На І з'їзді Народного Руху України за перебудову у вересні 1989 року був обраний його головою. У 1992-му був співголовою НРУ разом із В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем. Пізніше очолив громадську організацію "Товариство "Україна-Світ". Тричі обирався народним депутатом України.

Пропонуємо читачам кілька поезій Івана Драча.

Іван ДРАЧ

Україна копає городи…

Україна копає городи.

Може, рік, може, вік проживе.

А коли вже державу спородить,

Тоді й небо візьме за живе.

Україна копає городи.

Коло них проживуть городи.

Україна лютує й скородить,

Хто б що в брехнях не нагородив.

Україна копає городи.

Сам це бачив. Проїхав наскрізь

Землю пекла, й небесної вроди,

І святих фіалкових узлісь.

Україна копає городи.

Україна – великий город.

Не чекає собі нагороди

Мій великий городній народ.

Вірш, прочитаний                      на I з'їзді Руху

 І я почув, як дише в горлі осінь

Тим вересневим сонцем самоти,

Яке я тоскно відчуваю досі,

Як, може, в серці відчуваєш ти.

І я почув, як осінь в сурми свище,

А я не встиг збудити землю цю,

Лиш розкутурхав чорне попелище,

Де грали океани чебрецю.

Хіба проблемам, зібраним на хуторі,

Твердіти й досі, провінційно скніть?!

"Надірвешся, – казали мені мудрі, –

Це справа не років, хіба століть".

Та вже тисячоліття нами котять.

Та вічність чорна б'є без каяття.

Що ж нами вродить?

Нами й заскородять!

Нема народу – то пощо життя?

Таємниця буття

Десь там, у найвищих глибинах,

Десь там, у найглибших висотах,

Таємниця вродилася, як пелюстина,

Як бджола в золотистих сотах.

Уся – з найтемнішого світла.

Уся – з найсвітлішого змроку.

Борсалась Таємниця, то тьмава,

то світла,

Долаючи купіль жорстоку.

Ген там з найгіркішого солоду,

Ген там з найсолодшого болю

Зростала вона аж блакитна від голоду

І рвалася тужно на волю.

Десь там, в найпалкішому холоді,

Ген там, в холоднючій спекоті,

Таємниця життя вибухала,

Золотиста і зірна насподі.

І жахала вона бездонністю,

І манила вона мерехтливістю.

У закони лягла беззаконністю –

Таємничою справедливістю.

Таємнице буття – моя болісна рано,

Прадавній мій зболений кореню,

де ти?

Сонця вибухають ранісінько-рано

Й народжують бджіл, і людей,

і планети.

Отам, у найвищих глибинах,

Отам, у найглибших висотах,

Таємниця, наша вічна жар-птиця,

Наше серце бездонням висотує…

Солов'я

Гроза гніздо мені під ноги збила.

Мале пташатко випало з гнізда.

Та в нім була якась таємна сила,

Коли сичала дощова вода.

Мені пташа те перейшло дорогу,

Ледь нипало, ледь чапало, а йшло!

Я втішивсь, як дитина: слава Богу,

Бо ж те пташатко солов'ям було.

Крильцята неспроможні на спромогу.

Та ж доля ще ж не вичахла моя:

Мені, старому, перейшло дорогу

Маленьке це безстрашне солов'я.

Візьму гніздо і десь втулю між віти,

І підійму це злякане пташа.

Скажи мені, жорстокий лютий світе,

А може, це якраз моя душа?!

Мачинка

                                    Марії

Мороз вже сивий доцвітає,

Вже день од холоду закляк,

А тут, де падолист витає,

Між листом жовтим сяє мак.

Мала мачинка і кульгава,

На ній я душу зупиню:

Йде Панна Осінь золотава

З маленьким келихом вогню.

Пелюстки скоро спалить іній,

А з ними вигаснем і ми,

І скільки дивних ніжних ліній

Згорить у кратері зими.

Є виклик силі тій вогненній,

Провіщий є і дивний знак –

Над смерть горить манюній геній:

Кульгавий, впертий, точний мак.

Чом нас так вабить це палання,

Аж завмираєм лячно ми,

Мов вогневинка ця остання

Перед лихим вогнем зими?!