“Не так Сашко мав повернутися у рідне село…”

– Не можу повірити, що його більше немає, – говорить, ледь стримуючи сльози, наша колега, журналіст інформаційного центру “Регіон” Женя Тацій. Саме від неї дізнаємося, що під Зайцевим загинув її земляк, уродженець Петрівки-Роменської Гадяцького району 22-річний Олександр Корнійко.
Саша Корнійко був кулеметником 3-го взводу 6-ї роти 2-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Мав позивний “Чорний”.
Його остання дорога додому видалася тривалою і важкою. Їхали від Зайцевого, де загинув Олександр (недалеко від Бахмута), потім – Черкаське, а далі – шлях на Гадяч і Петрівку-Роменську…
На колінах, із синьо-жовтими прапорами гадячани зустріли свого загиблого земляка рано-вранці. Над містом народжувався новий день, а батькам везли полеглого сина.
“Більше сотні петрівчан вийшли зі свічками зустріти Сашу Корнійка при в’їзді в село. Прочекали довго: з 5-ї ранку до 7-ї. Але це чекання ніщо в порівнянні з батьківським горем. Не так Сашко мав повернутися у рідне село, зовсім не так. Не потрібні йому були велелюдні зібрання. Він мав тихо, не поспішаючи, зайти до батьківського дому і сказати: “Я тут, тату, мамо…” Не зайшов. Привезли”, – написав на своїй сторінці у Facebook петрівчанин Володимир Швед.
– Саша був щирим, добрим, дуже любив свою родину, хотів створити власну сім’ю і народити сина, але не судилося, – говорить тьотя загиблого бійця Наталія Корнійко.
– Він на два місяці старший за мене: я народився 25 червня, а Саша – 20 серпня, – розмовляємо із товаришем Олександра 22-річним петрівчанином Яном Жижкою. – Ми із ним навчалися у петрівській школі з першого по третій клас. Потім через сімейні обставини Саша із мамою переїхали до Гадяча. У Петрівці залишилися тато й бабуся, яку Саша дуже любив. Жив у райцентрі, приїздив до рідних у село. Так би мовити, був і гадяцьким, і петрівським.
Говорити нам із Яном важко. Хлопець не може оговтатися від смерті друга. На запитання, яким був Саша, Ян говорить, що кожна людина вважає свого друга найкращим.
– Але він був особливим, дуже цінував своїх друзів, а вони – його, – в голосі хлопця чується біль при слові “був”, – до нього можна було зателефонувати посеред ночі зі своїми проблемами. А ще він нічого не боявся. Можливо, тому пішов на війну. У школі-інтернаті ходив у секцію боксу, з дитинства дуже любив спорт. Ми не часто говорили з ним про воєнні будні. Розповідав, як йому ведеться, про “учебку”, чим годують, але щоб він дуже ділився сокровенним, такого не було. Можливо, хотів якось нас вберегти від того, що бачив сам.
Востаннє хлопці зустрічалися ще влітку. Якби ж то знали, що востаннє…
Переїхавши до Гадяча, Саша став навчатися у спеціалізованій школі-інтернаті. Закінчив дев’ятий клас. Вчителька Оксана Стороженко згадує:
– Хороший був хлопчик, відповідальний. Старався у навчанні. Пригадую, у дев’ятому класі сказав, що хоче вступити до військового училища.
Проте доля розпорядилася інакше. Після випуску Саша вступив до місцевого аграрного ліцею.
– Я сьогодні хороню вже шостого свого учня, – журиться директор Гадяцького вищого професійного аграрного училища Олександр Мигаль. – Саша був дуже хорошим хлопцем. Прийшов до нас у 2010 році. Був у конкурсній групі – там навчалися тільки найкращі. Дуже хороша була дитина. Важко на серці… Ми дуже сумуємо.
– Не кажіть сьогодні “доброго дня”. Який він добрий? – відповідає на наше необачне привітання жінка в окулярах і чорному капелюшку. Вона – Валентина Галай, класний керівник Саші.
Говорить, що він був незвичайною дитиною. Мав добрі амбіції. Хотів досягнути чогось у житті, тому намагався вчитися гарно. Толерантно реагував на зауваження, казав: “Валентино Вікторівно, не хвилюйтеся, все буде добре”. Свої переживання носив у собі, як би йому не боліло і не було мулько на серці.
– Він мав якусь внутрішню інтелігентність, поводитися погано було нижче його гідності, – характеризує учня Валентина Галай. – Ми кілька разів після того, як він закінчив наш заклад, зустрічалися, спілкувалися, але про те, що піде в армію, він не говорив. І мене дуже здивувало, коли Саша це зробив. Він по натурі був гуманітарієм…
Закінчивши у 2013 році аграрний ліцей і здобувши професію тракториста, Олександр повернувся працювати у рідне село. У лютому
2015-го пішов добровольцем в армію, підписав контракт зі Збройними силами України. Потрапив до еліти – десантних військ.
На пропахлому тютюном і корвалолом, заставленому траурними вінками невеличкому батьківському подвір’ї Героя спілкуємося із Артемом Горпиничем – командиром роти, в якій служив Саша Корнійко.
– Олександр був хорошим кулеметником. Хотів стати професійним військовим. Ми подали його документи для вступу в Одеське військове училище, але трохи не встигли зі строками, – каже Артем Горпинич. – Він дуже любив спорт. Ранок у нього завжди починався із спортивних занять.
Запитую, як загинув Саша. Військовий від душевного болю ледь промовляє:
– Снайпер…
Приїздить отець Олег Пограничний, трохи згодом до нього приєднується отець Ігор Цебенко. Правлять панахиду. Похоронна хода розтягується на сотні метрів. Люди несуть живі квіти, ідуть дорогою, не помічаючи лютневих калюж.
У юрбі перемовляються чоловіки:
– Та ну що говорити… Воювать не дають. Стріляти забороняють. Вже давно б вигнали тих заброд. А так по одному і переб’ють. Поки оце буде?!
На цвинтарі люди щільним кільцем обступають домовину. Слухають прощальні слова. Ніхто вже не стримує сліз. Чуже горе стало спільним.
Дуже боляче і страшно, коли гине цвіт української нації.

Надія СТРАШКО.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.