«Найекономічнішим пальним для машини є горіхова шкаралупа. На другому місці – тверді породи дерева»

Кілька років тому в Японії запустили в серійне виробництво «Тойоти», котрі споживають замість бензину воду. Однак екологічні автомобілі, які повинні були б заощадити для їхніх власників чималі гроші, поки що не по кишені навіть середньостатистичним громадянам Країни Вранішнього Сонця. У всьому світі найдоступнішою заправкою автотранспорту вважається газ. Виняток становить лише бідна Північна Корея, де досі переважна більшість машин працює на дровах. До речі, в колишньому СРСР вантажівки, що використовують цей дешевий вид палива, випускали протягом 20 років, аж до середини 1950-х років. І ось тепер, коли заправка автомобіля стає для простого українця розкішшю, народні умільці в пошуках альтернативи бензину все частіше зупиняються на дровах.
Із автомобільної топки пахне копченим салом…
Полтавець Василь Шпигоцький вважає, що кращим заправним матеріалом для його радянської «Волги» є горіхова шкаралупа.
– У ній коефіцієнт корисної дії при згорянні вищий, ніж у дерева, відповідно, тяга у машини краща, – розповідає Василь. – Але де ж її стільки набрати? На другому місці після горіхової шкаралупи – груша, на третьому – дуб. Хоча ясен і клен, як і вся тверда деревина, теж непогані, вони довго тліють.
Особиста «заправка» у Василя Михайловича знаходиться в гаражі. Під однією зі стін тут акуратно складені поліна. Але в топку автомобіля вони не йдуть – спершу дрова потрібно подрібнити. Чим дрібніше, тим краще. Тріски для свого раритетного автомобіля господар зберігає у щільному паперовому мішку, щоб не відсиріли. Втім, говорить, трохи вологу деревину теж можна використовувати, просто з неї більше води виділяється. Вона конденсується на стінках бака і по спеціальних отворах, зроблених по всьому периметру, стікає в нижній резервуар. А звідти видаляється за допомогою крана.
Щоб з’ясувати, як працює агрегат (до речі, багатьом він нагадує самогонний апарат), встановлений за багажником майже 60-річної «Волги», прошу Василя відкрити «топку». У ніс відразу ж ударив запах… копченого сала. Насправді, так часом пахне деревна смола.
Розташовані поруч два бідони (один більший, інший менший), сполучені змійовиком, – це і є газогенератор. У перший бідон водій закидає дрова. На його дні до цього часу вже має перебувати тліюче деревне вугілля. Тріски без доступу кисню починають диміти (у закритій ємності вогню, ясна річ, не буває). При цьому виділяється газ, проходячи через встановлений тут же відцентровий фільтр, очищається від усяких домішок, а в радіаторі-змійовику охолоджується. Наступне очищення газу, глибше, відбувається в другому бідоні, наповненому тирсою, яка залишається у Василя Михайловича після розпилювання деревини. Загалом практично безвідходне виробництво. А вже після цього горючий газ подається по шлангу в карбюратор.
– До речі, перебирати мотор або якось пристосовувати його під новий вид пального немає потреби, – пояснює Василь Шпигоцький. – Автомобіль у мене заводиться від бензину, а потім я перемикаю його на деревний газ. Доки тліють дрова, до тих пір працює мотор. Однієї 10-кілограмової закладки дров вистачає на сорок кілометрів, тому в багажнику завжди вожу запас екологічно чистого пального.
Як будь-яка топка, газогенератор вимагає чищення – час від часу потрібно видаляти попіл із нижньої частини, схожої на піддувало, а через 100–150 кілометрів пробігу слід очищати стінки генератора від продуктів тління, що осідають на металі.
«На одну поїздку витрачаю не більше півтора літра бензину»
– Цікаво, яка при цьому швидкість вашої «Волги»?
– По рівній дорозі спокійно біжить до 80 кілометрів на годину, точно так само, як і на бензині, – відповідає він. – Ті, хто не знає, що машина працює на дровах, ніколи не скажуть, у чому її особливість. Хіба що вихлопу у неї немає. Тобто не забруднює навколишнє середовище.
– Ну, а яка економія?
– О, суттєва! Заради неї я все це затіяв. Причіп дров мені обійшовся у дві з половиною тисячі гривень. Більше року вже їжджу на них, але запас ще залишається. Намотав уже десять тисяч кілометрів. Давайте рахувати: на 100 кілометрів пробігу мені потрібно було б витратити 15 літрів бензину. Беремо по 20 гривень за літр. Виходить 300 гривень. Загалом, витратив би вже тридцять тисяч. А так доїхати до дачі в село Сусідки Полтавського району на відстані 30 кілометрів і назад мені потрібно максимум півтора літра бензину – щоб завести машину і переключитися на газ.
– На автомобілі їздите тільки на дачу?
– Чому ж? Куди треба, туди і їжджу. По місту, в село – немає різниці. Це робоча машина.
– Як люди реагують на ваше чудо техніки?
– Я точно знаю, що така «Волга», як у мене, єдина у Полтаві. Тобто вже сам вигляд автомобіля привертає увагу народу. Купив я його двадцять один рік тому і списувати на металобрухт не збираюся. А коли водії, котрі їдуть позаду, починають розглядати і фотографувати газогенератор, то, буває, так захоплюються, що забувають, у якому напрямку їм потрібно рухатися. Зупиняють, розпитують, захоплюються. І навіть обурюються: мовляв, довів уряд народ до ручки. Але далі розмов справа не йде – ще ніхто не наслідував мій приклад.
– А поліція часто зупиняє?
– Зазвичай зупиняють, щоб роздивитися на паливних баках реєстраційні номери. Але претензій у патрульних до машини немає. Повертаючи документи, посміхаються і бажають щасливої дороги.
– Звідки ж ви запозичили ідею?
– Якось побачив по телевізору таку машину, на якій їздить молодий чернігівець Євген Коливан, і вирішив перейняти його досвід. Зв’язався з Женею по телефону, він мені детально розповів про своє ноу-хау. Деяку інформацію знайшов в Інтернеті. Дещо сам зметикував.
– Дорого обійшлося вам переобладнання машини?
– Не рахував, але думаю, дешево, – сміється полтавський кулібін. – Мій газогенератор повністю зроблений із відходів: бочки на звалищі знайшов, привів трохи в порядок… Три доби роботи – і все. Щоправда, перший раз трохи прорахувався, тому довелося капітально ремонтувати мотор – клапани закидало деревною смолою. Але рук не опустив. Тут же взявся конструювати газогенератор, що працює на деревному вугіллі, – чомусь всі його вихваляють. Спорудив навіть у дворі (живу в приватному секторі) вугільну піч. Був схожий на сажотруса, зате подобалося, як працювала ходова система на деревному вугіллі. Досить скоро зрозумів, що це не тільки важко, а й нераціонально: витрата вугілля була неабияка. До того ж сусіди скаржилися, що травлю їх димом. Тож від цієї затії я теж відмовився. І лише з третьої спроби зробив те, що мене влаштовувало.
«Снігоболотохід, зовні схожий на «Хаммер», я зібрав на базі мотоколяски-«інвалідки»
За фахом Василь Шпигоцький – оператор котельні, а за покликанням – конструктор. У нього золоті руки (незважаючи на те, що завжди чорні від мазуту) і світла голова. Цікаво, що креслень для своїх розробок він не робить – все прораховує в голові.
Захоплюватися технікою Василь почав ще в дитинстві. Каже, багато чого почерпнув із журналу «Моделіст-конструктор», який передплачували йому батьки. А перший транспортний засіб – велосипед – зібрав у п’ятому класі. Якось пішов із сусідом до купи металобрухту, який знесли юні тимурівці на територію школи, а додому вже обидва повернулися на велосипедах, зібраних із різних запчастин. Правда, замість коліс були лише ободи. Довелося мамі «доукомплектувати» саморобний велосипед гумовими камерами та покришками. Вася, однак, крутив педалі недовго – незабаром йому спало на думку поставити на велик мотор, щоб він перетворився на мопед.
З тих пір Шпигоцький збирає техніку з усякої всячини, яку люди викидають, і полегшує собі життя, винаходячи різні побутові пристрої.
Наприклад, щоб не рубати дрова, придумав тріскоріз. А щоб не морочитися з общипуванням пір’я з домашньої птиці – пристрій для її патрання. Це взагалі надзвичайний винахід! Він схожий на велику круглу щітку для волосся з довгими і товстими зубчиками. Досить піднести ошпарену тушку птиці до включеної щітки, що крутиться на великих обертах, і протягом двадцяти секунд вона акуратно очистить тушку від пір’я.
Для швидкого лущення кукурудзяних качанів Василь Михайлович змайстрував невеликий пристрій, що нагадує стругачку для олівців, тільки значно більших розмірів. Всередині знаходиться електричний моторчик, що обертає металеву насадку, в яку вставляється качан. П’ять хвилин – і отримуєш відро очищеного кукурудзяного зерна!
На деякі дрібні винаходи Василя Михайловича надихнула його дружина.
– Я йому сказала: якщо ти збираєш машини, то механізувати нудні й трудомісткі процеси в домашньому господарстві теж зможеш, – посміхається Любов Іванівна. – Довго просити Василя не доводиться. Вже через добу може видати готовий пристрій. Буває, цікаві ідеї виникають у  Васі вночі, тоді він піднімається і йде у гараж.
Василь Шпигоцький – автор унікальних саморобних машин. На одній із них, вельми оригінальній, він їздить на зимову риболовлю. Машина називається снігоболотохід.
– На півночі Росії, де я працював у вісімдесятих роках, це звичний агрегат, – розповідає Василь Михайлович. – Я подивився на нього, нічого складного не побачив. Повернувшись у Полтаву, вирішив і сам сконструювати щось подібне. Взяв раму мотоцикла, дещо в ній переробив, посилив і поставив на колеса від великовантажних машин. Колеса тут мають дуже важливе значення. Вони повинні бути рівними, «лисими» і водночас мати зчеплення з поверхнею. Спочатку я використовував тільки гумові камери, які обшивав по периметру транспортерною стрічкою. Проте металеві елементи на стрічці робили всюдихід важчим. А для такого транспорту вага чи не головний критерій. Чим він легший, тим краще ковзає по будь-якій поверхні. Подумав, що ще можна змінити, і взявся за ножа. Ножем зрізав майже всі протектори на зношених автопокришках, залишивши лише смужку у вигляді візерунка посередині. Така поверхня колеса добре ковзає, але при цьому не застрягне ні в болоті, ні в снігу. Раніше на підготовку однієї автопокришки у мене йшло близько двох тижнів, а зараз – вісім годин.
Снігоболотохід на колесах низького тиску «Дракон» (саме під такою назвою зареєстровано дітище Василя Шпигоцького в Полтавській інспекції Держтехнагляду) демонструвався на виставці раритетної техніки в Полтаві й навіть сподобався одному поціновувачу всюдиходів. Чоловік не відчепився від Василя Михайловича, доки той не продав йому «Дракона». Покупцеві такий транспорт дуже підходив для роботи в полі. До речі, в умовах бездоріжжя машина розвиває до 40–45 кілометрів на годину, а у воді пливе зі швидкістю близько трьох кілометрів на годину.
– Щоразу, збираючи новий снігоболотохід, я додаю щось нове, – пояснює майстер – золоті руки. – Перший був із двомісною кабіною, пічкою, поворотами і сигналізацією. Здалеку зовні трохи нагадував військовий «Хаммер». Хоча був зібраний на базі мотоколяски-«інвалідки», мотор у ньому стояв із мотоцикла. Задні колеса приробив від 131-го ЗІЛа, а передні – з 66-го ГАЗу. Нинішній – простіший, схожий на невеликий тракторець. Я його переробив із старого мотоблока. Одного разу їхав на ньому на риболовлю, перетинав дорогу, а один водій так задивився, що ледь не злетів у кювет…

Ганна ВОЛКОВА
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Коментарів до запису: 1

  1. Олекскндр сказав:

    Відправте мені телефон zzr350@mail.ru

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.