“Пробач мені, мамо, пробач мені, тату…”

“Це не сон, не синдром маячні,
Це війна не в далекій країні,
Не в Іраку чи десь там в Чечні,
А в вишневій моїй Україні.
Саме тут всі її вояки
Схід країни від зла захищають,
Б’ються на смерть мої земляки,
Кров’ю землю святу поливають…”
Цими віршованими рядками розпочався мітинг-реквієм у залі Лохвицького медичного училища з приводу відкриття меморіальної дошки випускнику закладу, бійцеві 36-ї окремої бригади морської піхоти Олександрові Вознюку. Він загинув поблизу Маріуполя від розриву міни. Віршовані рядки належать саме його перу.
Олександру було лише 25 років, але вони наповнені яскравими і пам’ятними моментами. Юнак народився 12 січня 1992 року. В 2007-му закінчив Бодаквянську школу і вступив до Лохвицького медучилища, яке успішно закінчив у 2011-му. Потім вступив до Сумського педагогічного університету, а після першого курсу уклав контракт на військову службу, бо її вважав своїм покликанням. З 2014-го служив у складі 36-ї окремої бригади берегової охорони під час анексії Криму. Пригадую ті тривожні дні, розмови з його батьками, ще з одним лохвичанином – Миколою Литвиненком, син якого служив разом з Олександром. Обидва юнаки не зрадили присязі, перейшли з бригадою на материкову Україну…
Олександр загинув у зоні АТО. Автомобіль, що доправляв поранених бійців у військовий шпиталь, підірвався на міні. Як тепер згадують бойові побратими молодого воїна, невідомо, що то було – міна, якийсь снаряд чи фугас.
Указом Президента України Олександр Вознюк посмертно удостоєний ордена “За мужність” ІІІ ступеня. Відзнаку під час мітингу вручив його батькові отцю Георгію Володимир Торшин – командир дивізіону, в якому служив боєць. Юнак також нагороджений медаллю УПЦ КП “За жертовність і любов до України”.
Упродовж заходу виступили чимало людей. Зокрема голова районної ради Анатолій Храпаль, заступник голови райдержадміністрації Олександр Єсіков, міський голова Лохвиці Віктор Радько, заступник директора Лохвицького медичного училища Світлана Лесик, побратими бійця – командир артилерійської батареї Петро Левківський, командир дивізіону 36-ї бригади Володимир Торшин, архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір. Вони говорили, що на цій війні з путінською Росією, яку офіційно називають АТО, чи не щодня гинуть або зазнають поранень молоді патріоти, в окопах гібридної війни стримуючи російських найманців та “любителей русского мира”. Саме завдяки їм ми живемо під мирним небом без канонад артобстрілів і свисту куль.
– Ця війна триває ще й за наші душі та віру, бо загарбнику потрібна не тільки українська земля, а і її культура, історія, церква, – зазначив владика Федір. – Ось такі юнаки, як Олександр, взявши до рук зброю, показали нам приклад, як потрібно по-справжньому любити Батьківщину. Звершуючи відспівування полеглих воїнів, я щоразу переконуюсь, що у Вічність переходять найбільш достойні. Їх кличе Господь у Царство Боже. Ці люди виконали свій громадянський, християнський і людський обов’язок, захистивши нас від війни і рабства.
Саме таким був Олександр Вознюк. А ще – талановитим до поезії та співу, що передалося, очевидно, від батьків. Хвилююче лунали вірші, що супроводжували відеоряд, де юнак у наводненому “зеленими чоловічками” Криму в 2014 році, наче передбачаючи свою долю, писав:
Пробач мені, мамо,
пробач мені, тату,
Не вернусь я більше до рідної хати.
Не прийду я більше
до рідної доньки,
Не обіймуть мене маленькі
долоньки…
Можливо, я більше не вернусь
додому,
Але Батьківщину свою не зраджу
ніколи…”
Коли лунали ці рядки, плакала не тільки його мама…
Меморіальну дошку Олександрові Вознюку відкрили його побратими – Володимир Торшин і Дмитро Литвиненко, освятив її владика Федір.
Ось уривок ще з одного вірша Олександра “Что за слово такое “война”?”, присвяченого його товаришеві Юрію Загребельному, який загинув у зоні АТО:
“Буду стоять, буду сражаться,
Пусть лучше умру,
чем попросту сдаться.
Цена всему этому – слезы и боль,
Прольются те слезы с неба рекой,
Из маминых глаз и отцовской
души.
Они нас ведь ждут, а мы здесь –
на войне,
Но все ж мы вернемся
когда-то домой,
Там встретит нас мама
словами “Живой!”
Не судилося. Як промовив його бойовий товариш, та, власне, і всі виступаючі, коли висловлювали слова подяки батькам за такого сина: “Вибачте, що ми його не вберегли…”
Наше завдання – брати за взірець таких світлих людей, шанувати і берегти пам’ять про них.

Олександр МОСКАЛЕНКО
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.