Соняшникове поле, ясна блакить, ворожий обстріл…

До когорти учасників АТО належить і наш земляк Олександр Хлудов. На урочистостях із нагоди Дня захисника України у Полтаві йому вручили медаль “Захиснику Вітчизни”. Тоді, власне, як і завжди, Олександр був небагатослівним. Лише скромно сказав, що одержав нагороду за участь у запеклих боях під Іловайськом, Волновахою й у Донецькому аеропорту. Проте хіба могла ця лаконічна відповідь умістити всі жахіття неоголошеної війни, крізь які з побратимами гідно пройшов молодий мужній воїн?

Олександр Хлудов – один із тих, кого направили в зону АТО під час першої хвилі мобілізації. Був призваний 25 березня 2014 року. З 2 серпня ніс службу на Донеччині у складі 27-го Сумського артилерійського полку. За військовою спеціальністю – оператор ТЗМ (транспортно-заряджальної машини) системи “Ураган”.
– На війні, як на війні. Короткі дні мирного життя, важкі години очікування, вкрай напружені нерви, а ще – постійний свист куль, мінометні обстріли і вибухи, – розповідає Олександр. Непросто звикнути до життя в польових умовах під час бойових виїздів, а особливо – до відсутності води. Її нам підвозили. Їжу готували самі, продуктів харчування завдяки турботі держави й волонтерів завжди вистачало.
Як зізнався воїн, найважче йому було не під час запеклих боїв, а в години тиші, коли огортав смуток за рідною домівкою. Народився Олександр у Росії, але з чотирирічного віку жив із батьками у Тарасівці Карлівського району. Навчався у Максимівській школі. Одружився. Із 2006-го працює електрозварником, бригадиром котельного цеху в ПАТ “Карлівський машинобудівний завод”. Щоб батьки не хвилювалися, Олександр тривалий час не говорив їм, що служить у зоні АТО. Запевняв, що перебуває у Бердянську на військових навчаннях. Правду знали лише дружина Яніна й колеги із заводу, які підтримували бійця.
– Машинобудівний завод неодноразово надсилав нам допомогу. Частіше коштами, щоб ми вже самі через воєнторг могли замовити амуніцію потрібного розміру. Часто надходила волонтерська допомога з Машівки й Ланни. Друзі підтримували як могли. Спасибі всім, хто не забув про нас, піклувався, щоб ми були забезпечені всім необхідним, – говорить Олександр Хлудов.
Він телефонував додому нечасто: у полі розряджалися батареї телефонів або ж не було можливості поговорити. Зізнався батькам, що зі зброєю в руках захищає Україну, лише за місяць до демобілізації, коли залишалося здійснити ще один бойовий виїзд перед тим, як бійців мали відвести у буферну зону. Адже відповідно до Мінських домовленостей важку артилерію виводили.
– Тато, почувши правду, сказав, що здогадувався про це, відчував, але мовчав. Синок Даня також не знав, де я, думав, що на роботі, а потім усім у школі з гордістю розповідав, що його батько боронить Батьківщину, – продовжує боєць.
Разом із Олександром Хлудовим служили карлівчани Юрій Токар із Нижньої Ланни, Юрій Дацько з Ланни. Його кращими друзями стали бойові побратими Михайло Кремена і Павло Сайко із Селещини Машівського району й Олександр Капшук із Машівки. Їх зріднили тривалі й важкі бої на сході.
– Таке ніколи не стирається з пам’яті, – подумки повертається до тих подій Олександр. – Ми допомагали своїм побратимам вийти з ворожої облоги під Іловайськом… Та найбільше змінив мене і друзів один серпневий день. Тоді боронили село Стила (Старобешівський район Донецької області. – Авт.). Його, на жаль, уже зрівняли із землею. Потрапили під обстріл противника. Під ворожим вогнем добиралися до своїх соняшниковим полем, що простяглося на п’ять кілометрів. Багато наших воїнів полягло. Ми намагалися зібрати їхні тіла, щоб удома могли їх поховати. Самі вже були готові прощатися із життям, але вищі сили вберегли. Тоді з хлопцями й вирішили, що де б не були, але 27 серпня обов’язково мусимо зустрітися, щоб відзначити наш другий день народження… Також неможливо забути ту радість, коли живі-здорові поверталися через рік додому, а в Сумах нас урочисто вітали вдячні співвітчизники. Із друзями зв’язок підтримую, вони стали мені рідними. До речі, Саша Капшук, якого жартома називав кумом, і справді тепер хрещений батько моєї донечки Вероніки. Їй уже виповнилося дев’ять місяців.
Неоголошена війна на сході України не відпускає Олександра Хлудова і після демобілізації. Вона не дає спокою тривожними спогадами й новинами з передової. Боєць вважає абсурдними домовленості, які не вберігають наших солдатів ні від поранень, ні від найстрашнішого. На запитання сина “Тату, ти вже на війну не поїдеш?” лише мовчки пригортає його до себе, адже знає, що будь-якої миті ладен прийняти на себе пекельний вогонь, аби захистити батьків, дітей і рідну землю.

Ірина МАРТИНЮК
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.