Дім для родини Героя

Маленька Веронічка щодня виглядає татуся… Їй стільки всього хочеться йому розповісти й показати – у неї тепер своя кімната, новий друг – котик Семік, червоні черевички… Дівчинка точно знає, що її татусь – Герой, от тільки того, що він ніколи не повернеться додому, вона не розуміє…

Наш земляк з Надержинщини Полтавського району Микола Чепіга з початком бойових дій на Сході вирішив добровольцем іти захищати рідну Батьківщину, адже з самого дитинства мріяв стати військовим. 18 березня минулого року чоловік покинув рідний дім. Спочатку була служба в Полтавському обласному військкомісаріаті на посаді стрільця відділення охорони. Коли ж це відділення потрапило під скорочення, всі 11 його військових висловили бажання продовжити службу. Так Микола потрапив до 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», який з перших днів базувався в найгарячіших точках Донбасу.
Дружина Миколи Ірина пригадує, що рішення піти в армію добровольцем викликало напругу в сім’ї, де 15 років прожили душа в душу. Не хотіла відпускати Ірина чоловіка, а маленька трирічна донечка – свого татуся. Але рішення в Миколи було тверде, сказав: «Я не піду, він не піде, але комусь же треба іти…»
17 червня поблизу селища Металіст, що на Луганщині, виконуючи бойове завдання, «Айдар» потрапив у ворожу засідку. Четверо бійців загинули одразу, дванадцятьох було поранено, ще кілька потрапили в полон. Товариші по службі розповіли Ірині, що Микола був серед поранених, які потрапили в полон. З особливою жорстокістю терористи ставляться до тих, хто добровільно прийшов на захист України. Тож і Миколі жодного шансу на порятунок не залишило зізнання, що він – доброволець.
Страшній звістці, пригадує Ірина, передували безкінечні дні пошуків, чекання, надії. Сподівалися побачити Миколу живим батьки, дружина, друзі. З надією зверталися вони до обласної влади, військкоматів різних рівнів, де обіцяли, що в кінці минулорічного червня його звільнять разом з іншими полоненими. Але згодом рідні отримали виклик до одного з райвідділів Полтави на впізнання по фотографії…
В останню путь Миколу проводжали під пронизливий заводський гудок – він працював слюсарем у локомотивному депо станції Полтава-Південна. Не стримуючи сліз, прощалися з Героєм родина, друзі, товариші з «Айдару», колеги по роботі, односельці – знайомі й незнайомі люди. Були й представники влади, які висловили співчуття родині.
Про Миколу Чепігу залишилися найсвітліші спогади, адже всі, хто його знав, розповідають, що був людиною життєрадісною, веселою, міг кому завгодно підняти настрій. З повагою ставилися до Миколи односельці, а Надержинщинський сільський голова Григорій Варава вважає його людиною, для якої актуальним був девіз: «Менше слів, а більше діла».
З особливою теплотою згадує хлопчину з блакитними ясними очима його класний керівник, вчителька світової літератури Полтавської гімназії №21, у якій навчався Микола Чепіга, Лариса Миколаївна Бажан. Розповідає, що Коля дружив з усіма дітьми в класі, надзвичайно дорожив честю колективу, завжди був прикладом для однокласників. Хлопець брав активну участь у позакласній роботі, громадському житті класу та школи, спортивних змаганнях. Але найбільше любив відвідувати туристсько-краєзнавчий гурток «Едельвейс». Лариса Миколаївна, яка тоді була керівником цього гуртка, пригадує, скільки цікавих походів здійснили зі своїми вихованцями. Побували в Криму, на Західному Кавказі, в Карпатах. З Миколою, говорить, в одній зв’язці йти було спокійно. А для альпіністів довіра – це святе. Витривалість, сила волі, стійкість духу, які Микола проявляв у горах, дивували його друзів. А ще Коля був дуже чуйною людиною, говорить вчителька, коли хтось потребував допомоги, без зайвих роздумів і слів хлопець поспішав на виручку. Звісно, велика заслуга у вихованні достойної людини – саме батьків. Товариші по школі, вчителі, які знали Миколу, були просто шоковані звісткою про його загибель…
Микола Чепіга родом з Полтави, але доля привела його в село, яке нізащо не хотів покидати, говорив: «Я себе тут спокійніше почуваю». Дружина згадує, що був надзвичайно працьовитим, а ще – дуже полюбляв рибалити. Чимало мрій було в цієї молодої родини, зокрема відвідати Карпати, красою яких Микола був вражений ще в дитинстві й дуже хотів показати її своїм найріднішим. До речі, крім Веронічки, в сім’ї виховувалась і старша донька Ірини – вже доросла, Анастасія, для якої Микола став рідним з п’яти років.
Найзаповітніша мрія Миколи й Ірини – побудувати свій будинок в Надержинщині, адже свого житла в них не було, мешкали в батьків. Вони навіть будівництво розпочали, та довести його до завершення чоловіку не судилося. Але мрія Миколи здійснилася – вже півроку його дружина та маленька донечка Веронічка мешкають у новому красивому будинку. Це стало можливим завдяки старанням дуже багатьох людей. Ірина зізнається, що назвати всіх, кому варто подякувати, дуже важко. Левову частку організаційних робіт з будівництва взяли на себе сільська рада на чолі з Григорієм Варавою, Полтавська райрада й райдержадміністрація, особлива подяка від Ірини сусіду Сергію за підтримку та допомогу в пошуках спонсорів. До речі, жінка з Києва, яка допомогла сім’ї коштами на добудову будинку, побажала залишитися невідомою – ця скромність та небайдужість особливо вражають у цей непростий для всіх час. Одна з місцевих організацій виступила благодійником і поставила навколо нового будинку добротний металевий паркан. Тепер у планах сільського голови – встановити Пам’ятну дошку на честь Миколи Чепіги, залишилося тільки визначитися з місцем встановлення. Одним із варіантів є будинок, в якому проживав Микола, іншим – на будинку, який був мрією чоловіка. Право вибору – за Іриною.
Не залишилась сім’я Героя у своєму горі сама. Ірина розповідає, що відчуває підтримку рідних, друзів, односельців і навіть зовсім незнайомих людей. Наприклад, до Нового року Веронічка отримала будиночок для ляльки Барбі. Подарунок-сюрприз запросили забрати волонтери. Допомога надходила навіть із Канади, від родини Грінсвічів, які надіслали речі та подарунки для дівчинки. А нещодавно Ірина отримала листа з певною сумою коштів від сім’ї з Луганська, який вразив її до сліз: «Люба Ірино! З глибоким співчуттям звертається до вас сім’я з Луганська. У нас теж двоє діток, менша народилася в Полтаві. Глибока подяка від нас. Хочемо хоч чимось допомогти вашій родині. Низький уклін вам, а вашому чоловіку – Вічна Пам’ять і слава…»
Микола покинув цей світ Героєм в свої 37 років. Скільки б міг ще зробити, побачити, як росте його донечка Веронічка… Дуже важко усвідомлювати, що подібних історій в Україні більшає з кожним днем – страшні звістки летять в усі куточки України. Не мають спокою рідні тих, хто сьогодні захищає рідну землю. Тому найбільше зараз хочеться побажати миру, за який віддали життя вже тисячі Героїв…

Світлана КУДРЯ
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.