Олександр ТАРАН: “За офіційними даними, понад 300 українських воїнів загинули в Іловайському котлі. Не вірте, на жаль, набагато більше”

“29 серпня 2014 року за безпосередньою вказівкою та наказом командування Генерального штабу ЗС РФ російські військовослужбовці впритул розстріляли з важкого озброєння колони українських військових, разом із трьома полоненими російськими десантниками. За вказаних обставин вчинено віроломне вбивство 366 українських воїнів, 429 отримали поранення різного ступеня тяжкості, 300 потрапили у полон, Збройні сили України зазнали значних втрат озброєння і військової техніки на суму майже 300 мільйонів гривень”, – повідомлялося в оприлюднених Генеральною військовою прокуратурою результатах розслідування Іловайської трагедії. Інформацію розмістили на сайті Генеральної Прокуратури України 14 серпня 2017 року.
Полтавщина в горнилі “котла” втратила 30 своїх синів. Краяни, яким вдалося вижити під час так званого виходу “зеленим коридором”, не вірять офіційній статистиці, бо втрати насправді більші. Досі деякі українські родини чекають додому своїх захисників.

Сумує Полтава
До третьої річниці іловайських подій в обласному центрі провели пам’ятні заходи, поклали квіти до стел і могил загиблих воїнів, представники духовенства звершили заупокійний молебень.
“Російські регулярні війська впустили нас усередину “котла” і, тримаючи на мушці, дозволили працювати. Навколо пекло. Палаюча техніка, перевернуті й спалені машини, танки з відірваними баштами і тіла. Сотні скалічених тіл… Вийшли на розстріляну колону. Машини в ряд, і знову тільки трупи на обочині. У борозні два лейтенанти обнялися і лежать, ніби прикриваючи один одного. Навкруги гранати розкидані, зброя, різне армійське начиння. Все, як у страшному сні. Наша вантажівка наповнилася тілами, а ми все носили та носили. Збирали рештки. Від запаху паморочилося в голові. Ніс хлопця, на спині куртки напис “Донбас”, років 20–25, і думав: “Скількох діток міг би мати…” – спогади колишнього бійця 8-ї окремої автомобільної санітарної роти полтавця Олександра Тарана лунають на площі перед адмінбудівлею по вулиці Соборності, 45, увечері 28 серпня, на вечорі пам’яті про загиблих українських воїнів.
Довкола облаштованої сцени стоять бійці, рідні полеглих захисників, волонтери, представники обласної влади, небайдужі полтавці. Дехто тримає в руках запалені свічки. На місто спускається темрява (вже декілька хвилин по 20-й годині). Сутінки допомагають приховати, як у присутніх на заході чоловіків “грають” вилиці, а очі жінок повняться сльозами.
– Цю дірку, яку вирвали з України, нічим не залатати. Це безодня. Пішли туди кращі. Пам’ятатимемо їх, – з душевним болем говорить “Козак”. Такий позивний в Олександра Тарана.
Присутні кладуть квіти до стел Героям АТО і Героям Небесної Сотні. Повертаються до сцени послухати кілька пісень у виконанні співачки, волонтерки Христини Панасюк, яка співає їх військовим на передовій.
Уранці 29 серпня, близько 9-ї години, біля стели Героям АТО збираються рідні, знайомі полеглих бійців, щоб покласти квіти і вшанувати їхню пам’ять.
– Саме в цей час загинули Антон Цедік і мій син Олександр Мочалов, – говорить Ігор Мочалов.
Виходить сказати кілька слів чоловік у військовій формі. Тримає в руках букет троянд, оперезаний чорною стрічкою. Це Володимир Дериведмідь. Він приїхав із Бахмута. У 2014 році був старшиною роти батальйону “Донбас”, у якій служив світлої пам’яті полтавець Антон Цедік.
– Я майор запасу. За своє життя не зустрічав такої людини, як Антон. Він не мав шкідливих звичок, не вживав лайливих слів, ніколи не дивився на людей зверхньо. Був лицарем, бійцем. Завжди мав при собі кілька книг. На його честь у Бахмуті я заснував книжковий магазин “Еней”. Такий позивний мав Антон, – зазначив Володимир Дериведмідь.
– Маю вищу військову освіту. Свого часу закінчив військову академію, тож тактику й стратегію вивчав. Мій син загинув, виконуючи свій військовий обов’язок, 29 серпня 2014 року. Я спочатку вів його розшуки, а потім розбирався, в чому причина іловайських подій і чому все відбулося саме так. Маю на це моральне право. Син загинув, виконуючи свій військовий обов’язок чітко, як прописано у бойовому статуті. Відповідні обов’язки прописані й для генералів. Враховуючи обстановку, що склалася на той час в районі Іловайська, вони зобов’язані були прийняти своєчасне рішення про відхід угрупувань, які знаходилися тоді у місті. Втрат, яких зазнала Україна внаслідок іловайських подій, можна було уникнути, – ділиться думками Ігор Мочалов.
айдані встановили стенди зі світлинами близько 200 мешканців Полтавщини, які віддали життя за Україну в нинішній війні. Розпочався захід, приурочений до третьої річниці Іловайської трагедії під назвою “Блокпост пам’яті”. Запалили свічки в лампадках. Архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір відправив панахиду. Учасники заходу – рідні й знайомі полеглих воїнів, волонтери, бійці АТО, небайдужі полтавці – переглянули відеосюжети про іловайські події, про шлях 8-ї окремої автосанітарної роти, бійців якої відправили забирати поранених і полеглих українських воїнів із “котла”. Виступили лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк і заслужена артистка України Тетяна Садохіна.
Спогади “Козака”
Прийшов на “Блокпост пам’яті” й Олександр Таран. Поділився згадками про побачене пекло:
– Те, що відбувалося під Іловайськом у кінці серпня 2014-го, можна назвати трагедією і героїчним подвигом наших хлопців. Там був кошмар. Колони українських бійців розстрілювали в упор. Знаю, бо ми зустріли там російського військового, якого довелося підвозити до блокпоста. Я запитав росіян, чому він там опинився. “Це наш коригувальник. Ми цю колону три доби чекали”, – почув у відповідь. Тож усі позиції противника, з яких били по колонах, завчасно були споряджені. Іловайський котел замикала висота Горбатенко, в районі Старобешевого. Там стояли окопані танки, САУ, інша російська військова техніка. Це було закінчення коридора. Далі б ніхто не проїхав. Хлопці, які проскочили убік, полями рушили, вийшли, а якби дісталися дорогою до кінця так званого коридора, то їх би вибили в лоб. У бійців, яких ми забирали, майже ні в кого не було документів. Золоті речі залишалися, а документів не було. Де вони поділися, хто їх збирав, кому вони їх віддали раніше? І, що важливо, переважна більшість – бійці добробатів. Найбільше ми “донбасівців” збирали. За офіційними даними, більше 300 українських воїнів загинули в Іловайському котлі. Не вірте, на жаль, набагато більше…
Коли ми вирушили в район Іловайська, я знав про події, що там трапилися. По знаках бачив, що рухаємося до Старобешевого. Телефоную жінці, кажу: “Таня, дізнайся, що там у районі Старобешевого”. Вона говорить: “Тікайте звідти, воно зайняте”. А нам уже тікати нікуди було. Десь за півтора кілометра до населеного пункту нашу колону обігнали два українських БТРи. Там такий довгий спуск до селища, а перед ним – потічок, місток, і через 50 метрів починається Старобешеве. Ми стали. Дивлюся, спереду на броні сидять хлопці. І в одного лице мов скам’яніло, він потихеньку став підтягувати до себе автомат. Я глянув по боках і побачив, що за півсотні метрів усе, що там є, спрямоване на нас.
Ми зупинилися. Відразу в населений пункт не пустили. Колону повернули назад. На переговори поїхала моя машина й авто розвідки. За години дві домовилися про в’їзд. Повернулися назад, здали всю зброю за вимогою сепаратистів і тоді вже зайшли у Старобешеве. При в’їзді нашу колону розділили на дві – 15 машин рушили зі мною і 10 машин взяли правіше. Оці 10 екіпажів відразу почали евакуацію поранених, полонених і збирали 200-х. Ми прискореним маршем пройшли майже під сам Іловайськ у супроводі росіян. Вони зупинялися, де найбільш масово було битих машин, і ми збирали, що залишилося від українських бійців.
Під вечір доїхали в село, вже не пам’ятаю назви. На БМП сиділи росіяни, виходили дідусі й бабусі й виносили їм воду й молоко. Одна бабуся взагалі умудрилася – сказала росіянам: “Он у тому сараї ховаються укропи”. Потім ми через Старобешеве повернулися на підконтрольну Україні територію. У ніч дісталися в розташування. Години дві поспали. Потім нас підняли, сказали, щоб шикувалися. Ми посідали на машини й рушили знову на Старобешеве. Це була відправна точка, з якої починалася окупована територія. Минали висоту Горбатенко, де окопалися росіяни, проїжджали далі по полях збирати українських бійців чи те, що від них зосталося. Я так з’їздив тричі, а екіпажі з іншої колони – й більше разів. Причому два екіпажі санітарів повернулися через дві доби після нас. Вони потрапили під контроль чеченців. І якби не втручання української розвідки, хтозна-чим би закінчилася та історія. Автомобілю нашого бійця, який їхав одним з екіпажів, попробивали колеса. Коли хлопців нарешті відпустили, то все, що він знаходив і міг відкрутити, прилаштовував на свою машину, аби тільки дістатися назад. Повернувся на пробитому колесі.
Ще пам’ятаю епізод, коли наш екіпаж йшов у колоні останнім. Плакала тітка. Ми зупинилися. Вона каже: “Сховала хлопченят”. Знайшла українських військових-строковиків. Сховала їх у своєму підвалі. Дочекалася, поки їхатимемо. У нас не було наказу зупинятися, але вона так плакала, що я не міг проїхати повз. Ми їх забрали й вивезли. Питаю: “Хлопці, як ви сюди потрапили?”. “Командири вивезли й сказали охороняти місток. Через пару годин під’їхали десять машин, як улупили з усього. Ми тікали кукурудзою, вже й не знали, куди бігти”, – розповіли мені. На ранок вони вийшли на город до тієї тітки, й вона їх сховала. Коли привіз строковиків на мирну територію, на аеродром, розповів про них офіцеру, який був там. Він почав на них кричати, ми заступилися, мовляв, розберіться спочатку, чому хлопці там опинилися. Полковник забрав їх із собою. Через півгодини підходжу до нього дізнатися, що там вирішилося. Їх відправили у частину, а зброя ж у мене в машині лишилася, то ще й наздоганяв, аби віддати…
***
Страшна правда про Іловайський котел, віроломство ворога і злочинну некомпетентність “паркетних” командирів вражатиме не одне покоління. Так було і є, коли дізнаємося про реальні події Другої світової. Невже ж таки історія вчить, що вона нічому не вчить? Можливо, й так. Але блокпости пам’яті – це вже генетика, завдяки якій наш народ виживає і живе всупереч імперським зазіханням сусідів і доморощеній убогості ряженої “еліти”.

Анна ВАСЕЦЬКА.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.