“Хочемо повернутися додому переможцями”

–У  Маріуполь їдемо. До хлопців. На війну, – говорить по телефону помічник народного депутата України Тараса Кутового Валерій Нижник.
Разом із головою обласної ради Петром Вороною вони везуть гуманітарну допомогу землякам, друзям, побратимам, українським військовим, які відстоюють мир, свободу і демократію для рідного краю й усієї України на буремному Сході держави.
Автівка завантажена майже доверху. Там і 250 кілограмів вантажу – закуплені на кошти голови облдержадміністрації Валерія Головка запчастини для рятувальних машин 8-ї окремої автомобільної санітарної роти. І ящики з хлібом, мішки з картоплею, баклажки води. У пакетах – налисники, манники, сирники, котлети, у спеціальних ємностях – подрібнене сало, чотири ящики домашньої випічки, дбайливо приготованої групою волонтерів із села Воронинці Оржицького району. Поруч на сидінні лежить стос номерів “Зорі Полтавщини” та випусків сатирично-гумористичного додатка до газети “Сорочинський ярмарок”. Завдяки потужній підтримці гадячан – приватного підприємця Віктора Цілуйка, керівника ТОВ “Маяк” Сергія Скрипки, голови наглядової ради АТ “Гадяцьке бурякогосподарство” Олександра Суханя, фермера Павла Пащенка й громади села Вирішальне, небайдужої місцевої мешканки Людмили Дмитерко – українські захисники мали чим поласувати.
У Куйбишевому Запорізької області, на місці дислокації 8-ї окремої автосанітарної роти, спокійно. Співають пташки. Одну чути найголосніше. Чоловіки кажуть, що її щебетання дуже нагадує звук рації, коли в ній розряджаються батарейки. Одного разу вночі пташка так розцвірінькалася, що один із бійців вийшов до чергових і гукає: “Хлопці, та змініть же ви батарейки в рації! Спати не даєте!”
Біля волонтерської машини збирається близько десятка військових. Чимало, кажуть, на виїздах на передовій. Нині 8-ма санітарна, або, як її називають, 8-ма легендарна, обслуговує весь фронт…
Серед гурту, що зібрався, стоять санітар Владислав Буколов із Решетилівського та старший водій Тарас Безкровний із Лубенського районів. Дев’ять місяців на службі, із них шість – на передовій. За допомогою своєї автівки “Манюньої” вже врятували чимало поранених побратимів. Досить тривалий час співпрацюють із запорізьким 23-м батальйоном територіальної оборони, обслуговують Гранітне, Чермалик, Новоселівку Другу. Нині – на ротації, мають їхати додому.
– Якби не обов’язкова відпустка, ми б там залишилися. Тільки повернемося з дому, відразу до 23-го батальйону, – розповідає Тарас Безкровний. – 12 травня приїхали в розташування роти, а хтось у лісі петардами стріляв, ми насторожились: “Де автомати? Відповідь треба давати”. Хлопці сміються: чого, кажуть, жахаєтесь, а ми ж до постійного обстрілу звикли.
Обоє чоловіків завдяки листу-подяці від 23-го батальйону представлені до відзнаки “Захисник Маріуполя”. Тим, коли її отримають, не дуже й переймаються. До того ж знають чимало побратимів, які досі не одержали відзнак через паперову тяганину. Про службу розповідають стримано.
– Наша робота як медиків зрозуміла: де гаряче, де боляче, там і ми. По всій лінії фронту працюємо. Шість місяців пробули із 23-м батальйоном, лише річка розмежовувала із сепаратистами. Настрій у хлопців бойовий, налаштовані йти тільки вперед, але ж ніхто не дає наказу, – говорить Владислав Буколов. – Найгарячішою точкою було Гранітне, тоді Чермалик. Від Гранітного майже нічого не лишилося. Село велике, але його так побило, як здалеку дивитися – чорна пустка. А скільки хлопців там полягло!.. Перепадає від ворога й 23-му батальйону.
За словами Владислава Буколова, не було й дня без обстрілів та провокацій. Лише останнім часом не б’ють по Новоселівці Другій, а до перемир’я обстрілювали. По Гранітному вогонь не припиняється. Десять відсотків місцевих у селі залишилися, українські військові їм допомагають.
Хоч демобілізація не за горами, але до завершення війни Владислав Буколов і Тарас Безкровний не збираються насолоджуватися мирним життям. Кажуть, повернуться на передову.
Після відвідин санітарної роти волонтери рушають до Маріуполя. Там відчувається неспокій, настороженість, хоча люди працюють, відпочивають, прогулюються парками. Місто синьо-жовте, розфарбовані паркани, особливо багато українських прапорів на мостах, проте їх не помітиш на балконах квартир чи на будинках. Військовослужбовці, що виконують завдання в Маріуполі, розповідають: патріоти тут є, але їх “масою давить” інша когорта, якій “не важно, Украина или Россия, лишь бы не стреляли”. Є прихильники так званих “ДНР” і “ЛНР”. У місті діє наказ: військовим алкоголь не продають, місцеві мешканці можуть придбати спиртні напої лише до восьмої години вечора.

Тарас Безкровний та Владислав Буколов.

Тарас Безкровний та Владислав Буколов.

Під’їжджаємо до одного з пляжів на березі Азовського моря. Тут окопуються бійці 79-ї окремої аеромобільної бригади. Серед них – двоє наших земляків – Олександр Цілуйко із Гадяча та Сергій Яковенко із Пирятина.
– Наше завдання – відбити атаку з моря. В Маріуполі, дякувати Богу, мирно, проте кожен хвилюється за власну домівку, бо не знає, куди наступного разу втрапить ворожий снаряд, – говорить Олександр Цілуйко.
– Місцеві мешканці спочатку зустріли нас насторожено, очі відводили, та це й зрозуміло: а що б відчували інші на їхньому місці? За кілька місяців, доки ми тут, ставлення змінюється в кращий бік. Ми спілкуємося з містянами, допомагаємо їм. Потім вони приходять, вітаються, кавою пригощають, – розповідає Сергій Яковенко. – У Маріуполі нині спокійно. Широкине від нас за 20 кілометрів, то іноді чути обстріли. Ми вже встигли із лопатою в руках засмагнути.
На кілька хвилин під’їжджають бійці батальйону спеціального призначення “Полтава”. Щасливі з того, що побачили земляків та отримали гостинців із рідного краю. “Ось візьміть свіжі випуски “Зорі Полтавщини”, – пропонуємо. “Дуже вдячні. А то тут купа сепаратистських газет, нема чого й почитати”, – відказують. Із продуктами харчування забирають аптечки. “Може, вам картоплі чи олії ще додати?” – турбуються волонтери. “Ні, нам досить. Везіть й іншим хлопцям, їм не менше потрібно”. І така відповідь поширена серед наших військових.
Рухаємося в іншу частину Маріуполя. На виїзді з міста неподалік блокпоста, що контролює рух до Широкиного, також життя триває: жінка працює біля парничків, інша винесла на продаж редиску, діти чекають автобуса, щоб після уроків роз’їхатись по домівках. Вони посміхаються і махають руками військовим. Запитуємо, скільки звідси до Широкиного. Виявляється, приблизно п’ять кілометрів. Хіба ж це відстань для “Градів”? А люди не виїздять, вірять у краще. На блокпосту нас зустрічають бійці іншого підрозділу 79-ї окремої аеромобільної бригади, вони тільки-но з передової. Гадячани Валерій Сухно та Микола Ніколаєв про ситуацію у Широкиному говорять стримано: сепаратисти щодня обстрілюють позиції українських військових. Та їхні наміри прорватися марні. Українські захисники своїх позицій не здадуть.
– Настрій у нас бойовий. Ми раді побачити земляків із Полтавщини й рідного Гадяча, – говорить Валерій Сухно. – Без волонтерської допомоги армії було б неймовірно складно.
– Волонтери дуже допомагають і з харчуванням, і з одягом. Без них би українське військо було голодним і голим, – продовжує думку побратима Микола Ніколаєв. – У нас все нормально. Головне, аби вдома було спокійно, щоб підтримували й вірили, що переможемо. Для цього тут і воюємо, бо хочемо повернутися додому переможцями…

Анна ВАСЕЦЬКА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.