Років два тому поважного віку пацієнт неврологічного відділення Новосанжарської центральної районної лікарні згадав своє босоноге дитинство в селі Решетняки, нині Старі Санжари, де в мальовничому яру колись стояла дільнична лікарня. 12-річним неслухом він упав із дерева і дуже забив голову. Тамтешня лікарка оглянула бідолаху і наказала бути обачнішим, бо такі “польоти” можуть датися взнаки через багато років.
– Може, через це й інсульт трапився? Лікарю, а ви не пам’ятаєте Лєну Семенівну з Решетняків?
– Пам’ятаю. Це – моя мама.
Після несподіваної відповіді у палаті на мить застигла тиша…
Книга життя і пам’яті лікарів Полтавщини
Спокійний погляд Олени Семенівни Приходько оживає на 232-й сторінці “Книги пам’яті лікарів Полтавщини”, виданої цьогоріч на замовлення обласної організації профспілки працівників охорони здоров’я України. Ця жінка 45 років лікувала людей, з них понад три десятиліття була заступником головного лікаря Новосанжарської районної лікарні. Її трудова книжка на більшості сторінок так і залишилася чистою на знак вірності обраній роботі й рідному Новосанжарському краєві.
– Мама народилася в Лелюхівці, – розповідає Ольга Василівна Гиря, головний лікар Новосанжарської ЦРЛ. – Сім’я жила дуже бідно, тому на навчання мама поїхала аж до Івано-Франківська, куди після війни був направлений її старший брат (Степан Семенович Пудло, заслужений журналіст України, помер два роки тому. – Авт.). По закінченні вузу повернулася додому, працювала терапевтом, а фактично – сімейним лікарем у Решетняках (тепер – Старі Санжари). Місцевість дуже мальовнича: і гора, і яр внизу, і Ворскла неподалік. У тому яру стояла дільнична лікарня, у якій я народилася… Тато, фінансист за фахом, працював у Держфінінспекції в Полтаві. У сусідніх Вісичах на конюшні була бричка, якою їздили лікарі на прийоми, виклики. Цілими днями моталася та бричка польовими та сільськими дорогами, від села до села, від хати до хати. Роботи було дуже багато, діагнози найнесподіваніші: від гіпертонії до пологів і дифтерії. При потребі викликали хірурга і робили в селі операції. Згодом родина перебралася в райцентр. Мама працювала начмедом ЦРЛ якраз тоді, коли будувалася нова лікарня, встановлювалося обладнання, формувався колектив. Та й ліжок стаціонарних тоді було 400 (зараз – 150. – Авт.). Мені в житті дуже пощастило, – продовжує Ольга Василівна. – Адже отримати диплом – ще не означає стати лікарем. Коли у 1981-му прийшла працювати, за моєю спиною завжди стояла мама. Показувала складні випадки, брала на пункції. Вона сформувала мене як лікаря. Це дуже важливо, особливо на початку кар’єри. Мама – мій янгол-охоронець і в житті, і в професії. Вона працювала до 67 років.
Медична династія
В Україні лікарських династій – тисячі, й, на думку Ольги Василівни, це дуже добре. Обираючи медицину, молода людина вже знає, на що йде, бо бачила, як живуть батьки, які емоції й навантаження витримують.
– Я виросла в цій лікарні, звикла, що маму можуть викликати й посеред ночі. Зараз те ж саме відбувається в моєму житті: попри посаду головного лікаря, медичної практики не залишаю, також виїжджаю до тяжкохворих, працюю у відділенні. Неврологія – галузь дуже специфічна: треба мислити клінічно, визначати рівень ураження спинного, головного мозку. Це і логістика, і математика. Та хіба лише в неврології? Лікар будь-якої спеціалізації мусить дуже багато знати і не зупинятися у навчанні.
У Ольги Василівни – 33 роки стажу, з них 8 років – рядовим лікарем, 19 – завідуючою неврологічним відділенням, останні 6 – головним лікарем ЦРЛ. Для себе якось порахувала: за місяць через відділення проходить близько 70 пацієнтів. Якщо додати виклики і консультації, то за рік набереться до тисячі. За 33 роки, відповідно, 33 тисячі. А в районі 35 тисяч мешканців. Майже увесь район лікувала.
Лікарська родина Ольги та Юрія Гир склалася у студентські роки. Навчалася Ольга Василівна також у Івано-Франківську, в одній групі з майбутнім чоловіком. Маленького сина доглядали по черзі. Допомагали мама, бабуся. Але доводилося малому і в лікарняному кабінеті сидіти, коли викликали обох батьків. Спостерігаючи за таким заклопотаним життєвим ритмом, син обрав для себе інженерну спеціальність. Тепер, як посміхається Ольга Василівна, вся надія на чотирирічного внука.
На запитання, чи не хотілося б працювати, як більшості молодих фахівців, у потужній клініці великого міста, Ольга Василівна відповідає:
– В юності був задум піти в науку. Але життя розставило свої пріоритети, і я жодним чином не шкодую про це.
Юрій Віталійович Гиря, терапевт за фахом, з цього приводу також ностальгії вже не має: після спеціалізації в Інституті кардіології НАМН України імені М.Д. Стражеско 13 років працював кардіологом, одним із перших у ЦРЛ освоїв комп’ютер, а кардіограф може відремонтувати не гірше фахівця “Медтехніки”. Із сільських амбулаторій зазвичай з таким клопотом звертаються безпосередньо до нього. Зараз він – лікар ультразвукової діагностики, є одним з кращих фахівців області. Кардіограми, спірограми у складних випадках передає фахівцям обласного центру, консультується з лікарями інституту Стражеско.
Лікар на селі: безцінний досвід чи вирок кар’єрі?
– Для лікаря робота в селі – це у жодному разі не втрачені роки, – говорить Ольга Василівна. – Саме тут досвід прийде, на мою думку, значно швидше. Один із наших колишніх інтернів, інфекціоніст за фахом, кілька років лікував у районі й дорослих, і дітей, зараз працює в Полтаві, готується до наукової роботи. І не шкодує, що почав кар’єру з самих витоків. Кожного четверга наша бригада лікарів виїжджає у ту чи іншу амбулаторію.
Цікавлюся: чи правильно, що в селах уже немає дільничних лікарень?
Ольга Василівна переконана:
– Вважаю, правильно. Медичні технології у всьому світі дуже дорогі, тому їх потрібно не розпорошувати, а концентрувати на певному рівні. У селі має бути денний стаціонар, де пацієнт отримає фізпроцедури, ін’єкції, крапельниці, інші маніпуляції і повернеться відпочивати додому. Всіх хворих, що потребують цілодобового спостереження, стаціонарного лікування, здатна прийняти Центральна районна лікарня. Другий рівень, районний, має бути дооснащений – раціонально, компактно, – як у Європі: томографом, лабораторним обладнанням для біохімічних, гематологічних аналізів тощо. До речі, Новосанжарський підрозділ екстреної медичної допомоги нещодавно отримав повністю укомплектований реанімобіль, дві лікарські й дві фельдшерські бригади тепер можуть надавати ще якіснішу допомогу. Тромболізис (ін’єкція для ліквідації тромбів. – Авт.) тутешні фахівці почали застосовувати одними з перших в області.
Пройде час, і реформи дадуть результат, бо іншого шляху немає. Вже внесені на розгляд Верховної Ради закони, яких дуже чекає галузь. Досі не прийнята концепція страхової медицини, за якою, на думку Ольги Гирі, майбутнє. Саме вона допоможе зламати стереотип не звертатися до лікаря, поки не заболить. Щоб не втратити страховку, люди змушені будуть дотримуватися графіка профілактичних оглядів: гінекологічного, флюорографічного, онкологічного… Завдання медиків – раннє виявлення недуг, бо запущені випадки лікуються довго, складно, дорого.
– Вірю, ставлення людей до власного здоров’я зміниться, – наголошує Ольга Василівна. – Молодим батькам раджу, не сумніваючись, робити дітям щеплення, бо альтернативи їм немає. Дитину з пелюшок треба виховувати так, щоб вона дбала про своє здоров’я (негативне ставлення до алкоголю й тютюну, здорове харчування). І сім’я, і суспільство мають пропагувати здоровий спосіб життя.
У медичній практиці неминучі складні діагнози, невиліковні випадки. До таких ситуацій звикнути неможливо.
– Разом з пацієнтом “хворієш”, разом з ним “помираєш”. Ніхто не йде до нас зі словами: “Лікарю, я так добре почуваюся, давайте про це поговоримо”. Привід поговорити про хороше з’являється тільки після одужання або якщо твій пацієнт вдало прооперований на третинному рівні. Але часто доводиться пропускати через себе людське горе, страждання. Потрібні витримка, вміння слухати, співчувати, розуміти. А власні проблеми доводиться залишати за порогом лікарні, – ділиться сокровенним Ольга Василівна.
Конче потрібні кадри
Нестачу лікарських кадрів та потребу їх оновлення Ольга Гиря називає чільною проблемою не тільки для Новосанжарського району:
– Наразі лише у ЦРЛ не вистачає 8 фахівців. А у Центрі первинної медико-санітарної допомоги потрібні аж 11 сімейних лікарів. Щодо фахової підготовки, то молоді спеціалісти, у тім числі й з нашої академії, мають добру базу, переживають за пацієнтів, за правильність діагнозу, тактики лікування. Підготовкою середнього медперсоналу ми не завжди задоволені: є такі, що бояться, не все, що належить, уміють. Але хто хоче отримати практичні знання і досвід, вчиться всьому в робочий і позаробочий час.
Медики району – це, за словами Ольги Гирі, на 30 відсотків люди пенсійного і глибоко пенсійного віку. Чому так? Тому що лікар – важка професія, і далеко не кожен молодий спеціаліст здатен взяти на себе цілодобову відповідальність за безпеку всіх дітей і дорослих у селі чи селищі. При цьому житла немає, а зарплата фахівця після вузу – півтори тисячі гривень. На виклики – пішки, бо транспорт є не завжди. Вирішити б оцей клубок проблем, і люди повірили б в ефективність реформ, а не перепитували, мовляв, де ж ті обіцяні лікарі?
– Я очолюю ЦРЛ шість років, і за увесь час у деяких віддалених амбулаторіях працюють тільки фельдшери, а лікарів не було, й жодної перспективи, що вони приїдуть туди працювати, немає. То як наблизити медичні послуги до людей? Реформа містить багато ризиків, можливе навіть попервах певне погіршення ситуації, але все це треба пройти, поставити “на ноги” інститут сімейного лікаря. Коли дільничні лікарні реорганізувалися в амбулаторії, дуже важко далися публічні обговорення. Скажімо, Нехворощанська лікарня, що за 40 кілометрів від райцентру, мала статус районної. У селі кілька разів збиралися різні комісії, проект повертався на доопрацювання, говорили з депутатами, зустрічалися з населенням. Зараз про те вже й не згадують – у селі працюють терапевтичне відділення ЦРЛ №2 на 20 ліжок з двома лікарями і амбулаторія загальної практики – сімейної медицини, де приймають сімейний лікар і педіатр. А спочатку спротив був неймовірний.
Через 8 років Новосанжарська лікарня відзначатиме сторіччя. Така довга історія та давні добрі традиції згуртували і здружили колектив. У ЦРЛ працюють понад 350 чоловік, у Центрі ПМСД – близько 170 людей. Юридично ці установи тепер розділені, але спільно проводяться і медради, і заняття для підвищення фахового рівня персоналу. В коридорі на першому поверсі лікарні дві шафи згори донизу заповнені грамотами, спортивними кубками, іншими відзнаками. Активна молодь після роботи збирається у конференц-залі, де є апаратура для музичного супроводу, придбана коштом профспілки. Тут нині готують сценарій до святкування Дня медика.
Янголи-охоронці
Вони дружною когортою стоять за плечима сучасної медицини. Гортаємо “Книгу пам’яті лікарів Полтавщини”. У Олени Семенівни Приходько обидві доньки і зять – лікарі. Якщо скласти спільний стаж цієї династії у медицині, разом вийде майже 140 років.
Сторінка 126 – Катерина Йосипівна Коломак (1914–2002 рр.), лікар-фтизіатр, кандидат медичних наук. Усе трудове життя лікувала новосанжарців, деякий час очолювала районний “здороввідділ”. На пенсію пішла у 79 років. За її могилою зараз доглядає профспілка медпрацівників району.
Сторінка 298 – Онисим Несторович Чернов (1914–1980 рр.), фронтовий хірург Великої Вітчизняної війни, головний лікар Новосанжарської районної лікарні з 1946-го по 1974 рік. Його родичів запросили цьогоріч на День медика у колектив, аби подарувати примірник видання. І вручатиме його нинішній головний лікар ЦРЛ Ольга Василівна Гиря, якій у 6-річному віці Онисим Несторович видаляв апендикс і чия мама, “Лєна Семенівна з Решетняків”, також увійшла в історію полтавської лікувальної справи. Як тісно все переплітається в житті, якщо ти – продовжувач династії, якщо ти маєш глибоке коріння свого роду й народу, якщо чесно служиш людям і Україні.
Від редакції. Зоряни щиро вітають усіх медиків області із професійним святом і щиро зичать їм міцного здоров’я, професійної майстерності, мирного неба.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”