Там, де під ногами горить земля

Минулої п’ятниці в “офісі” ГО “Громада Полтавщини”, у кімнаті 118 адмінбудівлі, що за адресою: вулиця Соборності (Жовтнева), 45, був форс-мажор. За півтори години до того, як волонтери мали завантажувати “гуманітаркою” для бійців АТО машину, яка рано-вранці повинна була вирушити на передову, водій відмовився від маршруту.
– Така ситуація в нас уперше. Якби це сталося хоча б напередодні поїздки, вирішити проблему було б набагато легше, – говорить волонтер “Громади Полтавщини” Наталія Костіна. – Але нічого, й не таке переживали. Здаватися не можна, адже хлопці чекають.
За кілька годин у пошуках автомобіля й водія волонтери “ставлять на вуха” чимало знайомих. Хтось радить зателефонувати одному чоловікові з машиною. Той поїхати на схід погоджується, але натомість хоче заробити чотири тисячі гривень. Згадується “Кому війна, а кому мати рідна”. Та де ж таку суму взяти людям, які працюють безкоштовно?
Увечері активісти знаходять рішення – поїдуть “Жигулем” одного з волонтерів Юрія Гетьмана, приєднавши до авто причіп. Тільки потрібні кошти на пальне. Зголошується допомогти народний депутат України Юрій Бублик. За чверть до восьмої вечора заходить у 118-ту кімнату з необхідними для поїздки коштами.
Близько дев’ятої вечора авто вже стоїть, завантажене оберегами, маскувальними сітками, консервацією, салом, пиріжками, кавою, водою, дитячими малюнками, листами й іншими гостинцями. І це не все, що можна покласти, стверджують волонтери, аби лиш машина була більша. Цікаво, що сигарет на фронт вони вже не возять принципово. Пояснюють: “У хлопців тепер заробітна плата вища. Хай купують самі. Ми їм краще привеземо домашніх гостинців”.
Рано-вранці у суботу, 11 червня, – виїзд з обласного центру. Попереду – кількасот кілометрів дороги. Потрібно навідати бійців-полтавців, які захищають Україну на небезпечних рубежах, у гарячих точках. Там, де, як говорять волонтери, під ногами горить земля.
Перший пункт на довгому шляху – Піски. До них від Первомайського, яким їдемо, – кілька кілометрів. Сюди долітають снаряди. Частина місцевих будинків покинута, в інших мешкають люди. Попереду – блокпост. Питаємо: “Куди на Водяне?” “У той бік”, – вказує черговий. “А на Піски куди?” Військовий пояснює: дороги нема. Телефонуємо бійцям, щоб виїхали назустріч. Приїздять двоє зв’язківців – командир взводу зв’язку гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади іванофранківець Назарій “Зум” і старший лінійний наглядач взводу зв’язку полтавець Олексій “Фарлеп”. Після обіймів “Фарлеп” запитує: “Розкажіть хоч, що там трапилося з податковою в Полтаві?” Дається взнаки відсутність комунікації з українськими медіа. Новини, кажуть бійці, дізнаються з Інтернету, українського телебачення чи радіохвиль годі й шукати. Єдина можливість – супутникове телебачення.
– Здавалося, тільки вчора сюди зайшли, а вже три місяці минуло, – розповідає “Фарлеп”. Він має дві вищі освіти – юридичну й економічну. Служить уже другий рік. Був мобілізований під час четвертої хвилі мобілізації. Після завершення терміну служби вирішив укласти контракт й продовжив службу в рідному взводі. – Багато роботи тут. Я вже освоївся, свою справу знаю, та й нема кому її особливо передати. Командира не хотів самого залишати. Ми – зв’язківці. Робота в нас інтелектуальна. Америка надала хороші радіостанції. Потрібно налаштовувати.
За словами Олексія, порівняно з минулим роком забезпечення армії нині – як небо й земля, себто покращилося відчутно. Водою, харчами, одягом бійці забезпечені. Мають баню, щоб помитися. Волонтери допомагають, тож обділеними хлопці не почуваються.
– Ситуація в Пісках нестабільна. Тривають обстріли наших позицій. Українські військові дуже рідко відкривають вогонь у відповідь, тільки в тому разі, коли не мають іншого виходу. Вчора був обстріл. Загалом обстріли починаються, як тільки потемніє. Калібр – 120-міліметрові міни. Якби можна було вас провести, то показав би, як ці нерозірвані снаряди у землі стирчать. Нещодавно Первомайське, що за нами, потрапило під обстріл зі ствольної артилерії. Звісно, діють і диверсійно-розвідувальні групи, – каже “Фарлеп”. – Та бойовий дух міцний. Товариші по службі – хороші хлопці. Є на кого покластися. Командир у мене гарний.
Питаю, хто чекає вдома…
– Собака Джоана чекала. Так друзі вчора на таксі з Полтави привезли в Красноармійськ (перейменований у Покровськ у березні поточного року. – Авт.), то ми її забирали, – посміхається “Фарлеп”.
Ротації бійці не очікують. Кажуть: “Думаємо, ми тут надовго. На Луганщині понад півроку без заміни стояли”.
У розмові з “Фарлепом” дізнаємося, що на блокпосту також стоїть наш краянин. До речі, теж полтавець, теж має юридичну освіту і теж Олексій. Позивний у нього – “Карат”.

Наталія Костіна, Олексій “Фарлеп”, Назарій “Зум”, Олексій “Карат”.

Наталія Костіна, Олексій “Фарлеп”, Назарій “Зум”, Олексій “Карат”.

– Ми з першої секунди мобілізації разом, – каже “Фарлеп”. – Були призвані в один день, пройшли навчання, потрапили в одну частину і служимо разом, тільки в різних підрозділах.
“Карат”, як і його тезка, лишився на контракті. Нині перебуває на взводно-опорному пункті.
– Волонтери до нашого пункту приїздять, але хотілося б частіше. Щоправда, Великдень у нас розпочався не 1 травня, а вже з 20 квітня, – волонтери привозили паски, – розповідає “Карат”. – Ми стоїмо на цих позиціях із початку квітня. Держава в основному забезпечує, волонтери допомагають. Звісно, не завадило б обладнання – тепловізор і прилади нічного бачення, бо блокпост цим не забезпечений, а вночі нічого не видно. Допомагає те, що тут собаки є – вони реагують на рух.
– Та тут на кожного бійця – по собаці, – жартома додає “Фарлеп”.
– Ставлення місцевого населення до нас неоднозначне: половина нормально ставиться, половина дивиться скоса. Одного разу принесли полуниці. Попросили придивитися за будинком, щоб місцеві не розмародерили. Пустих хат у Первомайському багато, більша частина з них – зруйновані. Лишилося відсотків 20 населення.
Запитую про комунікацію зі світом. Зокрема: які є канали зв’язку?
– “Россия-1”, “Оплот”, “Республиканский”, “Звезда”, “Новороссия”. Нормальний лише “ТНТ” – там тільки фільми крутять, то дивитися можна. А так цілковитий “зомбоящик”, – відповідає “Карат”.
– Є реклама, як правильно здаватися, – додає “Фарлеп”.
– Починається: “Украинский солдат, тебя бросили командиры?” і далі всіляка нісенітниця й брехня, – пояснює “Карат”. – Єдиний зв’язок з Україною – Інтернет. Але працює він зі збоями. Загалом ми нічого не знаємо, що відбувається на мирній території, зокрема і вдома. Я ось тільки сьогодні дізнався, що в Полтаві вулиці перейменували.
– І Красноармійськ уже Покровськ, – інформує побратима “Фарлеп”.
Після того, як частину гостинців відвантажили, прилад нічного бачення передали, недовго погомоніли, час рушати далі. Наступним пунктом на шляху мала стати шахта “Бутовка”, але через складну ситуацію дістатися туди не вдалося (того ж дня ввечері після обстрілу бойовиків будівля шахти частково обвалилася, й загинули четверо бійців ДУК “Правий сектор”). Тому мали лишити передачу для земляка з Шишацького району в бійців 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади у Водяному. Місцевого населення там близько 80 осіб. Звичайні хатки межують із палацами багатіїв. Військові показують один із будинків місцевого “крутелика”-міліціонера. Два поверхи, басейн, розписані стіни, дорогі меблі, камін. Та до палацу теж долітають снаряди.
Волонтери пропонують бійцям на гостинець консервацію і каву.
Час їхати до іншого підрозділу. Розпитуємо дорогу. На допомогу викликають бійця. Він, кажуть, проведе до блокпоста, а далі шлях покажуть.
Згодом дістаємося до селища міського типу Новгородського. Увагу привертають сонячні батареї, прикріплені зверху на деяких вуличних електричних стовпах. Військові 122-го окремого аеромобільного батальйону із позивними “Патрон”, “Живчик” і “Полтава” зустрічають нас на околицях Новгородського. До бліндажів не запрошують, щоб не наражати на небезпеку.
– Із наших позицій Мордор видно. Це ми так Горлівку називаємо, – жартують.
Розповідають, що вночі був обстріл Новгородського.
– Прилетіли зо п’ять “кабанчиків” – важких снарядів – 120- чи 150-міліметрових. Один із них “втрапив” на залізничний вокзал. Мовби без втрат. А сьогодні сепарське радіо повідомило, що українські війська обстріляли Горлівку. Стоїмо на нульовій лінії оборони. Обстріли по наших позиціях постійні – як тільки починає вечоріти й поки не світає. Вогонь у відповідь відкриваємо лише по команді. Бачив, як дорогою їхали представники місії ОБСЄ, але в нас вони не були, – розповідає технік 3-ї окремої аеромобільної роти Роман Грінченко, він же “Полтава”. – Держава нас забезпечила одягом. Але речі незручні. Як у прислів’ї: “На тобі, небоже, що мені не гоже”. Чому не взяти звичайну форму-“британку”, зробити з неї викройку й пошити форми? Матеріал використати такий, щоб не плавився й не горів, на літо був легкий, бо жарко. Харчів вистачає, та, звісно, хочеться домашніх страв. По воду їздимо й привозять. Готуємо самі.
– Кухаря на підрозділ у нас нема. Ото скільки бліндажів, стільки й кухарів, – жартують бійці.
– Хлопці в нас у батальйоні з усієї України – від Карпат і до сходу. Є бійці з Донецька, Макіївки. Ми всі боронимо Україну. Місцеві до нас переважно прихильно ставляться. І ми їм допомагаємо продуктами, – продовжує Роман Грінченко.
Бійці починають перевантажувати гостинці від полтавців у машину, на якій приїхали.
– О-о-о, футболки візьму із задоволенням, – каже “Полтава”. Волонтери передають і прапори. Військовий кладе синьо-жовтий до серця. Важлива передача – прилад нічного бачення й бінокль. Ще один бінокль, до слова, волонтери передали на шахту “Бутовка”.
Підходить поговорити із бійцями й волонтерами місцеве подружжя пенсіонерів.
– Вило вночі добре, гарно чути було, – підтверджують нічний обстріл Новгородського. – Цокотіло по металу. В наших воротах є дірочка від снаряда. Донька вранці телефонує: “Мам, ви всі живі?” Їм теж калітку прошило. Це другий обстріл після того, як була встановлена домовленість про так звану тишу, щоб діти з вересня минулого року могли ходити до школи. Вчорашній був потужнішим за попередній.
Ми з українськими солдатами завжди вітаємось. Одного разу підходять до нас бійці й запитують: “Скажіть, будь ласка, з вами можна поговорити?” Я кажу: “А чому ні?” “А нам сказали, що тут самі сепари”.
Новгородське – край хороший, стверджують співрозмовники. І жилося, говорять, добре, аби тільки не війна.
– Телебачення дивимося українське, – розповідають.
– А в нас тільки “сепар-ТВ”, – гірко жартують військові.
– У нас супутникове, – пояснюють чоловік і дружина. – Оцих так званих телеканалів “Нового мира” нема. Нас запитують, чи не думаємо виїжджати. Ми тут усе життя прожили. Як ми звідси поїдемо?! Нині позиція багатьох змінилася, особливо пенсіонерів, які мешкають по той бік лінії розмежування. Вже плачуть. Знайома працює у Горлівській лікарні. Заїжджала до нас. Каже: “Якби ви знали, як я не хочу, не можу там жити. Я – українка. Хай вони йдуть”. Я розпитую її про тамтешнє життя. Говорить: хто мав кошти, уже виїхав. При цьому багато – в Україну. Лишилися ті, кому нема куди їхати. “І нікого не слухайте, що там добре, – говорить знайома. – Продуктів у магазинах багато, але купиш, принесеш, а кіт не їсть”. У Росію, каже, виїхали порівняно небагато. І чимало з них повернулися.
Наші співрозмовники просять не називати їхні імена, бо хвилюються за свою безпеку. На прощання зичать усіх гараздів і бажають бійцям перемоги. Волонтерам також час їхати. У них попереду нічна дорога додому, а у військових – нічне чергування й “бойові привіти” противника. Війна триває…

Анна Васецька.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.