Журналісти, єднаймося!

Солідарність і підтримка колег найяскравіше проявляються у тяжкі часи випробувань. “Люди, я любив вас, будьте пильними”, – заповідав страчений у берлінській тюрмі Пльотцензее 8 вересня 1943 року чеський журналіст, літературний і театральний критик, публіцист, активіст Юліус Фучік.
День його смерті за рішенням IV конгресу Міжнародної організації журналістів (МОЖ) був проголошений у 1958 році Міжнародним днем солідарності журналістів. За задумом делегатів конгресу, цього дня журналісти всіх країн і видань повинні демонструвати світові свою згуртованість, особливо в справі захисту професійних прав. Відтоді саме цього дня вручається найпрестижніша фахова відзнака США в галузі літератури, журналістики, музики і театру – Пулітцерівська премія, проходять професійні з’їзди та конференції.
На жаль, ми все частіше маємо нагоду переконуватися, наскільки небезпечне журналістське ремесло. Сьогодні підтримки й солідарності потребують наші колеги, які опинилися в російських застінках. Це – засуджені до 20 років ув’язнення Станіслав Клих (відбуває покарання у Грозному, Чечня), кінорежисер і громадський активіст Олег Сенцов (місцем його ув’язнення став Якутськ, Республіка Саха). В Криму перебувають під слідством журналісти Олексій Бессарабов, Руслана Люманова, Микола Семена, Дмитро Штибліков. У Лефортовському СІЗО чекає на вирок російського суду звинувачений за сфабрикованою справою у шпигунстві Роман Сущенко. І саме підтримка світової спільноти дає надію на їхнє звільнення.
* * *
День пам’яті українських журналістів, який відзначатиметься вже наступної п’ятниці, співпадає з днем пам’яті засновника “Української правди” Георгія Гонгадзе, викраденого і вбитого у вересні 2000 року.
Жорстокий вітчизняний мартиролог нашої професії був відкритий майже 26 років тому. За цей період загинуло понад 7 десятків журналістів – людей різних поглядів і переконань. Більшість смертей так і залишилися нерозслідуваними. Максимум – були покарані виконавці. І якщо ім’я Гії Гонгадзе стало символом злочину проти журналістики, то імена багатьох інших пробігли короткою стрічкою внизу телеекрана чи пролунали скупим повідомленням в ефірі. І – все. На жаль…
Найбільші втрати зазнає українська журналістика з початку 2014 року. В’ячеслав Веремій убитий в центрі Києва в ніч проти 19 лютого 2014 року “тітушками” через спробу їх сфотографувати. Ігор Костенко, редактор Вікіпедії, 20 лютого 2014 року застрелений снайпером під час Євромайдану. Відтоді журналістів убивали у Києві, Слов’янську, Донецьку, на всьому Східному фронті. Убивали у власних домівках. Безкарно, а тому – надзвичайно зухвало. 21 липня минулого року на ранковий ефір поспішав відомий журналіст Павло Шеремет. Вибух його авто у центрі Києва сколихнув увесь світ. Минув рік – і знову ніхто не покараний.
…Тож рівно через тиждень на багатьох підвіконнях у редакційних коллективах, телерадіокомпаніях замерехтять у сутінках вогники свічок на знак нашої пошани й пам’яті… Шановні колеги, згадаймо в цей день полеглих. І будьмо пильні й обережні у своїх вчинках, точні – у висловах, чесні – у професії.

Зоряни.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.