ПЕТРО І ПЕТЕР

На лавці біля міської автостанції сиділа чепурна симпатична бабуся. Усміхалася і… плакала. Інколи до неї підходили люди, питали:
– Вам що, погано?
– Ні, мені добре… дуже добре!.. – енергійно хитала заперечливо головою, аж сльози бризкали в сторони. – Це я з радості…
Диспетчерша, яка довгенько спостерігала за бабусею через вікно, щойно випала вільна хвилина, підбігла до неї.
– Що у вас за горе таке гірке? Розкажіть – і вам одразу легше стане.
– Ой, моя дитино, в мене і горе, і щастя водночас. А розказати… Його пережити треба!
* * *
Тато був її гордістю. Високий, плечистий, вродливий і на всі руки майстер. З усіх хат дивилися на перехожого його віконниці, до того ж не було їх однакових у двох господарів. Знав і ковальське ремесло, і трактора водив, і сокира співала в його руках.
Перед самою війною воздвигнув свою хату. Не хата – писанка; вся у дерев’яних мереживах, стояла вона на пагорбі, віддалік від інших, ніби поглядала на всіх звисока.
Коли розпочалася війна, батька одразу покликали до військкомату. З дороги прислав листа, а далі, як у воду канув. Село зайняли фашисти, тут стояв якийсь їхній штаб.
Новий добротний будинок, звичайно ж, упав в око начальству, тож довелося перебиратися назад у стару хату. Добре, що не встигли розвалити. Мати одягала доньку в дрантя, де тільки й познаходила таке? Запинала по-старечому, аж до брів, старою вицвілою хусткою, в якій сажу трусила. Та під жодною одіжжю не сховаєш молоде красиве тіло. А карі, як перестигла черешня, очі пропікають душу й із-під поганої хустки…
Мати з такою неприкритою ненавистю зиркала на непроханих гостей, так на них гримала, що в Галі душа терпла: ну чого варто будь-якому офіцеру вихопити пістолета?!
Удень Галя намагалася не виходити з хати, сиділа в далекому кутку і або пряла, або щось латала. І тільки пізно вночі, як повлягається п’яна невгамовна офіцерня, шмигне за двір, по воду сходить, послухає тишу – та й назад. Жила, як у домовині, і, здавалося, цьому не буде кінця.
Якось удень сиділа у своєму дранті, ниділа на остогидлому ліжку. У дворі мати звично лаялася з німцем:
– Бісова мати тобі матка, а не я! Зрозумів? Та що тобі казати, як ти німе?
Потім Галя почула голосне хлипання, а тоді майже дитячий плач. Підійшла до вікна. На глиняній призьбі під хатою сидів молоденький солдат, здається, шофер, і безутішно ридав. Худі гострі плечі здригалися від хлипання, тоненька шия, що визирала
з-під акуратно підшитого комірця, почервоніла.
Галя дивилася на нього крізь вікно і раптом упіймала себе на думці, що… їй жаль цього хлопця. А він голосив, промовляв щось. Галя почула знайомі слова. Отже, він не німець…
І сама не пам’ятає, як скочила на ноги, скинула гидку хустку, аж важка коса вдарила по грудях, вийшла надвір і присіла навпочіпки біля нього:
– Ти чого плачеш? – доторкнулася легенько його руки.
Юнак здивовано відірвав від листа блакитні очі, перестав ридати. Прочитавши на її обличчі співчуття, почав щось розказувати. З тієї енергійної розповіді Галя зрозуміла тільки окремі слова: «словєнска», «братушка Іржі», «мамка». Але й цього було досить, щоб зрозуміти його трагедію. Він словак; мама написала, що на східному фронті загинув його брат Іржі, просить, щоб беріг себе, бо в неї ж нікого більше не лишилося…
Від маминого окрику схопилася, як пружина, та бігом до хати. Тепер що б не робила, а з думки не йшов блакитноокий словак. Який же він самотній серед німчури, як його принижують, а то й погрожують зброєю – сама не раз бачила, та уваги не звертала: фашисти вони всі вороги. А тепер ще смерть брата. Галя розуміла його почуття, бо й сама потерпала від невідомості. Де тепер тато? Чи живий? Чи, може, десь поранений страждає?
А тому хлопцеві вона, мабуть, сподобалася. Мотаючись по двору біля машин, він усе поглядав на вікна. А то якось заглянув у шибку. Вона відсахнулась, щоб не побачив. А хлопець постояв-постояв, поклав букетик ромашок і сокирок (видно, був десь у степу) та й пішов займатися своїми справами. Видно, він був хорошим майстром, бо якщо сам не віз якогось начальника, то весь час його кликали то до однієї машини, то до іншої.
Галя видивилася, щоб у дворі нікого не було, вискочила, схопила той букетик. Уже в хаті притиснула його до серця, що калатало, як церковний дзвін, аж у скронях тенькало. Отже, він теж думає про неї! Галі ще ніхто не дарував квітів, і тому цей пучечок був такий дорогий!
Поставила квіти в глечику на столі. І як відразу покрасивішало в хаті, наче саме літо в гості завітало.
Мама враз зруйнувала все свято. Кричала на неї за те, що балансує над прірвою, а тоді й сама розплакалася:
– Дитино моя! Де ж твоє щастя заблукало, що в таку лиху годину ти розцвіла? Він же тепер не відчепиться! Збирайся, на ту ніч підемо до тітки.
Щось аж запекло в грудях. Говорила мамі, що він хороший, що він нещасний, аж вона розсердилася:
– Здуріла, дівко! Чи пороблено тобі? Не смій і думати – фашист він!
Як заснула мати, одягнула свою найкращу довоєнну сукню із штапелю. Колись тато купив. Тоді вона вільно висіла, а тепер он як облягає стан. Виросла вона за цей рік! Розчесала і переплела косу, взула босоніжки, навіщось взяла відро і пішла… Будь що буде, а вона повинна його побачити, сказати йому все.
А він наче відчував, що вона вийде. Чи, може, щовечора ждав отак?
Тремтіла всім тілом, хоч надворі була тепла липнева ніч. Вийшла за двір, аж тоді від паркана відділилася тінь. Він! Наздогнав, узяв відро. Тихо говорив щось по-своєму. Галя вловлювала схожі на наші слова, але цього разу не здатна була їх зрозуміти.
Тоді вони довгенько стояли біля колодязя. Мовчали. Але й без слів розуміли одне одного. Коли Галя збиралася взяти відро, він разом із дужкою взяв її руку. Від того дотику обоє завмерли. Потім так же мовчки йшли до двору. Перед порогом Галя підняла голову і зустрілася з його поглядом. Вони прощалися…
Ішла до тітки ненадовго, а залишилася там на все життя. Скоро погнали ворога на захід. Прийшов з госпіталю тітчин сусід Петро, посватався, зіграли скромне весілля. Повернувся, але пізніше, й тато, допоміг молодим звести житло. Жили, як жилося. Народила донечку, тоді – двох синів-близнюків. Була й бита, як чоловік випивав, і свекрухою лаяна, що не вміє хазяйнувати. Від горілки Петро й помер. Діти повиростали і роз’їхалися. Приїздять тепер із внуками, веселять бабі серце.
Та увесь час жила, як у сні, жила чеканням, що ось це все скінчиться і зустріне його… І лаяла себе, що отак, хай і подумки, зраджує чоловікові, і сміялася з себе. Та з часом звикла.
…Помирала мама. Перед останнім своїм подихом призналася Галі про свій гріх. Горював тоді дуже той хлопчина-словак, приходив, питав про неї. Коли відступали, залишив папірець – адресу, написану друкованими літерами.
Усі ці довгі роки мама берегла таємницю, навіть батькові не казала. А тепер віддала свій останній на цім світі борг – призналась Галі, де той папірець.
Довго дивилася на чорнильні літери, ніби намагалася побачити між ними відповідь. А тоді взяла й написала листа. І вже наступного дня виглядала листоношу, хоч боялася глянути їй в очі, ніби зробила щось недозволене. Розуміла, що лист ще й туди не дійшов, а все одно після обіду кидала всю роботу і, тремтячи від збудження, чекала.
– Бабо Галю, а я вам гостя привів, – заглянув до літньої кухні, де вона поралася, сільський голова.
Глянула – чоловік якийсь. Високий, широкоплечий, трохи сутулий. Лице незнайоме, від ніякової усмішки розбіглися під очима дрібні зморшки. А очі… Його очі!
Не пам’ятає, як опинилася в його обіймах. Голова постояв-постояв, подивився, як закордонний гість обціловує мокре обличчя баби Галі, здивовано гмикнув та й пішов собі.
* * *
– Отак ми зустрілися через стільки літ. Петер (так його звати), як перейшли кордон, дезертирував і вже зі своїми воював проти фашистів. Після війни вчив російську, і дітей – троє в нього – навчив. Рік тому поховав дружину. До себе кликав. А куди вже я поїду, як життя моє минуло?.. Провела оце його на Київ, додому вертаюся… Згадую все. Хоч і згадати дуже нічого…

Катерина ГЛАДИР,
журналіст.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.