Полтавці самі спромоглися перевидати заборонені твори Шевченка, а у лютому 1902 року
В. Кошовий написав прокламацію, яку було надруковано великим накладом. Для видавничої справи громада використовувала свій гектограф і навіть маленьку типографію, що містилася на хуторі гімназисток Якубовської й Покровської біля с. Терешки Полтавського повіту. До найбільших акцій полтавської організації, які мали значний розголос у губернії, слід віднести студентські політичні заворушення у семінарії на початку 1902-го, внаслідок яких кілька десятків “бунтівників” було виключено із навчального закладу. Щоб не потрапити до в’язниці, деякі з провідників громади, зокрема С. Петлюра, вимушені були податися за межі губернії.
Варто зауважити, що з Полтавським центром РУП активно співпрацювали вільні громади і комітети, які діяли не тільки у повітових центрах губернії, а й в інших містах України, у тому числі й  Західної. На нашу думку, свідченням високого авторитету полтавських рупівців стала організація низки досить масштабних заходів, як то:
ІІІ з’їзду представників українських студентських громад (червень 1901 р.) та Всеукраїнського з’їзду Вільних громад РУП (серпень 1903 р.). Щодо останнього, то, зважаючи на те, що захід було приурочено до відкриття пам’ятника Котляревському (а у цей час місто було нашпиговано різними агентами), відомості у поліції про українофілів збиралися особливо ретельно.
Документи свідчать, що 29 серпня 1903 року до Полтави прибули представники Вільних громад РУП з Харкова, Києва, Катеринослава, Одеси, Севастополя, Лубен, Катеринослава, Дербента. Для більшої конспіративності з’їзд відбувався за містом, біля села Терешки, куди делегати добиралися на човнах по Ворсклі. Такий поворот подій був дуже несподіваним для місцевої охранки і “застав агентів-шпигунів Боцака, Наріжного, а також унтер-офіцера Денисова у деякій розгубленості”.
За поліцейськими документами, близько 100 чоловік зібралися тоді на цьому з’їзді, де головуючим виступав полтавець, представник Вільної громади Харківської РУП Андрій Жук. Головними ж питаннями того вечора були: зміна програми РУП та демонстрація з приводу заборони місцевою адміністрацією виступів “малоросійською” мовою на відкритті пам’ятника І. П. Котляревському. Вже після закінчення партійних дискусій, по поверненні делегатів до Полтави, агенти упізнали серед присутніх рупівців добре їм знайомих Миколу Гмирю, Костянтина Шаревського, Анастасію Уколову, Юрія  Колларда, Бориса Мартоса.
Віче за Ворсклою та інші спостережні справи агентів дали достатньо матеріалів для ліквідації РУП. Так, станом на 1904 рік у справі “Про Полтавську групу РУП” накопичилося 10 томів, речові докази антиурядової діяльності партії склали 45 пакунків, звинувачувались у протизаконній революційній діяльності 50 осіб (до
1 групи активних членів було зачислено 11 чоловік: 6 семінаристів, 1 гімназист, 1 учень ремісничої школи, 2 студенти, 1 земський статистик. За соціальним станом це виглядало так –
2 дворян, 2 козаки,
1 селянин, 6 – дітей попівських та дяківських). Заарештовувалися і перебували під слідством Михайло Русов, Аркадій Кучерявенко, Микола Гмиря, Іван Рудичів, Юрій Коллард, Андрій Жук, Костянтин Шаревський та інші. З нагоди того, що у російського імператора Миколи ІІ народився спадкоємець, цісаревич Олексій, 11 серпня 1904 року усіх політично неблагонадійних, хто тоді перебував під слідством, було амністовано. Серед літератури, що була вилучена під час обшуків у губернії, значилися твори   Т. Г. Шевченка (заборонені у Росії), журнали “Селянин”, “Гасло”, брошури “Власна земля”, “Народна справа”, “Козаччина”, “Добра новина”, “Дядько Дмитро”, “Бунт у селі Вишневці”, “Чи є тепер панщина?”, прокламації “До українських селян” (вид. “Вільна Громада”), “Від Центрального комітету РУП”, “Шандрієвський страйк” та інші.
У процесі внутрішньої боротьби, впродовж недовгої історії (1900–1905 роки), РУП зазнавала як розколів, так і різних політичних впливів (особливо соціалістичних), змінювалися програми партії і навіть лідери. Врешті-решт у 1905 році партія змінила назву і зорганізувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). За влучним висловом Юрія Колларда, “РУП котилася в напрямі найменшого опору й робила щораз більші “уступки” в національному питанні; вона думала своїм наближенням до РСДРП відвоювати собі її позиції в Україні, але все більше губила під собою грунт, бо “рубала той сук, на якому сиділа”.
Але, на думку автора, свою історичну місію РУП таки виконала сповна – вона винесла на широкий загал гасло “Самостійної України без хлопа  й без пана”, водночас “відтягнула українську революційну молодь від їхнього перебування у різних російських революційних партіях та організаціях і заставила їх віддавати свої сили й свою працю задля української справи”.
Очільники першої політичної партії на українських землях, що перебували під окупацією Російської імперії, попри арешти та переслідування, здобували вкрай важливий досвід політичної боротьби, який згодом так їм знадобився під час визвольних змагань у 1917–1921 роках.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області,  
заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка