівлі лікувального комплексу “Слов’янськкурорт”, біля яких о 5-й ранку зустрічаємося з Ігорем Новаком із Ганжівки та його побратимами. Ігор небагатослівний. Через травму він місяць лікувався в госпіталі. Зараз проходить реабілітацію, але додому, де за нього хвилюються дружина, син, батьки, не відпустили. Із побратимами – різними за віком (від 20 до 50 років), соціальним статусом, життєвим досвідом – доля звела в Житомирі, де проходили навчання підрозділи повітрянодесантних військ.
– У моєму житті це вже друга війна, – говорить 49річний військовий із Житомира. – Свого часу служив у Нагорному Карабасі. Але й думати не міг, що біда прийде в Україну, а принесе її так званий “старший брат”. Але це наша земля, і ми зможемо її захистити.
– А місцевий люд вас підтримує?
– Ні, вважають, що з солдатами взагалі не треба спілкуватись. Мовляв, усі біди від нас…
Дорогу до Артемівська по телефону підказує інший земляк, Руслан Симонов. Землякам дуже радіє, оскільки досі волонтери приїжджали тільки з Києва. Та й гостинці різняться: там крупи, а тут домашні смаколики. Розповідає, що призваний під час п’ятої хвилі мобілізації. Після підготовки в “учебці” “Десна” служить у 12-му батальйоні мотопіхоти. Хлопці дуже скучили за домашніми харчами, в магазини часто не ходять: ставлення до солдатів непривітне.
Волонтери також залишають передачу для іншого земляка, Романа Литвина, – неочікуваний сюрприз, який порадує його після повернення із завдання. За кілька хвилин виїжджає на завдання й Руслан.
Сюди ж по передачі під’їхали Володимир Попп і Дмитро Гекман. Те, що Володимир, відомий у місті як власник кафе “Маленький Париж”, служить за сотні кілометрів від рідних Кобеляк, стало для декого з нас несподіванкою. Прощаємось зі сльозами: зачіпають за живе слова Володимира: “Як мені хочеться поїхати з вами додому…”
І нам усім дуже хочеться, щоб швидше закінчилися бойові дії, щоб усі наші земляки повертались до мирного життя. З такими думками вирушаємо дорогою життя, якою виходили наші військові зпід Дебальцевого, до Романа Резніченка. Незасіяні поблизу лінії фронту поля, вирви, зруйноване житло, зарослі бур’янами подвір’я…
Назустріч рухаються лише військові автомобілі та швидкі допомоги. На узбіччях – пошкоджені дерева, видно місця, де горіла техніка. Відчуття небезпеки досі не було, але про те, що грім може гримнути будь-якої хвилини, попередив офіцер: “Місце вашої зупинки прострілюється з усіх боків. Це дуже небезпечно”.
У Романа настрій не надто гарний: вже рахував на пальцях дні до демобілізації, а тут Указ Президента про продовження служби до 31 жовтня.
– Я чесно виконав свій обов’язок, хочу, щоб і держава дотрималася слова. Практично все, що бачите на мені, – штани, берці – куплене власним коштом. Бронежилет, який придбало мені ТОВ “АФ “Добробут”, віддав менш досвідченим військовим. До цього часу в нас немає тепловізора, хоч дуже потрібен.
Хвилюється Роман і за домашні справи: тільки придбав будинок, планував зробити ремонт, але не встиг, отримав повістку. Зараз молодий чоловік в очікуванні первістка і дуже хоче бути поруч з дорогими людьми. “Я дуже радий, що привезли привіт з рідної землі. Спілкування з вами – це заряд оптимізму, впевненості, віри в краще”, – каже Роман на прощання.
На шляху все більше блокпостів, більше запитань. Дозвіл отримуємо лише за умови, що швидко повернемося назад. Земляк Руслан Лебединський із побратимами зустріли радісно і з тривогою водночас: “З боку Дебальцевого частенько прилітають “привіти”. Противник використовує заборонену Мінськими домовленостями зброю. Відкривати вогонь у відповідь не можна”.
Швидко передаємо гостинці й рушаємо далі. Під час зупинок на блокпостах пригощаємо хлопців цигарками, водою, пиріжками. Вони дякують і за моральну підтримку, і за гостинці, а ще прохають бути обережними: тимчасове затишшя не віщує нічого доброго. Ворог накопичує сили. І повідомлення з фронту наступного дня це підтвердило: ситуація погіршилась, є загиблі, поранені, в тім числі й серед мирного населення.
У Покровському відбулася тепла зустріч Олександра Ахмацького з волонтерами, а особливо з Наталією Мунько, з якою росли в одному селі. Чугуєве, Башкирівка, Попасна, Покровське – місця служби Олександра. За його словами, настрої місцевого населення можна розцінити 50 на 50: є прихильники України, є й ті, хто виступає за Росію… Бойові побратими родом з Рівного, ІваноФранківська, Києва. Наймолодшому – 21 рік, найстаршому – 44. Саша Ахмацький залишає автограф на прапорі, прощаємось до зустрічі вдома.
Дорогою на Попасну нас зупиняє патруль ДАІ, попереджає, що проросійські бандформування обстрілюють і бойові позиції, і села. Тому командир державтоінспекторів супроводжує на блокпост, де “передає” нашому земляку Елвіну Конджаєву з Жуків. Тут випадково знайомимось із 70річним чоловіком, який добровольцем прийшов на фронт боронити Україну:
– Звісно, вік дає про себе знати. Але багато в чому я можу стати в нагоді нашим хлопцям.
От аби всі так думали…
Цікава біографія в Елвіна Конджаєва. Його родина – біженці з Грузії, коли там виник міжнаціональний конфлікт. Хлопцеві на той час було три місяці. Тоді доля закинула в Україну, її, тепер уже рідну, й пішов боронити хлопець. Як і Юрій Стеценко з Вільховатки, Володимир Чуйко з Кірового. Разом з гостинцями волонтери передали їм прапор і побажання швидше повернутися додому з перемогою.
Обідньої пори військові запрошують підкріпитися. Дружно відмовляємось, але цікавимось меню. Кухар показує: суп вермішелевий з тушонкою і каша гречана з тушонкою.
“Салату не вистачає”, – констатують кобелячанки. Добре, що земляки передали огірки, капусту, моркву, цибулю, зелень. А хлопці вже смакують малосольними огірками, кажуть, що сало, огірок і хліб – найкраща їжа. Розмова пересипається жартами, сміхом. Атошник, Фугас, Гільза, Жужа – імена чотирилапих друзів, які прибилися до бійців. Наш Елвін “опікується” кішкою з чотирма грайливими кошенятами.
…Вибух вводить нас у стан заціпеніння, натомість військові майже не реагують. Заспокоюють, мовляв, постріли холості, то навчання у танковій бригаді. Та щось не дуже віриться.
Елвін супроводжує нас далі. Дорогою майже зовсім не зустрічаємо машин: Міша Танчинець із Канав служить за кількасот метрів від сепаратистів. Військові пропонують подивитись у бінокль на прапор Новоросії (правда, називають її поіншому). Озираємось навкруги і бачимо в схованці лише одну БМП, яку ремонтують.
– Чим будете зупиняти терористів у разі наступу?
Запитання залишається без відповіді. Серед тих, хто прикриватиме цю позицію, і наш земляк Володимир Фаль. Усі подоброму заздрять Елвіну, якому випало найдовше поспілкуватися із волонтерами. Але і з ним приходить час прощатись. Телефонного зв’язку немає, тому замовлені Віктором Акімовим інструменти, мішки і, звичайно ж, гостинці веземо в Артемівськ. До сутінків зону АТО необхідно залишити.
На березі ставка нас чекає Михайло Олійник. Вивантажуємо гостинці – далі їхати заборонено. Михайло – батько чотирьох дітей. Але погодився служити задля щасливого майбутнього своїх синів і доньок. На Сході служить і один з його братів.
Сутінки огортають землю… Хлопці починають телефонувати, дякувати за смаколики, справжню домашню вечерю. Хвилюються за нас, а ми знову в пошуках дороги до невеличкого населеного пункту, якого навіть немає на карті. При зустрічі із Петром Усенком зі Світлогірського дізнаємось, що в селі мешканці залишились тільки в чотирьох будинках. Військові тут недавно: ротація відбулась на виконання режиму розмежування. Проте домовленостей дотримується лише українська сторона.
… Салон автобуса, у якому було більше двох тонн продуктів, спорожнів. Рушаємо додому. Починається дощ. Водій за кермом другу ніч поспіль.
Нам випало зустрітися з бійцями 17ї танкової дивізії, які нещодавно були героями телевізійної програми. Військові розповіли, що три місяці не отримують грошових виплат. У той же час на всіх рівнях запевняють, що заробітна плата виплачується вчасно. Після виходу програми в ефір приїжджало вище військове керівництво, яке принесло ще одну звістку: продовження служби до 31 жовтня тим, кого мобілізували під час третьої хвилі і хто повинен був звільнитись зі служби у липнісерпні. Хлопці вважають, що це несправедливо, хочуть писати рапорти.
Дізнались ще один “цікавий” факт, який у майбутньому може створити неабиякі проблеми: хлопці служать у зоні АТО, про що у військовому квитку запису немає. Вважається, що вони… проходять перепідготовку в Житомирі.
Втім усі ці проблеми відступають перед радістю, з якою бійці зустрічають волонтерів, особливо земляків, навіть якщо у Кобеляках жодного разу з ними не зустрічалися. Сльози стримувати важко. А волонтери Тетяна Вільхова і Зоя Михальченко не раз повторюють: “Як можна не їхати, коли хлопці так чекають?..”
Наталя ПУЗИНА
Журналіст