Серед багатьох “питейно”-харчових закладів, які вгніздилися вздовж міжнародної автомагістралі Київ–Харків–Довжанський на Полтавщині, є такі, що вражають розмірами та помпезністю. Ще більше власників подібних “точок” зваблюють мандрівників екзотичними стравами й вишуканістю інтер’єру. Цим, власне, вже нікого не здивуєш. І хоча жодної з перелічених ознак немає у кафе “Шарм”, яке присусідилося до придорожньої автостанції у Чутовому, його не сплутаєш із десятками інших. Адже про унікальну особливість дітища подружжя місцевих підприємців Олега та Надії Легкобитів знають у більшості військових частин, бійці яких вирушають на фронт або повертаються звідти на перепочинок згаданим битим шляхом. Бо тільки в “Шармі” захисників України та волонтерів, які їм допомагають, пригостять звичайними, але дуже смачними й калорійними “домашніми” стравами безплатно…
Бізнес? Так, але не на чужих бідах
Свій “кафешний” бізнес Олег і Надія започаткували 2001 року, збудувавши цю невелику затишну споруду. Та все ж “хазяйкою” кафе місцеві називають дружину, котра господарює в ньому разом із сестрою та кількома їхніми родичками-помічницями. Чоловік не претендує на лідерство й займається передовсім постачанням “набоїв” для кухні родинного закладу, а також дбає про домашній “тил”. Тим паче, що подружжю доводиться доглядати за двома престарілими батьками та допомагати трьом дітям, серед яких наймолодший син – іще старшокласник, а донька – студентка.
Як у такій круговерті клопотів і проблем визріла ідея фактично переступити через “святая святих” будь-якого підприємництва – роботу передовсім на прибуток? Про те автор цих рядків запитав пані Надію під час нашої першої зустрічі з нею в Чутовому на сімейному обійсті. Відклавши сапку вбік, жінка, котра саме полола город, зазначила, що випадковістю таке “занурення” у доброчинність вважати ніяк не можна. Вона – медик за фахом, колишня медсестра й віруюча людина – ще тоді, коли з чоловіком тільки-но починали власну справу, твердо вирішила: заробляти гроші на спиртному й сигаретах ніколи не буде. Навіть друзі, котрі не уявляли без таких “принад” жодної придорожньої “точки”, називали її “ненормальною”, але…
Їхнє невелике кафе стало чи не єдиним безалкогольним на весь райцентр. Тож зі смачними обідами, морозивом і молочними коктейлями, якими можна було поласувати всією родиною, воно досить швидко здобуло прихильність земляків. Його власники не шикували (до надмірної розкоші з “крутими” іномарками й безрозмірними “хатинками” вони ніколи й не прагнули), та кошти на розвиток у них уже з’явилися. “Забути” про особисті бізнес-плани змусила Революція гідності. На столичний Майдан і в ті дні, які стали найкривавішими, приїздили разом із земляками Михайлом Хворостом, Лесею Володькіною та іншими однодумцями. Саме там побачили приклади справжньої жертовності…
Кава смакує бійцям тільки після борщу та м’яса
Російська агресія спонукала цих небайдужих людей до створення волонтерської громадської організації в районі. Надія Легкобит спочатку також збирала гостинці для наших захисників і возила їх на фронт. А потім уважніше придивилася до тих із них, хто зупинявся біля їхнього кафе. “У 2014 році хлопці та старші чоловіки їхали на війну голодні й босі, нерідко – у шльопанцях і шортах, – пригадує жінка. – Ми пропонували їм каву, а вони хотіли борщу і м’яса, та не мали коштів, щоб заплатити за повноцінний обід. Коли бачила таких, просто не могла брати з них грошей”.
Зрештою дала собі слово годувати бійців безкоштовно навіть за найбільшої скрути. Спершу допомагало те, що безалкогольне кафе, за словами пані Надії, “виживає горбом хазяїна”. Тобто городньо-домашніми заготовками, якими вони “запаковують” погріб і простору морозилку. Та одного разу попросила чоловіка привезти ще картоплі, бо гарніри з макаронів і навіть гречки набридають солдатам на службі, й почула від нього, що бульби в їхньому погребі вже немає… Про те, де вона поділася, наважилася сказати фермеру й побратиму-волонтеру Михайлу Хворосту. “А чого ж ти раніше про це не говорила?” – таким було його зустрічне запитання.
Після того не лише картопля та інші овочі, а й не один кабанчик пана Михайла потрапив до страв для фронтовиків у “Шармі”. Така собі “дорожньо-польова пошта” спрацьовувала серед військових на відмінно. Тож біля їхнього кафе для того, щоб смачно й безкоштовно поїсти, бійці почали зупинятися цілими взводами… При цьому заїжджали сюди навіть серед ночі. Якось за добу встигли нагодувати 70 воїнів! Але й добровільних помічників побільшало. Зі своїми продуктами харчування та коштами, як то кажуть, підтягнулися й інші місцеві фермери, підприємці, небайдужі земляки. Серед них були люди різних професій.
Практична кулінарія від добровільних помічників
Скажімо, голова Чутівського районного суду Андрій Антонов не лише передав солідну суму коштів, а й долучився до суто практичної кулінарії. Адже, крім пригощання тими “домашніми” обідами, “шармівці” нерідко передають фронтовикам у дорогу чи на позиції ще й смачні гостинці. Якось у них “завалялося” майже 20 кілограмів сала. Пан суддя відразу погодився перемолоти його з часником та червоним перцем у себе вдома. “Про те, як вони вдвох із дружиною робили це на кухні своєї двокімнатної квартири у неймовірну спеку, Андрій Анатолійович не розповідав, – посміхається Надія Іванівна. – Невдовзі тільки зателефонував і попросив швидше забрати ту пахучу смакоту, бо сусіди вже почали у вікна задивлятися”.
Водночас поважна бізнес-вумен, підприємство якої залишилося на окупованій території Донбасу, щоразу завозить по кілька кілограмів натуральної кави. Якось у них закінчувалися цукор і гроші, так саме того дня зайшов чоловік, який не побажав представлятися й залишив 500 гривень. Кошти на харчування захисників України переказують і представники нашої діаспори з Америки. А звичайна пенсіонерка з села Ковалівка, що під Полтавою, Ольга Сакало передає для них солодкі смаколики власної випічки… Ці та чимало інших людей, яких згуртувала пані Надія, також причетні до творення особливої аури цього придорожнього кафе.
Сьогодні його стіни нагадують суцільний “іконостас” із усіяних автографами бійців прапорів, світлин, залишків боєприпасів і залишених вдячними клієнтами шевронів багатьох військових частин та добровольчих батальйонів. Заходили сюди і генерали та полковники, й лейтенанти з рядовими солдатами… Скільки всього бійців за роки неоголошеної війни нагодували тут безкоштовно? Надія Легкобит каже, що ніколи таких особливих відвідувачів свого кафе не рахувала. Та, за приблизними оцінками, їх побувало тут не менше 10 тисяч! Своєрідним літописом добрих справ господарів стали численні письмові подяки від фронтовиків, які до них завітали.
Страви, які пахнуть домашнім теплом і затишком
Практично всі вони згадують про те, що саме тут відчули не лише підтримку “дармовими” харчами, а й домашнє тепло та майже родинний затишок. Власне заради цього подружжя Легкобитів та їхні однодумці й працюють. Особливо сьогодні, коли матеріальне забезпечення нашого війська значно поліпшилось. “Розумію, що при нинішніх зарплатах армійці можуть заплатити 35 гривень за комплексний обід із борщу, м’ясної котлети, картопляного пюре та компоту, – продовжує Надія Іванівна. – Тож із осені позаминулого року ми практикуємо так звані “підвішені” обіди. Це коли офіцер чи солдат може використати вже оплачений кимось талон і водночас заплатити за інший для того, хто зайде сюди пізніше, та повісити його на спеціальному стенді”.
Такі талони на обіди для воїнів викуповують у них і доброчинці. Подекуди солдати вже відмовляються від них: мовляв, сам можу заплатити. Тоді власниця кафе просить надати людям можливість виявити повагу до своїх захисників і в такий спосіб. Після того зазвичай сльози з’являються на очах усіх – і бійців, і доброчинців, і господарів кафе… Бо саме відчуття необхідності їхньої ратної справи, причетності до “кування” перемоги над ворогом не лише людей зі зброєю, на переконання Надії Легкобит, сьогодні нашим військовим найпотрібніше.
Зрештою подібні зворушливі зустрічі додають сил, снаги та навіть здоров’я і їй особисто. Каже, коли на певний час поглинають інші клопоти, то неодмінно “вилазять” якісь болячки. Водночас хіба може не “заліковувати” їх, скажімо, несподіване відзначення у кафе… мусульманського свята Курбан-байрам. Тоді місцевий вимушений переселенець із Донбасу Ахмед Камалов привіз їм тушу барана. Котлет із такого м’яса, звісно, не насмажиш. Та саме в той день їх попросили нагодувати бійців підрозділу, в складі якого з російськими загарбниками воювали чеченці.
Колишній полонений “хазяйку” закладу не підвів
За 4 години до їхнього приїзду в кафе встигли приготувати ту баранину за всіма правилами. А коли воїни-мусульмани почали смакувати нею, підвелася закутана в їхній традиційний одяг жінка і сказала: “Ви навіть не уявляєте, яке свято нам сьогодні подарували”. То була майже легендарна захисниця незалежної Чечні й України Аміна Окуєва. “Вони поїли, помолилися, вигукнули “Аллах акбар!” і поїхали, а в мене й досі мурашки по шкірі повзають, коли те згадую”, – говорить “хазяйка” придорожнього “Шарму”.
Не менше вражень було в неї й після зустрічі з нашими бійцями – вчорашніми полоненими, котрих везли додому. Неговіркі, трохи “колючі” хлопці розповідали про себе небагато. Та коли “відтанули”, вже за цигаркою один із них запевнив, що після того, як підлікується й пройде спецперевірку, неодмінно повернеться на фронт. “А кілька місяців тому він передзвонив і повідомив, що мене таки не підвів: знову пішов воювати за Україну й уже навіть їде з передової у відпустку, – пригадує Надія Іванівна. – Заради таких дзвінків, мабуть, таки варто жити”.
Звісно, запам’ятовуються й зустрічі перед нашими найбільшими святами. Одне з колядувань – із баяном та двома гітарами – за участю господарів кафе і їхніх гостей-воїнів, запис якого “залили” у соціальні мережі, також зворушує багатьох. Однак головним святом для них стане спільна перемога над терористами і загарбниками. Жаль тільки, що в кафе на 16 посадкових місць тоді не пригостиш одразу тисячі бійців, які заходили сюди раніше. Та місця під їхнім сонцем вистачить усім…

Василь НЕЇЖМАК.