Попри те, що минуло майже 30 років від часу аварії на ЧАЕС, виявити та систематизувати відповідну інформацію сьогодні непросто, оскільки вона стосується діяльності різних відомств, сотень установ та підприємств, тисяч людських доль. Ускладнює завдання дослідникам і те, що багато документальних матеріалів уже втрачено безповоротно. І все ж спробуємо хоча б тезово окреслити участь краян у тих трагічно-героїчних подіях.
Серед перших полтавських вогнеборців, кому довелося побачити горнило Чорнобиля, стоять Артур Папірник, Микола Федоренко, Віктор Ісаєнко, які у квітні 1986 року були слухачами навчального центру управління пожежної охорони управління внутрішніх справ Київського міськвиконкому. В ніч з 25 на 26 квітня саме вони і стали тим резервом сил для зміни людей на бойових позиціях. Шість годин перебувала група “під боком” реактора, не здогадуючись про те, з якою небезпекою вийшла на двобій.
Згодом, з 25 липня по 25 серпня 1986 року, в зоні відчуження ніс вахту великий загін вогнеборців з Полтави, Кременчука, Лубен (командир – О. М. Телегон, політпрацівник – Є. Г. Кейболо), загальна кількість членів загону склала 168 чоловік, кількість техніки – 32 одиниці.
Одна з груп полтавського загону мешкала у гуртожитку ПТУ в центрі Чорнобиля, за 16 кілометрів від самого епіцентру катастрофи – станції. Але роботи вистачало на території усієї “зони”. Начальник штабу протипожежної служби полтавець Василь Галагуза згадує про ті напружені будні так: “Стояла страшенна спека, і пожежі виникали доволі часто. Загориться, наприклад, ліс, а туди машиною не заїдеш. Тож висаджувалися з вертольотів десантом по 5–7 чоловік із ранцями, наповненими 10 літрами води. Пам’ятаю, як сталася пожежа від стаціонарної прасувальної машини у казармі, де перебувало 300 солдатів. Треба було евакуювати людей, передусім не допустивши паніки. Із цим завданням ми впоралися. А одного разу довелося підходити до самісінького реактора… горіли дроти, які йшли від реактора до датчиків. Тож погасили й цю пожежу”.
У складі зведеного загону вогнеборців, який ніс вахту в липні 1986-го, у зоні відчуження перебував і Євген Євгенович Булат, якому довелося працювати в допоміжних приміщеннях третього енергоблоку. Щоб не допустити надзвичайних ситуацій або вчасно організувати їх ліквідацію, працювали по 8 годин. Усі розуміли, що працюють в умовах підвищеної радіації. “Але страху не було, – згадує Євген Булат. – Ми відчували велику відповідальність, бо розуміли, що хтось повинен ліквідувати аварію, хотіли зробити це якнайшвидше, щоб інші менше страждали”.
За уточненими даними, у Чорнобильському пеклі перебувало 337 співробітників пожежної охорони УВС Полтавського облвиконкому. Серед здійснених заходів відзначимо такі: проведення значної роботи з підвищення рівня протипожежного захисту блоків №№1, 2; виконання робіт з накриття кабельних потоків захисною пастою ОПК у 48 приміщеннях, закінчення робіт зі встановлення розмежувальних стін у кабельних приміщеннях для відокремлення кабельних потоків 3-го блоку від 4-го; уведення в дію вентиляційних систем кабельних тунелів машинного залу 1-го та 2-го енергоблоків. Водночас працівниками групи профілактики було перевірено 4513 об’єктів, будівель і дільниць електростанції, виявлено 5630 порушень, з яких 2954 було усунуто на місці.
Тож не можна не погодитися з тією думкою, що саме вогнеборці та енергетики на першому етапі своїми героїчними діями змогли відвернути страшну радіаційну загрозу від мільйонів людей.
Відповідно до розпорядження МВС УРСР та наказу начальника УВС Полтавського облвиконкому від 16 червня 1986 р. №67 о/с зведений загін УВС Полтавського облвиконкому в кількості 200 атестованих працівників та 7 службовців знаходився у службовому відрядженні у районі Чорнобильської АЕС з 17 травня по 7 червня 1986 року. Командиром загону було призначено заступника начальника УВС області, полковника міліції М. Й. Коваленка, замполітом – майора міліції В. С. Дмитренка.
Зі спогадів полковника міліції у відставці, начальника народного музею історії органів внутрішніх справ Полтавщини Володимира Захаровича Плиска, у розпорядження загону для користування було передано 4 автобуси, 10 легкових автомобілів, 37 радіостанцій. Загін підпорядковувався тимчасово створеному Прип’ятсько-Чорнобильському відділу внутрішніх справ, що дислокувався у селищі Сидоровичі. Полтавці прийняли сектор №2 в 30-кілометровій зоні для несення служби на довіреній дільниці – це, зокрема, наряди на чотирьох контрольно-пропускних і 9 контрольних пунктах. Особовий склад загону також взяв на себе патрулі з охорони периметра зони, у тому числі група із 20 співробітників охороняла спеціальні об’єкти смт Іванків, на яких працювали вчені фізики і атомники із Ленінграда та Москви. У закріпленому за загоном секторі було попереджено цілу низку злочинів та правопорушень, оскільки велика кількість людей у зоні відчуження займалася мародерством. Під час виконання поставлених завдань особливо відзначилися М.М. Нездійминога, В.А. Жорняк, А.І. Бабченко, М.М. Костенко, С.О. Христус, В.В. Мякота, О.В. Кущ,
А.П. Хоревко, брати Михайло та Станіслав Огуї, Д.М. Ляховенко, О.П. Пустовойт, В.З. Плиско.
Всього, за офіційними даними, упродовж другої половини 1980-х тягар з ліквідації аварії на ЧАЕС ліг на плечі близько 1000 працівників УВС Полтавщини.
Та, певно, наймасштабніші завдання випали на долю військовослужбовців і мобілізованих осіб (у народі їх називають “партизанами”). І сьогодні можна назвати кілька десятків військових частин, в яких служили полтавці і які виконували у зоні відчуження свій громадянський обов’язок. Хіміки, вертольотники, сапери, водії, зв’язківці, воїни інших спеціальностей разом із представниками різних відомств очищали територію від високорадіоактивних уламків, підготовлювали майданчики під інженерні споруди. Але головна увага приділялася 4-му реактору, з кратера якого викидались надпотужні потоки радіації. З великою напругою і труднощами відвойовувалися від радіації кожний метр землі, вулиця, будинок. Сухі факти свідчать, що лише за один серпневий день 1986 року в одній із частин воїнами-земляками було дезактивовано в районі АЕС кілька десятків тисяч квадратних метрів території, усю площу електроцеху, 6 калориферів, 3 вентилятори, скошено трави на 860 квадратних метрах, піднято з підвалу 2 насоси вагою по 250 кг, оброблено 68 дворів, 223 будівлі й багато інших робіт. На мітингу, що відбувся з нагоди вручення військовій частині почесної грамоти Міністерства внутрішніх справ за самовіддану працю з ліквідації аварії, виступив і наш земляк єфрейтор Віктор Андренко. Він добровільно відважився на небезпечне завдання: встановив прапорець – орієнтир на опорі турбінного залу четвертого енергоблоку. Ще шість його колег – молодший лейтенант П. Пащенко, сержанти С. Гайдук, А. Клишников, єфрейтор І. Чорний, рядові С. Малига і А. Халевицький – у машинному залі розібрали двадцятип’ятитонний кран за 20 хвилин.
Та, попри чисельні повідомлення у тогочасних ЗМІ про успіхи у боротьбі з атомом, проблеми існували величезні. У розсекречених документах органів КДБ з’ясувалося, що “…cущественные недостатки имели место в организации труда шести военно-строительных отрядов (более 3200 чел.), прибывших в аварийную зону в период с 23 июля с. г. Им несвоевременно предостовляется необходимый фронт работ, стройматериалы и механизмы; отсутствует необходимый контроль со стороны организаций, к которым они прикомандированы; квалифицированные строители используются как вспомогательная сила… Многие военнослужащие, главным образом из числа запаса, в своем кругу, в письмах к родственникам высказывают непонимание, в ряде случав – возмущение таким положением дел…”
Під час виконання дезактиваційних робіт необхідно було застосовувати багато ручної праці, особливо при знятті радіоактивно забрудненого шару землі саперними лопатами. Тож військовослужбовці цю землю вантажили вручну на машини, везли на могильники і вручну там розвантажували. Парадоксальною була ситуація, коли, здавалося, могутній ядерно-космічній наддержаві у важкий для її народу період нічого кращого від саперної лопати для боротьби з атомною стихією не виявилося. Проте вражало й інше. Коли, здавалося б, усі сили військовослужбовців та мобілізованих спрямовувалися в одне русло, знаходилися такі командири, які змушували своїх підлеглих жити виключно “за статутом”: займатися оголених по пояс юнаків вранішньою зарядкою, кількагодинною стройовою підготовкою та ін. (й це у зоні відчуження). Причому ще й демонстрували стройову підготовку підлеглих під час відвідин частин високим начальством.
Сьогодні час дозволяє говорити про Чорнобильську тему досить відверто, називати речі своїми іменами. Радянська система навіть на завершальному своєму етапі намагалася сповна використати усі важелі партійних та радянських органів для повної мобілізації людських, матеріальних і фінансових ресурсів. Причому в гонитві за статистичними показниками не враховувалося багато важливих чинників, зокрема фактично повсюди під час проведення мобілізації у списки потрапляли батьки багатодітних родин, годувальники батьків-інвалідів, щойно демобілізовані воїни Радянської Армії… Відтак багато родин у період активних сільськогосподарських робіт залишалися без робочих рук та належної державної підтримки, що вже створювало напругу в суспільстві. Натомість справжня інформація про масштаби катастрофи на ЧАЕС приховувалася, тому поміж людей ширилися різноманітні чутки та небилиці.
Внаслідок непродуманих дій під час проведення мобілізаційних заходів склалася непроста ситуація у 25-й гвардійській мотострілецькій дивізії ім. Чапаєва, яка дислокувалася у Лубнах. До цієї військової частини Лубенським міськвійськкоматом лише з 3 по 31 травня було мобілізовано 2171 чоловік приписного складу. З цього числа 1350 чоловік були мешканцями Лубен, 821 чоловік – мешканцями сільських населених пунктів Лубенського району (загалом у дивізію за травень–липень 1986 року було призвано 7105 краян). Перед відправленням до зони відчуження чоловіків попереджали, що вони перебувають на воєнному становищі й у разі чого їх судитиме військовий трибунал. Спочатку під час призову було оголошено, що термін перебування на зборах складатиме 55 діб. Та незабаром його було продовжено до шести місяців, про що й стало відомо рідним, близьким мобілізованих громадян.
Ситуація, що склалася, обурила багатьох і ледь не дійшло до стихійного бунту. Документи свідчать, що “19 июля [1986 г.] к 10 часам в [Лубенском] военкомате собралось около 150 женщин, отдельные – с детьми дошкольного возраста, которые настаивали на возвращении призванных после истечения ранее указанного срока и замене их другими. При этом высказывалось беспокойство об их здоровье. Коллективная беседа с прибывшими продолжалась более двух часов, после чего часть из присутствующих ушла, а 85 человек остались на личный прием и все были приняты. … с такими же заявлениями 17 июля [1986 г.] в областной военкомат обратились 28 женщин из Хорольского района, а 12 июля [1986 г.] группа женщин – в тот же Лубенский горвоенкомат. Высказывая беспокойство о здоровье призванных на сборы, они ссылались на письма, полученные из воинских частей”. Лише після значних зусиль місцевих органів влади вдалося налагодити ситуацію у військовій частині та у районі.
До речі, перебуваючи у зоні відчуження, військовослужбовці Чапаєвської дивізії виконували найрізноманітніші роботи: зчищали заражений грунт із колій залізниці, робили просіку під газопровід, займалися дезактивацією. Жили у наметовому містечку по 11 чоловік у наметі. Щодня працювали в особливій зоні – дезактивовували перший, другий та третій енергоблоки. 25-та гвардійська мотострілецька дивізія ім. Чапаєва – це одна із тих військових частин, яку умовно можна було б назвати “Чорнобильською”.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка