Героїчні сюжети книги життя

Як розповідає Василь Харлампович Дурицький, у свої 15 років, в 1942-му, він організував у рідному селі партизанську групу з однолітків. Юнацька сміливість і відчайдушність часто допомагали в небезпечних ситуаціях. Здавалося б, неймовірні події, учасником чи організатором яких був нинішній ветеран, стали справді героїчними сюжетами книги життя.
– Виріс я у селі Краснознам’янка Ростовської області, недалеко від кордону з Луганщиною. Закінчив шостий клас, коли в село прилетіла звістка про початок війни, – розповідає 90-річний полтавець, полковник у відставці Василь Дурицький. – 22 червня 1941 року пройшов велелюдний мітинг. І я дав собі слово, що буду захищати свою Батьківщину. В наше село німці прийшли через рік, у липні 1942-го. Перед цим мені з товаришами запропонували евакуюватися з людьми, які супроводжували колгоспну худобу. Дійшли ми до переправи через Дон. Собі міркую: “Ворог підходить до мого дому, а я буду тікати? Доглядати корів і волів знайдеться кому, а вести партизанську боротьбу зуміє не кожний”.
Підмовляв двох хлопців повертатися разом, та вони не схотіли. Пішов я сам. Тоді від дому відійшли кілометрів на 30–40. Відмахав цю відстань у зворотній бік за один день, ніде не присівши. Був витривалим і міцним. Готувався стати військовим: загартовувався, займався фізичною підготовкою. Змалечку засвоїв – немає більш почесного діла, ніж захист рідної землі. Коли через село, йдучи на фронт, солдати зупинялися перепочити, ми з хлопцями підсідали до них, розпитували. Один командир роти навчив нас поводженню зі зброєю, засобам безпеки. То був мій перший військовий урок.
Назустріч хлопцю прямували біженці. Кричали йому: “Куди ти? Там німці!” А він вперто прямував додому, де залишилася мама. Наступного дня у село увійшли німецькі вояки. Жителі позачинялися в домівках, а Василь спокійно сидів на лавочці біля хати. На нього не звертали уваги.
– Через три дні окупанти пішли на Сталінград, у селі залишили старосту і поліцая – з місцевих. Староста сам пішов у райцентр і сказав, що хоче служити німцям, – продовжує Василь Харлампович.
– Обійшов я знайомих хлопців. “Хочеш, будемо партизанами?” – запитував у них. Одразу нас було 9, потім четверо відкололися і залишилося п’ятеро. Для сільських хлопців я був авторитетом, мене слухались, – посміхається співрозмовник. – Назбирали зброї – набої, гранати, кілька гвинтівок, револьвер. Навіть кулемет у нас був. Сказав усім, щоб шукали і все підходяще зносили мені. Арсенал надійно сховали у бліндажі за селом. Чим ми займалися? Зривали папірці з фашистськими наказами про те, що всі мають здати зброю під загрозою розстрілу. Були твердо переконані, що окупація триватиме недовго і наші скоро повернуться.
Згодом стали виїжджати ночами на бойові завдання. Недалеко проходила траса, якою пересувалися німецькі колони. Ми стріляли по них із лісу, потім сідали на коней, яких на час обстрілу ховали в тихому місці, і непомітно поверталися в село. Працювали в колгоспі, який під час окупації діяв. Наказали нам нові господарі після жнив зібрати на полях сухі стебла, спалити і підготувати золу до відправки на станцію – повезуть у Німеччину як сировину для хімічної промисловості. Я вирішив усе підірвати, щоб німцям не дісталося. Купа золи вже була насипана величезна. Якось носив воду коровам. Вибравши хвилинку, забіг до сараю, взяв заздалегідь підготовлені міни, кинув у золу – і скоріше назад. Зробив вигляд, що ні при чому. І тут – два вибухи. Люди не зрозуміють – що це? Звідки взялося?
Староста прийшов розбиратися, підозрював мене, допитував усіх: “Міг чи не міг Васько це зробити”. Оголосив, що зранку повезе в гестапо. Виручила дочка старости, з якою ми разом ходили в школу, вона була в мене закохана, хоча я тоді про це не знав. Заявила батьку: “Якщо його повезеш, то і я поїду, скажу, що разом з ним підривала”. Той мене відпустив…
Взимку 1943-го після розгрому в Сталінградській битві повз село проходило багато фашистських військ, які відступали. Ватажок юних месників вирішив вивести свій маленький загін і відкрити вогонь по їхніх тилах. Зібралися, як завжди, у потаємному бліндажі. Й тут прибігли старші сестри двох хлопців – чи вистежили відчайдухів, чи ті не втримали язика за зубами.
– Та куди ти їх ведеш? Та хто тобі дозволив? А якщо вони загинуть? – заголосили дівчата.
Матері хлопчаків, звісно, нічого не знали. Підлітки розійшлися по домівках. А Василь вирішив, що піде сам. Узяв кулемет, гранати, револьвер – усього кілограмів 15 на себе начіпляв – і пішов на трасу.
– Ніч була ясна, місяць світив, снігу – чи не на метр намело, – ділиться спогадами Василь Дурицький. – Я хотів вийти на дорогу, встановити кулемет і вдарити по колоні, що відступала. Одягнутий у темний одяг, на білому снігу був дуже помітний. Не подумав про те, що німці виставили “заслони”. Мене помітили, почали стріляти з автоматів. Я качався в снігу, міняв позиції, але вирішив не тікати, а прийняти бій. Піднімаю голову й бачу – на мене йде ланцюг німців у маскувальних халатах, десятків зо два. Я не розгубився. Дав чергу по високому німцю, який був найближче. Він упав, а я кинув гранату і закричав:
– Стій! Руки вгору! Здавайся!
Луна пішла по всьому селу. А німці, чи, може, налякані поразкою під Сталінградом, чи уведені в оману тим, що тут нас багато, залягли і вичікували, не стріляли. Я розвернувся і поповз назад у снігу, наче кріт.
– Васильку, де ти ходиш, там стріляють! – зустріла сина стривожена мама.
– Та ми з хлопцями в сніжки грали, бачиш, весь мокрий!
Зранку вдома не сиділося. Відправився у розвідку по селу.
– Сусід з крайньої хати розповів мені, що німці пішли, а вночі було вбито обер-лейтенанта. Солдати занесли його в будинок голови колгоспу, якого окупанти розстріляли, бо він був комуністом. Це я поцілив у того обера. Дізнався, що німці встановили заслін в іншому місці, а тут їх вже немає. І побіг назустріч своїм. Скоро побачив новенький танк Т-34.
– Хто ти такий, пацан? – запитали танкісти.
– Командир молодіжної партизанської групи! – гордо відрекомендувався я.
– Залазь!
Хлопець заїхав на першому радянському танку на вулицю села, радісно вигукуючи “Ура!” і розмахуючи над головою револьвером.
– То була така щаслива мить – визволення від ворога. Люди вибігали на вулицю, плакали від розчулення, – згадує ветеран. – Я показав нашим бійцям місце свого нічного бою, де закопав у сніг зброю. Все село приходило дивитися. “Лежок” на снігу нарахували 25 – це стільки ворогів залягли проти мене ланцюгом. Ніхто не міг повірити, що один хлопчак зумів розігнати стількох німців. Наші зайняли село без втрат. За це мене нагородили медаллю “Партизан Великої Вітчизняної”.
То була його перша бойова нагорода. Згодом будуть й інші – ордени Слави, Вітчизняної війни, Червоного Прапора… Взимку 1945-го курсант Конотопського авіаційного училища, побачивши на станції військовий ешелон, втече на ньому на фронт, бо вирішить: вивчитися встигне, а бити “фриців” може не встигнути – війна скінчиться. Але ж то була “самоволка”, хлопця розшукували. Односельці сказали:
– Шукайте на фронті, такі по тилах не бігають. Він повернеться орденоносцем!
На передову Василь таки потрапив. У Польщі кмітливого 18-річного бійця призначили зв’язковим командира – це відповідальна справа передавати команди під час бою. Коли штурмували висоту, підніматися в атаку було дуже страшно – вірна загибель. Хтось мав зробити це першим. Василь підвівся і побіг, випередивши решту солдатів метрів на сто.
– Зістрибую в траншею, яку щойно покинув противник, а там телефон польовий дзвонить. Схопив трубку – хтось швидко говорить німецькою. А я: “Іван уже тут!” Вони нас “Іванами” називали. Трубку й кинули. Вискочив і замахав хлопцям: усе, висота наша!
У Чехословаччині Василь Дурицький був поранений, у госпіталі зустрів радісну звістку про Перемогу. Військове училище прикордонників закінчив у Махачкалі, на Кавказі. Там зустрів своє кохання – Геточку, Генрієту Василівну, випускницю медичного інституту. Подружжя прожило в парі 49 років. Для Василя Харламповича його Геточка назавжди з ним…
Служив у Туапсе, Єревані, на Далекому Сході. Завершив службу начальником прикордонного загону на Курильських островах, зробивши його кращим у Радянському Союзі. Закінчив академію КДБ – прикордонні війська належали до цього відомства. Родина відставника поселилася в Бєлгороді, потім змінила місце проживання на Єсентуки. Чоловік працював у санаторії завгоспом, дружина – лікарем. Колега Генрієти розхвалювала свою рідну Полтаву. Дурицьким місто теж сподобалось.
Побудували тут кооперативу квартиру для сина, згодом перебралися й самі, обмінявши житло в Єсентуках – район Кавказьких мінеральних вод – на квартиру в полтавському мікрорайоні Сади. Подружжя Дурицьких виростило сина Юрія, який став лікарем, працює у Полтаві на станції швидкої допомоги, і доньку Тамару – прекрасного викладача англійської мови. Ветеран має онуків Максима й Артема, правнука Дмитра. Рід продовжується.
Василь Харлампович Дурицький – почесний гість на традиційних зорянських легкоатлетичних естафетах, які наша газета проводить до Дня Перемоги. Його напутнє слово молодим – завжди щире й авторитетне.
Доброго здоров’я на довгі літа, любові й поваги вам, шановний ветеране.

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.