Спільна платформа – тоталітаризм

У  чистий четвер, 9 квітня цього року, Верховна Рада ухвалила Закон “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та пропаганди їх символіки”. Після підписання Президентом України Петром Порошенном закон став обов’язковим для виконання.
Прийнятим документом запроваджується заборона на публічне заперечення злочинного характеру обох тоталітарних режимів, заборона використання та пропаганди їх символіки. Обов’язок держави – здійснювати розслідування та оприлюднення інформації про скоєні представниками цих режимів злочини тощо.
Нарешті Верховна Рада, хоч і запізно – на 24-му році існування незалежної Української держави, перерізала ту пуповину, яка зв’язувала український народ з комуністичним минулим. Це варто було зробити, як у країнах Балтії, ще в 1991 році, але більшість населення України не була готовою до цього. Нічого дивного тут немає, адже понад 70 років комуністична пропаганда отруювала свідомість українців байками про “світле майбутнє”, “рівність, братерство, дружбу”, намагалася створити з них нову історичну спільноту – радянських людей (“совків”), як в царській Росії – великоросів та інородців.
Отже, Верховна Рада України поряд з комуністичним засудила і нацистський режими, адже вони як дві краплі води схожі один на одного. В роки Другої світової війни українські націоналісти у своїх листівках зображували Сталіна і Гітлера в образі дволикого Януса – різниця між ними була лише у формі вус. Ідеології обох тоталітарних режимів були різними (у комуністів – класова, у нацистів – расова), але природа одна – тоталітаризм.
Вперше у світі тоталітарний режим встановили більшовики під керівництвом Леніна в Росії після жовтневого перевороту 1917 року. Гітлер був лише його послідовником, старанно копіюючи зразки більшовизму: один вождь (фюрер, дуче, каудільо тощо); єдина державна правляча партія; єдино дозволена ідеологія; єдині дитячі, молодіжні, жіночі та інші громадські організації… Будь-яке інакодумство не просто заборонялося, але вважалося кримінальним злочином. На сторожі тоталітарних режимів стояла політична поліція: таємна поліція (гестапо) і СД (служба безпеки) в Німеччині та ЧК – ДПУ – НКВС – КДБ – в Радянському Союзі. Обидва режими вважали себе соціалістичними: в СРСР – комуно-соціалістичний, в гітлерівській Німеччині – націонал-соціалістичний. Вони мали схожі символи – червоні прапори (в СРСР із зіркою та серпом і молотом, у Німеччині – зі свастикою) і навіть одні й ті ж державні свята: Перше травня – день міжнародної солідарності трудящих в СРСР і день Праці в Німеччині.
Приватне і суспільне життя людей в обох тоталітарних режимах контролювалося мільйонами штатних таємних інформаторів (в СРСР – “сексотів”) та добровільних помічників з числа комуністів (нацистів) і комсомольців (гітлерюгенд). Кожний громадянин Німеччини чи Радянського Союзу зобов’язувався доносити представникам влади на нелояльних до режиму людей. У Кримінальному кодексі СРСР з’явилася спеціальна стаття, якою карали за “недоносительство”, а в 1930-х роках усіх незгодних з лінією правлячої партії оголосили “ворогами народу”.
Обидва тоталітарних режими єднала спільна ненависть до будь-яких проявів українського національного життя. Прийшовши до влади, більшовики з метою відновлення Російської імперії, але вже під своєю владою, тричі розпочинали неоголошену війну проти Української Народної Республіки і нарешті в 1920 році встановили більшовицьку диктатуру у формі радянської влади. Її сутність з цинічною відвертістю сформулював Ленін. Це – “нічим не обмежена, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язана влада, що безпосередньо на насильство спирається” (Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т.41. – стор. 364). Комуністи знищили вільну пресу, українські політичні партії, культурно-просвітницькі, жіночі, юнацькі та інші громадські організації, національну церкву, освіту. Навіть “Кобзар” Тараса Шевченка був підданий жорстокій цензурі – з нього вилучили майже всі патріотичні поезії. Пророка України намагалися зробити революціонером російського штибу, ледь не більшовиком. Українським патріотам комуністи причепили тавро “буржуазних націоналістів”, “петлюрівців” та “бандерівців” (за царських часів – “мазепинців”) і намагалися видати їх за “заклятих ворогів українського народу”, який начебто спав і мріяв, як би опинитися під п’ятою Москви. Наслідки цієї пропаганди ми відчуваємо і нині, особливо в південно-східних регіонах України.
Захопивши владу на шостій частині земної кулі, більшовики намагалися поставити світ догори ногами – втілювали в життя плани будівництва безкласового комуністичного суспільства, яке у ХІХ столітті нафантазували у своїй уяві бородаті “вожді світового пролетаріату” і яке суперечило самій природі людини. Збудували імперію на зразок східних сатрапій дохристиянських часів, в якій релігію намагалися замінити комуністичною ідеологією, а Бога – вождями, ідолами. Конфіскації, контрибуції, націоналізації, безсудні розстріли, голод і злидні стали звичними явищами для українців за радянської доби. У довоєнний час українці почали на свій лад тлумачити комуністичну символіку: “Серп і молот – смерть і голод”. Шлях до “світлого комуністичного майбутнього” був густо встелений могилами кращих синів і дочок України. Репресії проти українців з більшою чи меншою інтенсивністю тривали протягом усього періоду існування радянської влади.
І гітлерівський, і сталінський режими прагнули до світового панування. Перший – відверто, другий – приховано.
У роки Другої світової війни Україна, не будучи державою, стала об’єктом їхньої боротьби. Німецькі окупанти встановили не менш жорстокий, ніж комуністи, режим терору і репресій: відправили до концтабору уряд проголошеної 30 червня 1941 року Української держави на чолі з Ярославом Стецьком у Львові, провідника ОУН Степана Бандеру, розігнали Українську Національну Раду в Києві, заборонили діяльність Українського Червоного Хреста, “Просвіти”, будь-яких українських громадських організацій. Впродовж 1941–1944 років гітлерівці знищили майже 5 тисяч українських патріотів-націоналістів, серед них – керівника центральної Похідної групи ОУН (б) Миколу Демика і п’ять його побратимів у Миргороді, керівництво міської управи на чолі з її головою Федором Борківським у Полтаві, шістьох членів “Просвіти” в Градизьку… Репресій зазнали представники обох течій Організації Українських націоналістів – і мельниківці, й бандерівці. Лише на фронтах Другої світової війни в боротьбі з нацизмом загинуло більше 4 мільйонів українців, а загальні демографічні втрати становили 13,5 мільйона чоловік, у тому числі майже півмільйона жителів Полтавщини. Тому не інакше як цинічно звучить заява Путіна, що Росія виграла б війну з Німеччиною і без України. Зазнавши неймовірно тяжких втрат, Україна після розгрому гітлерівської Німеччини не здобула очікуваної свободи. У той же час Радянський Союз (читай – Російська імперія), а разом з нею і комуністичний режим в результаті перемоги у Другій світовій війні продовжили своє існування ще майже на півстоліття.
Заборона використовувати та пропагувати комуністичну символіку передбачає перейменування населених пунктів, вулиць, підприємств, демонтаж пам’ятників тоталітарної доби, в тому числі й самозваному “вождю світового пролетаріату”, заміну ряду документів. Усе це потребує тривалого осмислення і зваженого підходу, щоб з однієї крайнощі не кинутися в іншу і не допустити актів вандалізму. На наш погляд, символи тоталітарної доби не слід знищувати, а демонтувати і зберігати в краєзнавчих музеях, адже це – частина нашої історії, яка має нагадувати прийдешнім поколінням про колоніальне минуле України і не допускати, щоб воно повторилося.
Україна повинна мати національне обличчя і увічнювати своїх, а не чужих, героїв, більшість з яких віддали своє життя в боротьбі за незалежність своєї Батьківщини.
Відмова від комуністичного минулого вимагає і певних фінансових затрат, особливо з місцевих бюджетів, які й так не надто наповнені у зв’язку з неоголошеною війною путінської Росії проти України і які потрібно використовувати для потреб громади. На цьому особливо будуть наполягати противники будь-яких змін. Але ж закон є закон, і його треба виконувати, тим паче, що цього вимагає більшість українського суспільства.
Російська Федерація після відомих подій 1991 року проголосила себе правонаступницею СРСР і зберегла за собою не лише власність за кордоном, ядерний потенціал, золотий і алмазний фонди, а й невиліковну хворобу – великодержавний російський шовінізм та імперські амбіції. Путінська Росія під приводом реалізації маячної ідеї “русского мира” знову прагне відродити свою імперію в межах 1917 року. Авторитарний режим свого президента – колишнього підполковника КДБ – підтримує, за різними підрахунками, від 80 до 85 відсотків населення (для порівняння: Гітлера підтримувало 95–98 відсотків), у тому числі й представники російської інтелігенції, які вважають себе демократами. Це і не дивно, адже російський демократ закінчується там, де мова йде про право націй на самовизначення взагалі й існування незалежної України зокрема. Що можемо протиставити черговим “кремлівським мрійникам” – розпалювачам війни – та їхнім підлабузникам? Згуртованість нації, справді демократичні реформи, захист своїх інтелектуальних, економічних, політичних інтересів. Історія нам дала черговий шанс для цього. Не змарнуймо його!..

Віктор РЕВЕГУК
Кандидат історичних наук

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.