Мандрівка в компанії археологів має дуже цікаву особливість: вони невпинно, із захватом, навіть із одержимістю, розповідають – і слова їхні поволі починають діяти на екскурсанта як магічний ритуал. Ось воно – синьо розлилося перед очима Більське озеро, на ньому гойдаються запнені вітрилами дерев’яні красені-кораблі – зустрічайте, хлібосольні скіфи-сколоти, всюдисущих торговців-греків!
А он завмер перед грандіозною фортечною стіною якийсь допитливий бородань-мандрівник. Підходьте ближче, це унікальна мить – наших країв дістався “батько історії” Геродот!
І ви також чуєте? Серцем і пам’яттю тисячоліть чуєте, як здригнулася раптом земля – і тремтить, і кожною билинкою припадає нашому невблаганно мінливому світу до ніг. Це сунеться на мирний Гелон навала перського царя Дарія І. Це сходяться на середньовічному Поворсклі готові до бою литовські й монгольські воїнства…
Скільки ж їх – доведених відкриттями фактів і загадковіших одна за іншу легенд – проросло тут крізь товщу віків! Археологи ведуть неспішну бесіду з часом. І він видає на-гора свої таємниці…

Про що мовчить вода з джерела
Вода бринить заспокійливою мелодією. Це кличе підходити ближче Більське джерело, яке примостилося під Барвінковою горою. Достатньо випити ковток – і свіжа, як весняна квітка, прохолода розмиває будь-яку людську втому й будь-яку часову означеність світу. Не дивно, що, приїхавши в Котелевський район, туристи найчастіше починають ознайомлення з комплексом пам’яток території і округи Більського городища саме із цієї зупинки. Більське джерело – свідок однієї з найбільших битв ХІV століття у Східній Європі. За легендою, водою із нього омивав свої рани литовський князь Вітовт. Вона першою остуджувала гіркоту його болісної поразки.
– Це події 1399 року, битва на Ворсклі між військом Великого князівства Литовського, на боці якого були, зокрема, й руські воїни, німецьке лицарство, та монгольськими правителями. Її називають першою битвою народів, битвою націй, – розповідає науковий співробітник Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАНУ, кандидат історичних наук Юрій Пуголовок. – Довкола цієї баталії складено багато легенд. Але більшість краєзнавців та істориків погоджуються, що побоїще відбувалося у місцевості, де розташовані сучасні села Мала Рублівка, Лихачівка, Деревки Котелевського району, в окрузі Глинського, що в Зіньківському районі. Територіальна прив’язка обумовлюється тим, що неподалік Котельви є відомий курган скіфського часу, який називається Вітова могила. За переказами, з нього керував своїми військами князь Вітовт під час битви. Є також перекази, що в селі Велика Рублівка, яке тут неподалік, у річці виявили гармати. Куди вони потім поділися, невідомо. Але, за історичними даними, гармати на території сучасної Східної Європи вперше було застосовано саме 1399 року військами Вітовта проти монголів.
Найпопулярніша місцева легенда пов’язана з князем Глинським. Причому побутує вона відразу в кількох варіантах. За першим – князь був місцевим, водив пораненого Вітовта своїми володіннями й зрештою допоміг дістатися до Києва, за що той віддячив йому землями й привілеями.
– За іншими переказами, Глинський прийшов на цю територію уже з військом Вітовта, котрий і подарував йому ці землі за службу, – продовжує Юрій Пуголовок. – Попри розбіжності, є підстави вважати, що на території сучасного села Глинське колись було досить розвинене поселення – з ремісництвом, торгівлею, яке відігравало певну адміністративну роль у Середньому Поворсклі. А це дуже незвично для тих часів, оскільки, за традиційною думкою, більшість населених пунктів із приходом монголів-ординців все-таки загинули.
Чи пам’ятає вода з Більського джерела ті події чи ні, в неї не допитаєшся. А затриматися тут, під зеленим боком Барвінкової гори, хочеться довше. Цікаве місце дбайливо облаштоване: є і на чому зручненько посидіти – лавочки, альтанка, – і над чим вволю поміркувати – над джерелом красується цікава композиція зі скіфським улюбленцем-оленем та іншими древніми символами. Незвичайне оздоблення – дипломна робота колишнього випускника ПолтНТУ імені Юрія Кондратюка Романа Кучера, над якою він працював під керівництвом уже багато десятиліть зачарованого Більським городищем народного художника України, професора кафедри образотворчого мистецтва Павла Волика.
Слідами Геродота
Від джерела до валів Східного укріплення (VI – IV ст. до н.е.) Більського городища – несподівано запаморочливий серпантин дороги. Директор комунальної установи “Історико-культурний заповідник “Більськ” Полтавської обласної ради Ігор Корост показує на високі, в зелені трав, земляні гребені, які здіймаються перед очима й стрімко біжать у далечінь. Ясна річ, сьогоднішній вигляд валів – це лише нагадування про їхню колишню велич і неприступність. На території нашої області розташовані Східне й Західне Більські укріплення, в середині яких колись вирувало життя двох грандіозних поселень. У єдиний комплекс їх об’єднувала споруджена пізніше велика фортечна стіна, надійний 37-кілометровий земляний вал.
– Люди, які прийшли сюди за давніх часів, не тільки вдало використали рельєф території, а й чітко спланували побудову фортифікаційної лінії – десь використали природний рубіж, десь зробили глибший рів чи звели вищий вал, – пояснює Ігор Корост, коли ми зупиняємося біля великого інформаційного щита – своєрідного “провідника” для туристів. – І якщо згадати, що багато дослідників вважають Більське городище легендарною скіфською столицею Гелон, то саме Східне укріплення, певно, і було тим протомістом (поняття міста тоді ще не існувало), до якого подорожував “батько історії” Геродот. Шукати й знаходити відповідні докази в залишених ним описах можна до безкінечності. Геродот пише, що в самій гущавині лісу, який ріс на території Гелона, знаходилось велике озеро. То де ж воно сьогодні? Єдиної думки, звісно, немає. Дехто схильний проводити паралелі з озером у селі Більськ, яке, на жаль, через діяльність підприємств нафтогазового комплексу пересохло. Інші краєзнавці відстоюють думку, що вся територія, яка лежала в низині Гелона (а це й сучасне селище Котельва), могла бути древнім озером, яким сюди добиралися грецькі купці.
Звісно, це лише гіпотеза, але уявити замість усіх відкритих погляду перелісків і пагорбів синє царство води якось і бентежно, і моторошно водночас. Вітер котить назустріч зелені припливи трав, а Ігор Іванович ствердно киває на моє питання, чи міг легендарний Геродот стояти на цьому ж місці, де зупинилися ми… І як тут мимохіть не замислитися, що всі ми – діти одного світу, нехай і роз’єднані відстанями тисячоліть.
– Унікальністю Більського городища є також наявність у межах його території могильників скіфського часу, – продовжує Ігор Корост. – Інша особливість – той факт, що життя на цій землі практично ніколи не зупинялося. Певним поштовхом до появи сучасного села Більськ можна вважати діяльність селітроварників, яких привабили властивості древніх рукотворних насипів – валів і курганів. Перевідкладені землі, як відомо, багаті на селітру. Вона, у свою чергу, була необхідною для виробництва пороху. Тож жителі території Більського городища в ХVІІ–ХVІІI століттях активно займалися цим промислом. На жаль, саме з ним пов’язане масове руйнування укріплень та курганів, розкрадання знайдених під час земляних робіт цінностей.
Сліди нівечення – часом, зливами і вітрами, селітроварниками й відвертими грабіжниками – зяють у древніх насипах уже не так і виразно. Вони давно зріднилися з місцевими краєвидами. Вросли в них. Вкуталися в довколишню красу і принишкли. А справді ж бо дивна доля: спочатку бути неприступною стіною, яка захищала населення городища та його округи від ворога, а потім прислужитися для нової грізної вогнепальної зброї. Здається, нібито настоялися, сконцентрувалися до вибухової сили за довгі століття у валах і курганах, над похованнями скіфських воїнів, їхня відвага й воля до перемог.
Чудеса толерантності й улюбленець у бісері
– Зараз у вас буде можливість хоча б трохи відчути масштаб Більського городища, – говорить старший науковий співробітник Музею археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, провідний науковий співробітник Історико-культурного заповідника “Більськ”, кандидат історичних наук Станіслав Задніков, коли ми вирушаємо старенькою автівкою заповідника від Східного укріплення до Західного. Це мандрівка, яка дає уявлення про ширину території городища, а вона, до речі, значно менша за довжину. Пішки наш маршрут можна здолати за сорок хвилин, транспортом, звісно, набагато швидше.
Обабіч шляху рясно квітують поля ріпака. Видніються над обрієм, ростуть і летять нам назустріч сільські дворики Більська. Цікаво, що на території сучасного села археологічних знахідок скіфського часу виявлено зовсім мало. Дослідники припускають, що велика частина земель городища правила його жителям просто за поля й пасовища.
– Західне укріплення цікаве передусім тим, що саме на цих землях виникає перше поселення, ще на початку скіфського часу, в кінці восьмого століття до нашої ери. В його межах знайдений найдавніший античний імпорт, датований третьою чвертю сьомого століття, – розповідає Станіслав Задніков. – Прикметно, що Західне і Східне укріплення дуже не схожі між собою – вони різняться і домобудівництвом, і матеріальною культурою, і релігійними віруваннями. Тобто маємо унікальну ситуацію: Більське городище – єдине, де співіснували два різних етноси. У жодному іншому городищі Північного Причорномор’я України такого не виявлено. На відстані якихось п’яти кілометрів один від одного тут жили і зберігали свої традиції два народи протягом близько 150 років. Під час розкопок, як на Східному, так і на Західному укріпленнях, ми знаходимо предмети, характерні тільки для тієї чи іншої культури. На Західному – це, наприклад, чорнолискована кераміка. Також тут виявлені так звані зольники (попелища) – місця, куди люди зсипали попіл. Імовірно, у них були певні переконання, за якими, по-перше, попіл з домашнього вогнища не викидали будь-куди. По-друге, існували культові обряди зі спалювання чогось на зразок тюків сіна. Інакше пояснити утворення такої величезної кількості попелу неможливо. Серед унікальних знахідок на Західному укріпленні – також цікаві культові приміщення. Поряд з одним із таких виявили землянку, в якій було, ймовірно, 12 жертвоприношень собак. Наш палеозоолог встановив, що це – північні лайки й середземноморські борзі. Ще більша несподіванка чекала на нас в іншій землянці – скелет собаки, прикрашений бісером, причому дуже дорогим на той час. Ми виступали з доповіддю про цю знахідку на конференції в Європі й з’ясувалося, що аналогій їй ніде немає. Загалом найпізніші знахідки на Західному укріпленні датують серединою п’ятого століття до нашої ери, надалі життя тут затихає.
Справжня загадка для дослідників – процес побудови великих валів Більського городища. 37-кілометрову фортифікаційну лінію споруджували в згадуваний час дружного співіснування двох етносів – напевно, уміли люди домовлятися й проявляти чудеса згуртованості. Цікаво, про які їхні вміння ми не здогадуємося, адже насипалися ці вали, первісну висоту яких ми сьогодні, через тисячі років, і уявити не можемо (деінде вони сягають 7 метрів, рови – 5 метрів глибини) без жодної лопати. Цього знаряддя тоді ще не винайшли. Найімовірніше, землю розпушували мотиками й носили корзинами. Виконували роботу в досить стислі строки – місяць-два-три, ймовірно, 50–70 тисяч людей. Уявляєте це грандіозне видовище, цей дивовижний “мурашник”? А ми заздрісно переймаємося чужими таємницями зведення єгипетських пірамід… Наша земля – скарбниця незліченних чудес.
***
Перед тим, як вирушити до могильника (кладовище скіфського часу) Скоробір, який входить до найближчої округи Більського городища, ми ще затримуємося в живописній місцині, щоб провідати її нинішніх господарів – поселення байбаків. Кумедні, до смішного огрядні тварини не звертають на нас жодної уваги й пораються біля своїх нір. У сонячну погоду вони влаштовують тут справжні концерти – підводяться, як і годиться для урочистого моменту, на дві лапи й потішають туристів свистом. Цирк та й годі.
Веселий настрій змінюється на зовсім задумливий, коли ми їдемо через курганні поля й археологи розповідають про майдан (зруйнований курган) “Великий Скоробір”: грандіозне, найпевніше, царського рівня, поховання – з насипом висотою до 20 метрів, діаметром 100 метрів і загальною площею
8 гектарів – селітроварники вщент зруйнували. На його місці навіть діяв своєрідний селітроварний завод, на який звозили землю з інших курганів і виварювали в спеціальних казанах…
Так печально скінчилося загробне пошанування якогось скіфського володаря. Кануло в Лету, з якої не буде вже жодної вістки. Десь на цій швидкоплинній думці на курганному полі раптово сяйнула руда блискавка. Вдарила із самої землі над зеленою хмарою трави й знову пірнула в літню гущавину поля. Косуля! Мініатюрний олень, таємничий скіфський знак…
Фото надані Історико-культурним заповідником “Більськ”.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”