«Жертвопринесення» до «великого Жовтневого свята»

За рішенням особливої трійки НКВС 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року на Північному Заході Росії, в урочищі Сандармох Медвежогорського району, в Карелії, було розстріляно 1 111 із 1 116 в’язнів Соловецького табору (один помер, ще чотирьох етапували в інше місце).
То був перший Соловецький етап у період Великого сталінського террору – 5 серпня 1937-го набула чинності постанова Політбюро ЦК ВКП(б) “Про антирадянські елементи”. Почалося масове знищення осіб, що їх радянська влада вважала “ворогами народу”: вчених, митців, інженерів, військових…

Серед розстріляних першого етапу було 290 представників української культурної, наукової, політичної еліти. У списках вони значилися як “українські буржуазні націоналісти”. Пізніше їх почали називати “Розстріляним відродженням”.
134 особи із 290 українців, знищених в урочищі Сандармох, були розстріляні саме цього дня – 3 листопада 1937-го.
Про Сандармох як могильник НКВС стало відомо тільки у 1997 році – його виявила експедиція правозахисної групи “Меморіал”. До того інформація про місце розстрілів старанно приховувалася. В урочищі було знайдено 236 розстрільних ям. У своїх документах радянські спецслужби це урочище називали “обычным местом расстрелов”. Для них то й справді були звичні справи – знищувати “ворогів народу”: як свідчать історики, 80 років тому там розстріляли близько 7 тисяч людей 60 національностей і дев’яти релігійних конфесій. Серед них – 677 українців.
За даними московського “Меморіалу”, усього під час кампанії знищення “ворожих елементів” було заарештовано 1 мільйон 725 тисяч осіб, розстріляно 815 тисяч. В Україні, за офіційними даними, ще у 1936 році заарештували 15 717 осіб, у 1937-му – 159 573, у 1938-му – 108 006.
Розстріляний Соловецький етап – то була тільки одна із трагічних сторінок Сандармоху, і то було справжнє “жертвопринесення”, “подарунок” до “великого свята” – 20-ї річниці “Великої Жовтневої соціалістичної революції”. Дуже старався відзначитися на службі Сатані такий собі “передовик” – капітан держбезпеки Михайло Матвєєв. Ось як розповідає про той день дослідник історії політичних репресій, колишній політв’язень, лауреат премії імені Василя Стуса Василь Овсієнко: “Смертника ставили на коліна, і капітан Матвєєв стріляв з револьвера в потилицю. Декого добивав якоюсь залізною колотушкою. Забитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали. Так що їх тепер не ідентифікувати.
Отак скріплювалася “дружба народів” напередодні 20-річчя “Великої Жовтневої соціалістичної революції”, яку досі святкують комуністи. Вчені світу підрахували в “Черной книге коммунизма”, виданій також і в Росії 1999 року зі вступною статтею колишнього члена Політбюро ЦК КПРС О. М. Яковлєва, що жертв комунізму в усьому світі 95 мільйонів. Убитими… “А сліз, а крові – що й лічить…” Постраждали всі народи, які мали нещастя потрапити під комуністичний експеримент”.
У кого цілився, кого нищив рукою страшного режиму в Імперії Зла капітан Матвєєв? Ті, хто стояв за ним, знали, що робили його рукою: вони свідомо нищили той цвіт української еліти, який дав би щонайдостойніші плоди, як це й було упродовж століть – для України, для всього світу. Уже тоді світові були відомі імена геніальних митців, видатних українців, яких, як рабів, із зав’язаними очима, у спідньому везли, як худобу, в кузовах вантажівок і ставили на коліна, – режисера-реформатора, актора, теоретика й творця нового театру Леся Курбаса, драматурга Миколи Куліша, письменника Валер’яна Підмогильного, поета-неокласика, професора Миколи Зерова. Разом із ними в розстрільні ями було кинуто істориків Матвія Яворського, Володимира Чеховського і Сергія Грушевського – племінника Михайла Грушевського. Туди ж упали вчені Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Олексій Вангенгейм і міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, письменники Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, а з ними і представник Ватикану, отець Петер Вейгель, якого відправили в СРСР дізнатися, перевірити, чи то правда, що там переслідують вірян…
Більшість із них, молодих і обдарованих Господом, лише починали свою діяльність, лише міцніли у порі розквіту своїх талантів.
У той день разом із ними були розстріляні їхні майбутні творчі звершення, їхні ненароджені діти, онуки й правнуки. І – майбутнє України, наш день сьогоднішній, який однозначно був би зовсім іншим, якби не той геноцид української еліти, якби не “комуністичний експеримент” так званого “старшого брата”. Той геноцид почався ще раніше – історія свідчать, що українців висилали на Соловки вже на початку XVIII століття. А в 1775 році туди було відправлено без жодного суду й слідства на довічне ув’язнення останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
Той геноцид триває й сьогодні, бо гинуть від новітніх “матвєєвих” наші хлопці на буремному Донбасі – “золоті наші хлопці”, як скрушно сказала цими днями незнайома мені літня жінка своїй співрозмовниці просто в черзі до кабінету лікаря. “Золоті наші хлопці”, у яких сиротами зосталися їхні дітки малі, а хтось із них не встиг навіть одружитися, не лишив нащадків, не зреалізував даного Богом таланту в пору цвітіння своєї молодості. Наші вороги винищували й винищують найкращих, найсміливіших, найзолотіших.
Маємо пам’ятати, не прощати, не бути байдужими, боротися. Маємо покласти край нашим стражданням у нашому ж домі, навести лад, перемогти.

Лідія ВІЦЕНЯ
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.