Вони наближали Перемогу

Того дня наче посіріла вся Мехедівка Лохвицького району – в останню дорогу проводжали захисника Вітчизни, учасника АТО Івана Лебеденка. Люди з’їхалися з усієї округи – Лохвиці, Безсал, Харківець, Луценок, Богодарівки… Усіх не перелічити. Стільки люду Мехедівка ще не бачила.
Звістка, що в район привезуть полеглого Героя із зони АТО розлетілася миттю. А в мережі Інтернет з’явилися скупі повідомлення, що під Пісками, у напрямку Донецького аеропорту, точніше його залишків, на міні підірвався український бронетранспортер. Є загиблі, в тім числі й Іван Лебеденко із Полтавщини. Вже потім, збираючи по крихті дані про свого земляка, дізналися, що його тіло чи не єдине вціліло. Решту шість бійців тільки й назвати можна – рештками. “Господи, що творить ця війна! Чи вистачить сліз у матерів, дружин, дітей?! І чим затамувати це пекельне горе, що прийшло з ординського сходу і ненависного нам Кремля?” – ці гіркі запитання були у земляків Героя.
…Траурна процесія періодично зупинялася, наче даючи можливість навіки заплющеним очам Івана востаннє на цьому світі попрощатися із рідним селом. Стихав духовий оркестр, п’ятеро священиків УПЦ КП відправляли заупокійну службу.
Рідні, підтримуючи один одного під руки, голосно тужили. По почорнілих від горя обличчях бабусі, матері, дружини, сестри, рідних, друзів, знайомих текли гіркі сльози. У натовпі тихо перемовлялися жінки: “Ще молодий, лише 38 – жити і жити…Тільки з Ніною сімейне життя почав. Вадиму всього два рочки. Ой, як воно хлопцеві без батька?” “Так, а Нінині хлопці хіба не потребують батьківської руки? Дмитро он в Лохвицькому ПТУ вже вчиться, Сергій – у сьомому класі, а Володя – у третьому…”
Спохмурнілі чоловіки говорили про своє: “Жаль, такий моторист пішов від нас. Вже як перебере двигун, то хоч знак якості став… Золоті руки в чоловіка були… А скільком людям він на своїй вулиці допомагав. Трактор купив, щоб землю орати, – весна ж скоро… А який життєрадісний чоловік був, любив пожартувати, цінував чоловічу дружбу і товаришем гарним був…”
…Обличчя захисника Вітчизни посічене осколками, місцями вкрите синцями, місцями жахливо запеклася кров. Яку ж пекельну смерть прийняв цей звичайний селянський син від якогось божевільного нелюда, що прийшов воювати на нашу землю!
…Тужать рідні. Жінки від горя непритомніють. Хто знає, чи чують вони промовців на траурному мітингу. А там тим часом розповідають, що народився Іван Лебеденко 20 липня 1976 року в Мехедівці, в сім’ї колгоспників. Ходив до місцевої школи. Повернувшись зі служби у війську, Іван працював у колгоспі. Професію мав мирну, хліборобську, бо понад усе любив техніку, механізми. На Новий рік приїздив у відпустку. Можливо, повернувся б живим, якби не потрапив у складі героїчної 93­ї окремої механізованої бригади у пекельні Піски, де її бійці прикривали Донецьке летовище і українських “кіборгів”.
Іван Лебеденко був сильною духом людиною і поклав своє життя за Україну, за всіх нас. Пройде трохи часу, і, можливо, його іменем назвуть вулицю у Мехедівці. Він для кожного з нас залишиться в пам’яті Героєм. І хай його смерть, як і смерті тисяч інших наших патріотів, не буде марною. Щоби врешті­решт над нашою квітучою землею запанував мир.

***

“Проросійські незаконні збройні формування вже не вперше порушують Мінські домовленості, які мають діяти в зоні проведення антитерористичної операції на Сході України.
4 лютого стався черговий резонансний випадок, який свідчить, що для представників так званих “ДНР” та “ЛНР” не існує жодних правил та обіцянок. Група військовослужбовців Збройних сил України була направлена для контролю виконання Мінських домовленостей у район населеного пункту Широкине, що поблизу Маріуполя. Згідно з домовленостями ця територія має бути підконтрольною українським силовикам, тому вони здійснювали перевірку цієї території щодо наявності проросійських терористичних формувань. Однак цього разу, увійшовши до населеного пункту, українські бійці натрапили на засідку бойовиків і були обстріляні з протитанкового озброєння та стрілецької зброї. Під час нападу група українських військовослужбовців вступила у бій з противником і дала йому гідну відсіч. Однак у результаті вогневого зіткнення двоє українських військовослужбовців загинули та ще двоє отримали поранення”. Таке повідомлення оприлюднило Міністерство оборони України. Стало відомо, що один із загиблих є мешканцем Кременчука.
Сорокарічний Богдан Гавеля пішов на війну добровольцем. Щоб не травмувати батьків, сказав їм, що відправляється на секретну роботу з прокладання зв’язку. За словами його брата Максима, Богдан був справжнім патріотом України. Мамі він сказав, що йде працювати на державу, бо хоче, щоб якась користь була від нього. Хоча в мирному житті активно займався правозахисною діяльністю в рамках Міжнародної організації захисту прав людини. Півроку воював на Донбасі, захищаючи рідну землю від сепаратистів, терористів та російських найманців. Він завжди вірив у перемогу добра над злом. Спершу Богдан потрапив до навчального центру у Полтаві, де готують зв’язківців, а звідти уже до 79-ї окремої аеромобільної бригади, яка дислокується у Миколаєві. З літа минулого року ця військова частина виконує бойові завдання в зоні АТО. За час служби Богдан побував у відпустці і знову повернувся на фронт. Він ніколи ні на що не скаржився, бо дуже хотів миру не тільки собі, а й усім українцям.
У захисника Вітчизни залишилася донька – студентка одного з вишів Харкова. Вона, як і батько, має активну життєву позицію, займається волонтерською діяльністю. Кременчук зустрів і поховав Богдана Гавелю як мужнього й відважного Героя.
Вічна йому пам’ять і Царство Небесне!

Світлій пам’яті Богдана Гавелі

За що вмираєш ти, солдате?
Скажи і людям, і собі:
– За матір, доньку і за брата,
За злагоду в сім’ї,
За рідний край і господарство,
За передзвони для мирян,
За справедливість, Боже царство,
За дух свободи в росіян.
Мене не вбила смертна куля,
Ні гучна слава перемог.
Ой, не лічи роки, зозуле,
Я невмирущий, ніби Бог.
Моя душа – то Дух Небесний –
Знов повертає до основ.
Я з мертвих, як Ісус, воскресну,
Надію принесу й любов.
Я доторкнуся до родини
І звеселю її в журбі,
Молитву чую я, що лине,
Від згорьованої душі.
За що вмираєте, Богдани?
Скажіть і світу, і собі:
– За вічний мир, за Богом дану
Нам Україну, що тепер в огні.
Прийми, Отче, дух Героя.
Герої не вмирають!
Амінь.
Л.Васильченко.
Кременчук.
8.02.2015р.

 

Олександр МОСКАЛЕНКО
Журналіст
Віра ІЛЬКОВА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.