Чи мова наша заборонена, чи Валуєвський указ воскрес?

Там, де є українська мова, там Путін не пройде. Там, де є українська мова, там російські танки безсилі. Там, де є українська мова, там буде український світ і наша перемога. Це наше завдання – зробити так, щоб в Україні панувала наша рідна українська мова.
Андрій ІЛЛЄНКО.

Належного мовного ренесансу так і не сталося
Мовна ситуація в Україні в різні періоди її історії складалася так, що мові титульної нації, тобто українській, відводилася периферійна роль. Комунікативні потреби суспільства задовольняла не вона, як мало б бути, а латинська, польська, російська чи якась інша. Цей протиприродний мовний стан не випадкове викривлення, а парадоксальна закономірність, точніше б сказати, очікуваний наслідок здійснюваної впродовж тривалого часу у відмежованій від вільного світу Україні колоніальної мовної політики. Її визначав тодішній суспільно-політичний лад, режим, культурні, освітні, релігійні й інші чинники державних утворень, у складі яких опинявся український народ. Тривала бездержавність спричинила те, що за українською мовою не закріплялися привілеї домінувальної мови колись, вони, на превеликий жаль, не утвердилися повноцінно й тепер. Курс витіснення на маргінеси мови з багатим лексичним ресурсом, досконалою граматичною будовою, розвиненою стилістичною системою був офіційно схвалений, юридично підкріплений. Досить звернутися хоча б до сумнозвісного Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського акта 1876 року чи до лихої пам’яті хронології заборон нашої мови в радянський час.
Мовна політика, а під її дією й мовна ситуація кардинально змінилися в кінці ХХ й на початку ХХІ століття – у добу незалежності. Найважливішим досягненням стало прийняття 1989 року Закону “Про мови в Українській РСР”, одне із засадничих положень якого – закріплення за українською мовою статусу державної. Немає підстав уважати цей документ досконалим, він зазнавав, скільки й був чинним, справедливої критики. Українські державотворці, даючи йому зелену вулицю, сподівалися, що за короткий термін зможуть викорінити ганебну практику російщення, твердо вірили, що мовна політика, звісно ж, і мовна ситуація та мовне законодавство розвиватимуться в цивілізованому руслі, базуватимуться на світовому досвіді полілінгвальності, а не на більшовицько-комуністичних традиціях російсько-української двомовності, а як насправді, то монокультурній асиміляції переходу до російської одномовності. У їхніх найближчих планах було прийняття нового закону про державну (українську) мову, про мови етноменшин. Однак події розвивалися за іншим, аж ніяк не привабливим для держави, яка тільки-но почала вислизати з імперських пазурів і виходити на дорогу суверенності та соборності, сценарієм. Належного мовного ренесансу, мовної реформи, мовної стандартизації, мовної підтримки й інших прогнозованих стратегічних завдань на цьому шляху так і не сталося. Активізувалося, як не прикро, інше, те, що несе деструктивність у суспільне життя: нетолерантні дискусії, перманентні політичні чвари довкола статусу офіційної чи другої державної (зрозуміло, російської) мови, гострі суперечки стосовно українсько-російського білінгвізму, російсько-українського суржику, або, за визначенням Лесі Ставицької, “упослідженого гібриду, продукту зв’язку двох мов”, що “має всі ознаки фізичного та психічного каліцтва”, викорінення його чи спрямування “в річище стратегії одного з можливих шляхів мовного виживання нації”. Отже, українське мовне законодавство розвивалося за колоніальним, а не за європейським взірцем. Це наочно потверджує Закон “Про засади державної мовної політики”, ухвалення якого стало однією з найганебніших політичних подій 2012 року в країні. Він спрямований проти корінної нації, не виражає навіть найпершочерговіших інтересів держави України, про які гучно заявлено в його назві.
Порушення на порушенні, яке порушенням поганяє
Відомо, що ідеальних законів не існує. На якомусь етапі розвою суспільства вони змінюються, доповнюються або втрачають чинність. На превеликий жаль, поганою практикою в Україні стало “перекроювання”, а то й “перешивання” законів, спричинене не суспільними потребами, а намаганням очільників держави, чиновників найвищого рангу підпорядкувати собі гілки влади, задовольнити власні споживацькі прагнення, хапонути ласий шмат у бізнесі. А причина цього проста: у нашій країні ігнорується політико-правовий статус Конституції, вона не є “взірцем юридичної техніки та орієнтиром у вирішенні будь-яких питань, що мають юридичне значення” [І. Котюк]. Викликає занепокоєння, навіть тривогу, що ухвалення того або того закону нерідко перетворюється на вседержавні баталії, примітивні сварки, які, трапляється, переростають у бійки навіть у Верховній Раді. Не оминули ці перипетії й Закону “Про засади державної мовної політики”, який офіційно набув чинності 10 серпня 2012 року. В першому читанні Верховна Рада ухвалила його 5 червня 2012 року (за – 234 голоси), у другому читанні – 3 липня (за – 248 голосів).
Підготовка й легітимізація цього документа, що змінив Закон “Про мови в Українській РСР” із понаддвадцятирічним “стажем”, – порушення на порушенні, яке порушенням поганяє, а саме: порушення процедури розгляду й ухвалення Закону, зокрема положення статей 82, 84, 89, 91, 93, 152 Конституції України, статей 117, 118, 119, 120, 121 Регламенту Верховної Ради України, який затверджує Закон України “Про Регламент Верховної Ради України”, статей 1, 15, 16 Закону України “Про комітети Верховної Ради України”. Не чим іншим, як злочином, слід уважати, що за законопроект у першому читанні голосували 62 депутати, які не були присутні у Верховній Раді. Їхню функцію перебрали на себе “кнопкодави”. Останнім вистачило роботи й тоді, коли документ ухвалювали у другому читанні. Свою чорну справу зробив і тодішній Голова Верховної Ради Володимир Литвин, підписавши Закон та цим самим проігнорувавши протести громадськості, що розпочалися відразу після голосування у стінах парламенту й охопили всю країну. Чи не найбільше завинив перед власним народом тодішній президент Віктор Янукович, офіційно знівелювавши статус української мови як єдиної державної й закріпивши пріоритети за мовою російською в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській, Херсонській, Чернігівській областях, Автономній Республіці Крим, містах Києві й Севастополі. Що ж до інших регіональних мов, яким гарантоване вільне використання на території України (білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, кримськотатарська, молдовська, німецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, корейська), то їм, крім поширених у Криму кримськотатарської, у Закарпатській області угорської, у Чернівецькій області румунської, ніяких привілеїв не надано. До речі, у Законі згадано неіснуючі мови – русинську (діалект української мови), єврейську, грецьку.
“Ні геноциду української мови”
Згубність Закону “Про засади державної мовної політики” полягає насамперед у тому, що він сприяв утвердженню російської мови під виглядом регіональної у функції державної мови замість української на більшій території України, канонізував офіційну двомовність у регіонах, де чисельність національних меншин перевищує 10%, ще більше загострив конфлікт між Сходом і Заходом України, негативно вплинув на розвиток освіти, яку аксіоматично вважають прообразом майбутнього, зрештою, збурив українське суспільство, викликав одностайний громадянський спротив. Акції протесту з вимогою анулювати “мовний закон” Колесніченка – Ківалова швидко переросли в Мовний майдан, що розпочався на Європейській площі в Києві під Українським домом. Його гасла – “Боріться з корупцією / Ахметовим / бандитами при владі на Донбасі, але не з українською мовою!”, “Одна держава – одна державна мова!”, “Ні геноциду української мови!” – об’єднали всю Україну. Верховна Рада підтримала вимоги Мовного майдану з великим запізненням – уже після перемоги Революції Гідності, у лютому 2014 року, скасувавши з ініціативи народного депутата В’ячеслава Кириленка горезвісний закон. Однак виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов не підписав ухвалений парламентом документ “Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України “Про засади державної мовної політики”, мотивуючи це тим, що він може зашкодити не тільки дню завтрашньому, а й віддаленому грядущому нашої держави. “Шкодить його відсутність… якщо… буде українська мова, то в нас буде лад, якщо ні – тут буде вічний путін, хоч як би він називався”, – справедливо наголосив у своїй промові на врученні Шевченківської премії 9 березня 2017 року Іван Малкович. Нам “плюнули у МОВУ-ДУШУ брутальним “мовним законом”, з болем констатує Ірина Фаріон, а “ми не піднялися так масово”. Ця наша мовна поступка, як і будь-яке інше “язикородство”, висновує відомий мовознавець-політик, – “катастрофічна поразка на майбутнє, яку знову доведеться викуповувати Небесною Сотнею і національно-визвольною війною”.
Ефективне поєднання раціональних зерен
У липні 2014 року понад півсотні народних депутатів звернулися до Конституційного Суду України з вимогою визнати чинною ухвалу Верховної Ради від 23 лютого цього ж року про скасування “мовного закону” Колесніченка – Ківалова. У лютому 2015 року Конституційний Суд України відкрив провадження щодо відповідності цього Закону Конституції України. Збігло вже майже три роки, але справа далеко не просунулася, війна проти України на гуманітарному фронті триває. Для зриву підступних планів п’ятої колони, “Русского мира” й усяких інших антиукраїнських сил потрібен той державної ваги документ, який би забезпечував конституційні права всіх українців і був би спрямований проти лінгвоцидної політики історично патологічного агресора [Є. Ґолибард], ворога української державності [Д. Павличко], неоімперії зла [В. Богдан], постраха усього цивілізованого світу протягом ХХ сторіччя [В. Швець], дуже сильного брехливого інформаційного окупанта [О. Тягнибок], союзника сепаратистів [П. Антоненко], агресора з несамовитим імперським апетитом [Л. Бесараб], тобто Росії. “Нарешті мусить бути закон, – ще раз покличемося на емоційну й глибоку за змістом промову Івана Малковича на врученні найвищої державної нагороди, – який захистить право кожного українця отримувати всі послуги українською мовою – від крамниць і громадських установ до глянцевих видань, радіостанцій і телебачення, де всі без винятку ток-шоу і програми повинні вестися державною мовою (за чітко виписаними винятками для кримських татар та кількох інших національних меншин, які купно тут проживають)”. Реальні обриси такого документа віднедавна стали зримими, позаяк у Верховній Раді зареєстровані три мовних законопроекти: “Про мови в Україні” № 5556 від 19.12.2016 (суб’єкти подання – Я. Лисюк, І. Васюник, О. Юринець та ін.), “Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні” № 5669 від 19.01.2017 (суб’єкти подання – А. Іллєнко, М. Княжицький, М. Матіос та ін.), “Про державну мову” № 5670 від 19.01.2017 (суб’єкти подання – І. Подоляк, А. Гопко, Л. Ємець та ін.). У кожному з них є раціональне зерно. Ефективне поєднання цих зерен в одному досконалішому, зорієнтованому на українські інтереси, на втілення національної ідеї в життя законопроектів стало б справжнім поступом на шляху нашого державо- та мовотворення, нашого входження до європейської спільноти й дистанціювання від північної імперії, яка живе за неприйнятним для світової цивілізації принципом: “Росія закінчується там, де закінчується російська мова”. А ця мова ось уже кілька століть перепиняє ходу української мови, яка тримається своїх предвічних земель. “Треба проаналізувати усі три законопроекти, – переконує Павло Гриценко, – взяти найкраще і змоделювати в один. Треба визначити домінанти: що хочемо мати у тому законі, яку політику маємо проводити”.
Орієнтація на європейські, а не на імперські стандарти
Світлу віру в те, що мовне питання в Україні набуде нової якості, що українська мова вийде на державницькі горизонти, уселяє ухвалений 8 листопада 2016 року закон № 1421-VIII про квоти для українських пісень у радіоефірі (“Про внесення змін у деякі закони України щодо частки музичних творів державною мовою в програмах телерадіоорганізацій”), який забезпечує в загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50% національного аудіовізуального продукту, а також ухвалений 23 травня 2017 року законопроект № 5313 про квоти на українську мову в телеефірі (“Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації”), який установлює для телерадіоорганізацій загальнонаціональної категорії мовлення частку передач та/або фільмів українською мовою не менше 75% протягом доби, для відповідних телеорганізацій регіональної й місцевої категорії мовлення – на рівні 50%, для новинних передач – не менше 75% від загальної тривалості всіх передач новин. Вельми приваблива й ще одна річ: фільми та/або передачі, які не є власним продуктом телерадіоорганізації та виконані недержавною мовою, мають бути субтитровані державною мовою, фільми та/або передачі, створені на території колишнього Союзу РСР не українською й не російською мовами, а дубльовані російською мовою, також озвучуються або дублюються українською мовою.
Однак ці світлі надії сприкрює те, що привид Валуєвського циркуляра та Емського указу ось уже понад чверть століття блукає Україною. Недосконалість “мовного закону” нових валуєвих Ківалова – Колесніченка, зокрема його 20-та стаття, яка починається словами: “Вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян України”, позначилася на розтягнутому в часі й наповненому скандалами процесі легітимізації Закону “Про освіту”. Верховна Рада розглянула законопроект у першому читанні в жовтні 2016 року, а ухвалила цей документ у вересні 2017 року. Хоч і було проведено понад 50 засідань робочої групи з доопрацювання законопроекту, обговорено понад 1300 пропозицій народних депутатів, дискусії довкола змін в освіті не припинялися, нерідко вони перетворювалися на політичні ігри, учасники яких заробляли собі потрібні дивіденди. Поряд із такими базовими положеннями, як людиноцентризм, національна рамка класифікації освіти, роль громадськості в управлінні освітою, структура 12-річної загальної середньої освіти, рівні професійної освіти, особливої гостроти набувало питання мовної освіти. Найвразливішим місцем стала резонансна стаття “Мова освіти”, а саме: забезпечення особами, які належать до національних меншин, права на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних і комунальних закладах освіти. Одні вимагали поваги до національних меншин і права на навчання рідною мовою, інші переконували, що навчання в державних школах має проводитися лише державною мовою, і наголошували на обов’язковому вивченні національними меншинами рідної мови.
З 1 вересня 2018 року згідно зі статтею 7 ухваленого Закону дошкільну й початкову освіти діти здобуватимуть мовою національних меншин, паралельно опановуючи державну мову, а з 5-го класу навчатимуться державною мовою, а мову національних меншин вивчатимуть як окрему дисципліну. Сусідні держави зчинили галас із цього приводу. Вони “єдиним фронтом готові ледь не санкції вводити, захищаючи мовні права своїх громадян, які паралельно мають пашпорт України, проживають на українській території і вважаються у нас нацменшинами” [А. Ніцой]. По-особливому гостро на це зреагували Угорщина й Румунія, дещо стриманіше – Польща, Греція, Болгарія. Президент Молдови категорично вимагав відмовитися від Закону, а путінські ординці, довкруги яких гуртуються доморощені манкурти, яких Валентин Бут поіменував переконаними малоросами, ідейними хохлятами – усіма отими тьотьмотями, минмазєніними, нащадками продотрядівської комси, гулагівськими вертухаями, назвали зміни в освіті актом насильницької українізації, новим геноцидом росіян.
Штучно створений, навмисне підігрітий конфлікт не вартий доброго слова: Україна орієнтується не на імперські, а на європейські стандарти, визнає ідентичність та культуру національних меншин і не вдається до асимілятивних дій. Закон “Про освіту” відповідає Конституції України та ратифікованій Україною Європейській хартії регіональних мов або мов меншин. Основне полягає в тому, щоб він став, за справедливим твердженням Павла Гриценка, не декларацією намірів, а дієвим імперативом.
Національно стратегічний документ – Закон “Про засади державної мовної політики”, – який “був ґвалтом “проголосований” і “обговорений” за 2 хвилини 4 секунди при 2 тисячах 54 пропозиціях” [Ірина Фаріон], повністю не відповідає Конституції України. У найпершочерговіших планах нашого державотворення має стати прийняття українського за фактом і за формою закону про українську мову й гуманного за духом та справедливого за змістом закону про мови національних меншин в Україні. Отож повірмо в те, що цей час не за горами. Вірмо й не забуваймо мудру народну сентенцію: “На Бога надійся, а сам не зівай”.

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки
України, член Національної
спілки письменників України

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.