Життя, розділене війною

Два роки тому, коли вся країна з напругою слідкувала за подіями в Криму, Микола Шваюк одним із перших у Дмитрівці Машівського району отримав повістку. У військкоматі заспокійливо попередили, що відбувається планова перепідготовка. Ми ще не знали, що то прийшла справжня війна. Війна, яка розділила не тільки наше життя на два різних періоди, але й нас самих у цьому житті…
– На початку квітня нас відправили у селище Черкаське на Дніпропетровщині, – розповідає Микола, – у розпорядження 93-ї бригади. Я потрапив до складу артдивізіону самохідних гармат. Раніше, коли проходив строкову службу, був навідником гармати. Думав, що це теж навчальний збір, що поїдемо на полігон. Бо спочатку казали, що перепідготовка займе не більше двох тижнів, але сталося зовсім інакше…
Це тепер політики навперебій розповідають про тодішній жалюгідний стан української армії. Микола не тільки бачив усе це на власні очі, разом з іншими резервістами йому довелося фактично відновлювати боєздатність Збройних сил країни. Адже 93-тя кадрова бригада нічим не відрізнялася від інших аналогічних військових частин, які успадкували армійську структуру ще від радянського періоду.
Що це в реальності? Це невеликий гарнізон, тобто обнесена огорожею територія, де зберігається військова техніка та інше армійське майно під постійною охороною. Особовий склад у таких частинах обмежений і займається лише караульною службою та чергуванням. Фактично це законсервована військова частина, яка в разі необхідності розгортається у повноцінне бойове формування.
Коли така необхідність виникла, скажімо, та ж таки 93-тя механізована бригада за декілька днів збільшила особовий склад разів у сім. За рахунок прискореного призову рядових і офіцерів запасу.
– Якщо взяти тільки нашу батарею, – каже Микола, – то за штатним розписом її особовий склад мав би нараховувати 60 чоловік. Коли нас призвали, то тут несли службу лише п’ятеро солдатів на чолі з офіцером.
Не треба багатої уяви, щоб зрозуміти, що відбувалося в таких частинах на початку першої хвилі мобілізації, яка прокотилася країною. Армії, як такої, практично не існувало. Техніку, що роками простоювала на консервації, доводилося перевіряти, ремонтувати, доукомплектовувати… Тема комплектування заслуговує окремої розмови. Ні для кого не секрет, що ще з радянських часів із військових частин постійно вивозилося, виносилося, розтягалося армійське майно у невизначеній кількості. Якщо після розпаду СРСР поповнення цих запасів різко скоротилося, то процес відтоку, навпаки, значно зріс.
А тепер для повноти картини уявіть, як зміниться мляве життя військового гарнізону, коли на його обмеженій території у декілька разів збільшиться кількість людей, зібраних із різних куточків країни. Людей різного віку, з різним життєвим досвідом, які до цього займалися мирними справами. І перед цим людським стовпотворінням поставили завдання – у стислі строки перетворитися у бойовий військовий підрозділ.
– Працювали ми щодня в авральному режимі, – згадує чоловік. – Бувало, по кілька разів на день плани круто мінялися. Людей перекидали з одного місця на інше. Кожен командир намагався підібрати собі команду. При цьому постійно доводилося заміняти то травмованих, то хворих. Траплялися й непридатні для військової служби, яких призвали без належного медогляду. А якщо відверто, то були й зі слабким здоров’ям, які самі відмовлялися повертатись додому. А траплялися й фізично здорові, але такі, що всіма способами намагалися уникнути військового тягара. Людський характер що в армії, що в цивільному житті не дуже міняється. Були різні серед нас. Але вже тоді, на самісінькому початку, як я тепер бачу, ми не тільки з труднощами відновлювали матеріальну частину армії. Ми самі перетворювалися на бойову військову команду. Вже за місяць усі три батареї нашого дивізіону були на місці дислокації.
Тоді ще не було запеклих боїв із застосуванням важкої техніки. Ще роз’їжджали по Україні організовані групи провокаторів, намагаючись розхитати ситуацію під лозунгами утворення Новоросії.
Ще з ейфорією місцеві чиновники у Слов’янську та Краматорську зустрічали “визволителів” Стрєлкова і Безлера. Все ще тільки починалося. І бойові дії більшість людей сприймали як справді антитерористичну операцію. Але солдати із 93-ї бригади гинули вже тоді…
– Спочатку артилерію не використовували, – розповідає військовослужбовець. – Ми практично перебували в резерві біля Добропілля. Весь тягар несла піхота. Там було важко. Коли зачистили Слов’янськ і Краматорськ, то наш дивізіон перемістився під Авдіївку. Все це – донецький напрямок.
Уже тоді у зведеннях заговорили про бійців 93-ї бригади. Вони під Добропіллям відбили першу установку “Град”, що з’явилася у сепаратистів. Це бійців 93-ї бригади найманці майже впритул розстріляли танками на 10-му блокпосту. Авдіївка… Піски… Донецький аеропорт… Ці назви найчастіше повторювали у своїх репортажах  журналісти, розповідаючи про кровопролитні бої. І це теж про бійців 93-ї бригади…
У цей час інші військові підрозділи поступово просувалися вздовж російського кордону, намагаючись оточити сепаратистські формування на території України. Вся операція справді могла б завершитися до кінця 2014-го. Якби не кремлівські організатори цього конфлікту. Спочатку російські “Гради” обстрілювали наші війська зі своєї території, а потім Росія ввела регулярні частини своєї армії з півдня в тил українським підрозділам.
Всі пригадують трагедію під Іловайськом. Щоб не потрапити в оточення, частини українських Збройних сил відходили у донецькому напрямку. Між сторонами конфлікту була попередня домовленість про припинення вогню. Та коли наші підрозділи просувалися коридором між російськими і сепаратистськими частинами, їх просто розстріляли “Градами”, гарматами, танками.
– Найгіршим у нашій армії був зв’язок, – каже Микола. – Мені не довелося бачити військової рації. Але всі ми чудово знали про ситуацію на кожній ділянці нашого сектора. Виручали звичайнісінькі мобільники. Вони були у кожного. Ще при комплектуванні підрозділів більшість із нас перезнайомилися, передружилися, обмінялися телефонними номерами. У бойовій обстановці це дуже виручало. По мобілках наші друзі з інших частин розповідали про ситуації у них на лінії зіткнення. Адже наш дивізіон 152-міліметрових установок “Акація” знаходився подалі від бойових дій, бо далекобійність гармат сягає майже 20 кілометрів. І от тоді, коли почався розстріл наших частин під Іловайськом, ефір буквально кричав, просячи від артилерії вогняної підтримки. Ми нічим не могли допомогти, бо нашим гарматам не вистачало далекобійності. Але наші хлопці просили командирів дозволу завести самохідні установки і мчати назустріч ворогу. Нам не дозволили залишати позиції. Ми й самі розуміли, що самохідна гармата з танками або “Градами” не розправиться, та найтяжче було відчувати свою безпомічність у такій ситуації.
Після того, як російські війська увійшли на нашу територію, важка артилерія стала дуже важливою зброєю. Тоді почалося криваве місиво. Микола, розповідаючи про той період, каже, що іноді артилеристи ледве встигали розвертати башти установок вліво-вправо, реагуючи на сигнали коригувальників вогню.
– У той час ми знаходилися між Авдіївкою і аеропортом Донецька, – пояснює він. – Це були дві найгарячіші точки. Одна – ліворуч, інша – праворуч. Коригувальники були на передньому краї. Ми з ними навіть не бачилися. Один передає, що рухається колона техніки – шість танків і мотопіхота. Пристрілялися. Накрили. З аеропорту просять підтримки, бо активізувалися ворожі міномети. Теж повідомляють координати. Розвертаємо башти на 90 градусів, і все повторюється знову. І так весь день, якщо тривають бої.
Варто додати, що один снаряд САУ “Акація” тягне майже півцентнера. Його приблизні розміри можна уявити, поставивши одна на одну три трилітрові скляні банки. Зброя грізна, але не для “Градів”, чия далекобійність значно більша. Тому відтоді, як на Донбасі з’явилися російські війська із сучасним озброєнням, артилеристам теж довелося змінювати тактику стрільби.
– На початку, – каже Микола, – ми майже не змінювали місце дислокації. Але пізніше, щоб самим не стати зручною мішенню для ворога, довелося постійно рухатися, маскуватися. Це війна. Нічого не поробиш: або ти, або тебе. Але там єдина перевага: є конкретний ворог, і ти його знаєш.
Обіцяні у військкоматі два тижні “планової перепідготовки” розтяглися для Миколи Шваюка на цілий рік. За цей час у його частину двічі навідувалися волонтери з агрофірми, де він працював. Взагалі волонтери з різних регіонів, зокрема й машівські, були постійно в зоні АТО. Вони фактично виконували роль військових інтендантів, забезпечуючи воїнів усім необхідним. А наприкінці 2014-го артдивізіон відвели на переформування за місцем постійної дислокації у Дніпропетровську область. Миколі пощастило побувати у відпустці в рідному селі.
– Тут теж думалося про війну, – посміхається він. – Зайшов у майстерню агрофірми, там хлопці допомогли виготовити пічку-буржуйку. Добротну – з в’юшками і сковородою, щоб і гріла, і їсти на ній можна було приготувати. Адже наближалася зима. Земляки нам допомагали, підтримували.
Незабаром після того, як у Мінську політики почали домовлятися про врегулювання, напруга на Донбасі стала спадати.
– У нашому секторі, – каже чоловік, – із усіх гарячих точок залишався тільки Донецький аеропорт. Там стрільба майже не припинялася. А навесні 2015-го розпочали ротацію особового складу нашого дивізіону. Замість нас прийшли інші призовники. Ми поїхали до Дніпропетровська здавати військове майно і зброю. Прибули о 15-й годині, а там на робочому місці уже немає жодного офіцера. Це перше, що нас шокувало. Ми вважали, що всі Збройні сили в країні, так само, як і ми, діють у єдиному ритмі. Життя цивільних людей, звичайно, під статут не підведеш. Але такої розхлябаності серед армійських штабістів ми навіть не уявляли.
Ось так почалося звикання учасників війни до мирного життя. Рік минув відтоді, але у Миколи Шваюка й досі напружуються м’язи, коли доводиться стикатися з “пофігізмом”, як тепер називають звичайнісіньку байдужість до всього, що діється навколо. Особливо якщо цей “пофігізм” став візитною карткою людей при владі…
Там, у зоні АТО, за словами Миколи, було чітко і конкретно. Ворога знали в лице. Тут, дивується він, важко розпізнати, чи людина тобі цинічно бреше, чи боїться сказати відверто правду, якою б вона не була. Якщо нахабно бреше, значить, хоче тебе обвести навколо пальця. І з такими людьми взагалі не треба мати нічого спільного. Але якщо не наважується сказати всю правду, значить, тобі не довіряє. Відправляючи під кулі, довіряли. А в мирних справах – віри немає. Важко зрозуміти таких людей…
І доводиться недавнім захисникам держави оббивати пороги кабінетів. Просять виділити земельну ділянку… Потрібно отримати посвідчення учасника АТО… Треба оформити інвалідність… Лікуватися треба… Багато чого треба робити, не відкладаючи в довгий ящик.
А тим часом людей з аналогічними проблемами внаслідок тліючого конфлікту на сході країни у нашому суспільстві з кожним днем стає все більше. І з такими людьми концепція “політика як мистецтво обману” – вже не проходить. Вони вже не сприймають обіцянки-цяцянки. Про це теж треба пам’ятати…

Леонід КОРОБКА
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.