ПОДОРОЖУВАТИ по цілому світові можливо й за зовсім невеликі кошти, якщо на те є велике бажання, а питання комфорту та інших людських благ для вас не принципові.
Чому саме Аргентина?
Відверто кажучи, я планував мандрівку до Кенії, вже навіть вивчав можливі варіанти маршрутів по країні, ціни, інші нюанси. Однак вирішив змінити плани, коли в Інтернеті натрапив на досить дешеві квитки до Буенос-Айреса. Переліт Мадрид – Буенос-Айрес – Лондон через Сан-Паулу (Бразилія) коштував лише 4 тисячі гривень (за курсом на 04.04.13). Для порівняння: звичайна ціна перельоту з Києва до цієї країни тоді сягала мінімум 11 з половиною тисяч гривень. За океаном до того часу я не бував жодного разу.
Привабила наявність гір (я – любитель активного відпочинку), океану, а ще – можливість безвізово побувати в Лондоні – до 24 годин. Така можливість надається лише тим, хто має пересадку з літака на літак в Об’єднаному Королівстві. Справа в тому, що отримати візу цієї країни для пересічного українця дуже непросто: потрібні високий рівень легальної зарплатні, особиста присутність заявника в консульстві у Києві, та й вартість самої візи чималенька – на той момент сягала близько 1100 гривень.
Хотілося не просто побувати в столиці, Буенос-Айресі, але й максимально помандрувати самою країною. Виявилося, що Аргентина – дуже дорога країна порівняно з нашою, однак там на диво дешевий проїзд залізницею – у 4 рази дешевший, ніж автобусом! Проте потяги їздять досить рідко (на деяких маршрутах – до 1 разу на тиждень), а квитки на більшість із них повністю розкуповуються заздалегідь, і їх неможливо забронювати за допомогою Інтернету. Відтак вирішено було планувати мандрівку максимально довгою – 3 тижні – й взяти з собою про всяк випадок намет. Подорож тривала з 28 листопада до 21 грудня минулого року, це там – літо (майже доба – на перебування в Лондоні).
Підготовка
Стосовно авіаквитка, то його ціна складається з багатьох частин, як-от тариф, аеропортові, паливні та чимало інших зборів. Нерідко через збої в системах бронювання якась із цих складових “занульовується”, відтак квиток стає суттєво дешевшим. Якщо мандрівник встиг викупити такий авіаквиток, доки авіакомпанія не виявила помилку (а це, як правило, 1–3 дні), політ відбувається інколи за “сущі копійки”. Хоча авіакомпанія має право скасувати квиток і повернути кошти, серйозні перевізники бажають зберегти “честь мундира” та здійснити перевезення, адже квиток (він же – договір) оформлений за всіма правилами. Наприклад, торік деяким щасливцям вдалося побувати в Японії лише за 99 євро, оскільки система рахувала вартість маршруту між двома італійськими містами та Токіо не як квитки з Європи до Японії і назад, а як квиток в один бік із пересадкою в далекій країні. В Інтернеті є спеціальні сайти, які відслідковують такі квитки: відповідний розділ російського “Форуму Вінського”, польський “www.fly4free.pl”, англійський “www.holidaypirates.com”, німецький “www.urlaubspiraten.de” тощо. Щоправда, вам слід бути готовими до того, що виліт за такими дешевими квитками буде з однієї з країн Західної Європи, оскільки кількість рейсів в Україні значно менша. А це, у свою чергу, зобов’язує вас або мати Шенгенську візу, або ж бути готовими летіти без багажу – лише з ручною поклажею. Летіти через Шенгенську зону без відповідної візи можливо лише з однією пересадкою у цій самій зоні, тобто йдеться або про безпересадковий рейс із України до Європи, або ж про маршрут із пересадкою десь поза межами Шенгенської зони, наприклад, у Стамбулі. До того ж залишати межі транзитної зони аеропорту в Європі у такому разі ви не можете.
Я обрав другий варіант. І хоч між бразильською авіакомпанією “ТАМ” (вона виконувала політ до та з Буенос-Айреса) і нашими “Міжнародними авіалініями України” (саме її квитки я придбав у червні на відрізки подорожі Київ – Мадрид та Лондон – Київ за 3000 гривень) була укладена інтерлайн-домовленість, що дозволяло в Києві зареєструвати мій багаж до Аргентини, а відтак – летіти мені з багажем без Шенгенської візи, проте співробітники колл-центру української авіакомпанії чомусь не “бачили” в системі мого “бразильського” квитка, тож все одно довелося летіти без багажу.
Остання обставина змусила мене вирушати в подорож із “недоукомплектованим” наметом. Справа в тому, що “штирі”, дрючки (стійки), з яких складається намет, українська авіакомпанія визнала небезпечними для перевезення у салоні літака. Аби не довелося викидати їх в аеропорту, я заздалегідь надіслав електронною поштою фото цих дрючків (стійок) співробітникам колл-центру, відтак ще до поїздки довідався про заборону.
Інше, без чого ви ніяк не обійдетеся, – Timatic (тіматік) – офіційний довідник щодо застосування віз, розроблений Міжнародною асоціацією повітряного транспорту (IATA). Саме на підставі його відомостей співробітники аеропортів та авіакомпаній приймають рішення допустити вас на борт літака чи ні. Його ви також можете вільно знайти в Інтернеті.
Про те, що варто побачити в конкретній країні, варіанти маршрутів, вартість продуктів і житла, громадський транспорт, візові та інші нюанси – про все можна дізнатися на численних форумах для самостійних мандрівників в Інтернеті, наприклад, на вже згаданому “Форумі Вінського”.
Бронювати авіаквитки, готель або хостел найвигідніше також самостійно – за допомогою мережі Інтернет та міжнародних банківських карток Visa та MasterСard.
Про “чорний” долар в Аргентині
Майже дві доби в дорозі – позаду (зокрема 4 години перельоту до Мадрида, 8 годин очікування рейсу до Сан-Паулу, 11 годин перельоту до Бразилії, знову понад 3 з половиною години очікування та ще 3 години перельоту до Буенос-Айреса). До слова, трансатлантичний переліт спливає непомітно: по-перше, триває вночі, а по-друге, “бразильці” годують повноцінною ситною гарячею вечерею із алкоголем на вибір… До того ж широкофюзеляжні лайнери “Airbus 330-200” та “Boeing 777-300” бразильської авіакомпанії “ТАМ”, на яких відбувався політ, обладнані індивідуальною системою розваг, яка дозволяє переглядати художні та документальні фільми кількома мовами, прослуховувати майже два десятки радіостанцій з музикою різних жанрів, спостерігати за рухом літака на моніторі в режимі реального часу та за тим, що відбувається знизу та збоку літака за допомогою спеціальних відеокамер, і навіть відправляти СМС-повідомлення безпосередньо під час польоту (щоправда, ця послуга – платна).
І ось я на аргентинській землі. Співробітник аргентинської міграційної служби в аеропорту, роздивляючись мій закордонний паспорт, запитує, в якому готелі я буду проживати. (До слова, жодних готелів я не бронював, оскільки мої плани цілковито залежать від того, чи вдасться мені придбати квитки на потяг, куди саме і на які саме дати). Я починаю ритися в купі паперів, аби назвати першу-ліпшу назву хостела з роздруківок із Інтернету. Службовець не дожидається, щось промовляє у сенсі, що “зі мною і так все зрозуміло” (тобто, що перед ним потенційний емігрант, й до ворожки не ходи), і ставить штамп у паспорті, який дозволяє перебувати в країні до 90 днів…

Місто Сан-Карлос-де-Барілоче.

Упродовж останніх кількох років в Аргентині стрімко зростає “чорний” курс долара. Місцева влада жорстко бореться з цією валютою. Пересічному аргентинцеві дозволено обміняти певну чітко визначену суму тільки у разі закордонної подорожі до “доларової” країни, сума залежить від тривалості мандрівки. Для здійснення цієї процедури слід надати цілу купу паперів. У цьому я на власні очі переконався, доки стояв у черзі до обмінника в аеропорту.
Але про все по порядку. Різниця між “чорним” та офіційним курсами долара – 50 процентів: 9 аргентинських песо за долар проти 6. (Оскільки у кінці листопада 2013 року – перед початком подорожі – долар в Україні продавали в середньому також по 8,22 грн, тут і надалі я публікую ціни в гривнях (маючи на увазі, що 1 гривня дорівнює 1 аргентинському песо) – для покращення сприйняття інформації).
“Чорні” міняйли “працюють” лише на одній вулиці й лише в столиці, куди від аеропорту ще треба проїхати 40 кілометрів. Тож невелику суму слід обміняти за офіційним, низьким, курсом ще в аеропорту. Дуже довго не можу знайти обмінника. Звертаюсь із запитанням “Де я можу знайти обмінник?” до адміністратора. Та, вочевидь, вирішивши, що я хочу обміняти валюту безпосередньо у неї (що категорично заборонено), перелякано дивиться й кричить “Ні!!!”
Повністю обійшовши аеропорт декілька разів, я таки знаходжу один-єдиний обмінник із величезною чергою. За кілька годин успішно обмінюю доларову “двадцятку”.
Найдешевший варіант дістатися до центру міста – звичайним рейсовим автобусом. Це хоч і дуже довго – 3–4 години (бо маршрут пролягає через усі навколишні “села”), але коштує лише 8 гривень, що дуже дивно для такої дорогої країни, як Аргентина. Але й тут мене очікує несподіванка: водій коштів не бере – в автобусі лише термінал, який приймає винятково монети. Довелося вийти з автобуса. Гроші допомагає розміняти хлопчина, що стояв на зупинці.
Стосовно краєвидів, то околиці Буенос-Айреса мало чим відрізняються від околиць українських міст – є тут і пустирі, й бідні халупи, є й багаті хороми…
Оскільки спілкування з місцевими щодо місцезнаходження потрібної мені вулиці Флорида (де працюють “чорні” міняйли) результату не дало, довелося шукати доступ до Інтернету. Випадково опиняюсь у Парламентській бібліотеці, де є безкоштовний Інтернет. Мене заносять до бази даних, фотографують, нарешті видають пластикову картку для входу. Але треба здати рюкзак. Та він у мене надто великий і не влазить до їхньої камери схову. Саме через це відмовляють у вході.
Знаходжу інтернет-кафе. Роздруковую частину карти міста з потрібною мені вулицею, тут же довідуюсь про номер автобуса, що туди прямує. Поспішаю. Вже вечір п’ятниці, а у вихідні (як я вважав) “чорні” міняйли могли не працювати.
Десь за 2 години я таки потрапляю на Флориду. Перед цим чую російську мову. Чоловік і жінка середнього віку. Вітаюся, як із земляками. Жінка чомусь різко відбігає вбік. Тому я в чоловіка просто запитую про потрібну мені вулицю, він пояснює, і ми розходимося…
(Далі буде).

Максим СИКАЛО
“Зоря Полтавщини”