Піклуючись про щастя інших, знаходиш своє…

Станіслав Якович Піпа – відомий кременчужанин, будівничий доріг, громадський діяч, ефективний менеджер, ветеран місцевого самоврядування – 6 вересня відзначає своє 70-річчя. І сьогодні наша розповідь про цю цікаву і непересічну особистість.
Він народився в сім’ї військовослужбовців. Але служба в армії не приваблювала хлопця. Станіслав хотів будувати дороги. Бо, по-перше, цим займався його любимий дідусь, а по-друге, прагнув збудувати дорогу своєї мрії в щасливе майбуття. Тому з вибором професії і вузу питань не виникало – Харківський автодорожний інститут (ХАДІ).
Відмінник у школі, Станіслав і в інституті навчався на відмінно. Однак після першого курсу довелося зробити перерву, бо студента призвали до армії. За три роки служби він здобув професію механіка-водія танка 1-го класу, звання старшого сержанта і став заступником командира танкового взводу.
Повернувся юнак до вишу на другий курс, а там уже навчалася дівчина на ім’я Жанна, яка і стане на все подальше життя вірним помічником, другом, дружиною, жінкою бажаною і коханою.
Однак ні одруження, ні народження сина не завадили молодому чоловікові відмінно вчитися та займатися громадською роботою. Він очолював штаб трудового семестру: формував, організовував і сам працював у студзагонах, що прокладали дороги до Сургута в Тюменській області, у Кустанайському краї Казахстану. Саме ці трудові семестри загартували характер, навчили відповідальності, сформували якості керівника.
Станіслав Якович і сьогодні вважає, що саме в стінах рідного інституту здобув не тільки міцні фахові знання, а й засвоїв основи управлінської діяльності, набув найціннішого вміння – спілкуватися з людьми.
Взагалі ХАДІ вважають одним з кращих вузів України, а його випускники – команда однодумців, які живуть за принципом: один за всіх і всі за одного. І серед них чимало знаних кременчужан: Валерій Салімон, Юрій Кірєєв, а також, на жаль, нині покійні Іван Пономаренко, Віктор Онищенко.
Отже, коли в 1973 році, відмовившись від аспірантури, Станіслав приїхав до Кременчука, рідного міста дружини, то розпочав свою трудову діяльність майстром шляхово-будівельного управління №15 і за чотири роки пройшов шлях до головного інженера. А потім ще п’ять років працював на цій посаді, споруджуючи автотраси Лубни–Миргород, Київ–Дніпропетровськ, Полтава–Кременчук.
За його роботою пильно спостерігали тодішні керівники міста Анатолій Вербін, Микола Залудяк, Ігор Соколов. Кременчук стрімко розвивався, потрібні були молоді ініціативні кадри. Станіслав Піпа відповідав усім вимогам. Тому в 1983 році йому пропонують очолити будівельно-монтажне управління № 616 тресту “Південспецбуд”. За вісім років, упродовж яких він очолював управління, в місті було прокладено понад 50 кілометрів трубопроводів, збудовано теплотрасу Кременчуцької ТЕЦ, водоводи та каналізаційні колектори в Кременчуці, Полтаві, Комсомольську, магістральні водоводи Дніпро–Донбас–Харків, Саки–Севастополь, Світловодськ–Кіровоград. Взагалі перелік справ управління досить значний, недаремно ж його відзначали почесними грамотами уряду України.
Станіслав Піпа був членом виконавчих комітетів Автозаводської районної та Кременчуцької міської рад. Його, як досвідченого фахівця і керівника, завжди хвилювали проблеми самоврядування, тому він відгукнувся на пропозицію депутатів Автозаводської райради і очолив цю владну структуру. На відповідальній посаді голови райради особливу увагу зосереджував на питаннях розвитку інфраструктури району й міста, на соціальних проблемах.
– Свого часу Станіслав Якович відіграв визначальну роль у моїй трудовій біографії, – розповідає нинішній начальник БМУ-616 Василь Ткаченко. – Він повірив у мої професійні здібності й спочатку призначив мене головним інженером управління, а потім рекомендував на посаду начальника. А наша дружба як почалася у дев’яності роки, так і триває досі.
У 1990 році Станіслав Піпа несподівано отримав запрошення від директора нафтопереробного заводу спробувати себе на посаді комерційного директора, заступника голови правління АТ “Укртатнафта”. Менеджмент – це було щось нове, і, звиклий до різних новацій та експериментів, він погодився й пропрацював на підприємстві 15 років. Своїми враженнями про спільну роботу ділиться колега Володимир Мазур:
– П’ятнадцять років дали мені можливість переконатися, наскільки уміло і чітко Станіслав Якович забезпечував НПЗ матеріально-технічними ресурсами, транспортними послугами, реалізовував нафтопродукти тощо. Мені завжди імпонувало його ставлення до людей, я багато чого в нього навчився.
Особисто мене, автора цих рядків, яка знає Станіслава Яковича майже з перших днів його трудової діяльності, радує те, що він залишається людиною світлої душі, чистої совісті й щирого серця. До вподоби його оптимістичне ставлення до життя, почуття гумору і незмінна привітність. А ще захоплює різнобічна освіченість, бо книга й зараз для нього найбагатше джерело знань. Власним досвідом він щедро ділиться з сином Владиславом та онуками Ксенією і Станіславом, які гідно продовжують сімейну династію. Син пішов батьковим шляхом, теж автодорожник, працював директором фірми “Центр-4”, зараз приватний підприємець, онук – економіст Крюківського вагонобудівного заводу, невістка – керуюча відділенням банку. Ксенія – магістр юриспруденції, працює в Київському господарчому апеляційному суді. Станіслав Якович – прадід, зичимо, щоб дочекався й праправнуків.
Станіслав Якович дуже цінує сімейні чесноти. Радіє, що його родина пустила таке міцне коріння на кременчуцькій землі. А саме місто вважає своєю малою батьківщиною. За його трудове життя йому двічі пропонували різні посади і в Харкові, і в Києві, але він завжди відмовлявся, бо Кременчук глибоко вріс в його серце. У відповідь місто теж оцінило відданість – днями ювіляра нагородили почесним знаком “За заслуги перед містом”.
– Я щиро радий за друга, – говорить колишній голова Автозаводського райвиконкому Володимир Коваленко, – він заслужив на цю відзнаку, бо на якій би посаді не працював, завжди дбав про Кременчук, його інфраструктуру, озеленення, благоустрій…
Ці слова підтримує однокурсник Станіслава Піпи, його близький друг, ректор ХАДІ, професор Анатолій Туренко:
– Наша дружба – то ціле життя. Я поважаю, ціную Станіслава та пишаюся тим, що маю такого товариша, людину виняткової чесності й порядності. В нього чиста й світла душа.
До речі, друзів у Станіслава Піпи чимало. Серед них – однокурсник, колишній заступник міністра Григорій Гнатенко, кременчужани Микола Гусєв, Олена Скорина, родини Ракітіних, Левченків. Особливо теплі стосунки склалися з родиною Тетяни Діденко.
Станіслав Якович – людина багатогранна. Яким би не був завантаженим його день, він завжди знаходив час для своїх улюблених занять. Як будь-який автомобіліст, знається на машинах. Не просто розбирається в марках чи впевнено почувається за кермом, може полагодити будь-яку несправність. Як і книгу, вважає свій автомобіль помічником, другом та членом родини.
Є в нього ще одне захоплення, котре триває усе його доросле життя, – мисливство. Говоримо про це з Миколою Левченком, бо їх об’єднало саме захоплення мисливством.
– Ми познайомилися у 1984 році. Були молодими й заповзятими. Кожен виїзд на полювання був для нас святом. Там, на лоні природи, часто вели різні бесіди. Так от, мене дивувала його обізнаність з різних питань, широта кругозору, що робило його на голову вищими за нас, хоч і ми не пасли задніх. Мене приваблює в ньому самостійність мислення. Станіслав завжди сміливо висловлював свою точку зору і вміло аргументував її. Ніколи не прогинався перед начальством. Йому притаманні харизма, залізна логіка і беззаперечна грамотність. Саме за ці риси його поважають, саме вони приваблюють до нього людей.
Далеко не кожен, проживши 70 років, може почути на свою адресу подібні слова. Не тільки через свої чесноти, а ще й тому, що живе за принципом: “Піклуючись про щастя інших, здобуваєш особисте…” І Станіславу Піпі вдалося вибудувати свою дорогу щастя.

Людмила ОБРЕВКО
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.