Кожному Господь дає своє жниво

Про час і місце зустрічі ми домовилися телефоном, і він сказав, що вже йде “давати інтерв’ю”, як його про те попросив отець Іван із Полтавської єпархії УПЦ КП, – і йде від самого Свято-Успенського собору. Це далеченько, тож раджу йому під’їхати тролейбусом. “Та ні, – каже, – мені корисно пройтися!”
Це вже потім, після нашої розмови, зрозуміла, як він ішов, що відчував, як вдихав чисте ранкове полтавське повітря…
Запитую, а як добирався власне до Полтави, і про цей свій шлях отець Дмитро Шевченко – капелан, який цими днями повернувся із зони АТО, розповідає по-військовому чітко й грунтовно:
– Позавчора вранці встав за десять хвилин до шостої, і з села Курахівка – це неподалік від міста Курахове, там рядом ще Мар’янка, – мене підвезли до Красноармійська, звідти поїхав автобусом у Краматорськ. Там – головний штаб прикордонних військ регіону, мені дали квиток, почекав на потяг і звідти приїхав у Київ. Сходив у наше Синодальне управління, заповнив анкету, там зі мною розрахувалися, і поїхав автобусом у Полтаву. Тут переночував у друга, і ось так ривками потроху добираюся додому. Залишилося небагато, незабаром вже буду в Кобеляках…
– Що відчули, приїхавши на Полтавщину?
– Ви знаєте, справді – такі цікаві відчуття… Їхав із Києва – і в дорозі так захотілося знову повернутися туди, до хлопців… Дивно – рвався ж додому – і раптом ось таке, сам не очікував. А вже тут, у Полтаві, коли приїхав і подзвонив другові, в глибині душі відчув: Боже, я – вдома… Слава Богу! А повітря так пахне, і все таке рідне, близьке… Кажуть, люди скрізь приживаються, але мені там, на Сході, важко було, там така гнітюча атмосфера… Згадав, як ще по молодості (йому лише 29 років, тож отець Дмитро сам себе виправив. – Авт.) – по юності – їздив на заробітки в Росію. І здалося, ніби знову туди потрапив. Де-не-де доглянуті дворики, а загалом все занедбане… Навіть повітря не те – всюди стоїть запах горілого вугілля, там топлять вугіллям. І вода непридатна для вживання. В Краматорську почувався так, ніби я окупант на чужій землі. Так мені Бог дав – люблю дивитися людям в очі, і саме таке ставлення “читав” у поглядах місцевих жителів. Але потім, уже ближче спілкуючись із ними, зрозумів, що не так усе страшно, але…
– Але й не просто?
– Одна жінка якось сказала: “Вот им хорошо там, в Донецке, им Путин бесплатную медицину даст!” А в мене така гіркота на серці, відповів їй – аякже, мовляв, своїм не дав, а нашим даватиме? Двоякі там були відчуття, налаштовував себе, казав собі: це твоя земля, твоя Батьківщина, прадіди за неї кров лили. Але все одно відчував, що там атмосфера насичена ненавистю, злобою. Сюди приїхав – відлягло…
– А є відчуття, що повернулися з війни у мирне життя? Адже відомо: тут не всі й збагнули, що поруч – війна?
– Я був десь за 45 кілометрів на захід від Донецька й на півдні, там тихо, звичне собі життя. Але постійно бачиш військових, то розумієш – щось не так. А далі на передовій, на блокпостах – ми вже відчували загрозу, швидко й обережно пробігали якийсь шлях, пригинаючись. Є там “дорога життя” – від Мар’янки до крайнього нашого блокпоста, то на ній машину гнали на шаленій швидкості, там обстрілюють з мінометів. І чим ближче до Донецька, все більше зруйнованих будинків, погнуті снарядами стовпи – великі металеві конструкції посічені, мов капуста. І в цей мирний час із ворожих позицій постійно пострілюють, провокують. Але наші солдати стрілятимуть у відповідь лише за умови, що почнеться наступ. Хлопці мені показували на відео, що там було влітку. В новинах такого не побачиш… Та раптом що – вони дадуть відсіч.
– Отче Дмитре, Ви потрапили на третю ротацію капеланів, так? Коли із другої повернувся отець Михайло Лівіцький, він радив зустрітися із Вами…
– Ми з ним спілкуємося, дружимо – він із Біликів, а я із Кобеляк родом. Земляки. А служу я в селі Світлогірське – це наймальовничіший куточок нашого району, там Ворскла впадає в Дніпро. Святі землі Подніпров’я. Звідти я їхав на Схід, але спершу побував на тренувальних зборах у Києві, на Трухановому острові. Чесно кажучи, думав, що я все знаю і вмію, адже моя мама – медичний працівник, а батько в міліції працював. Але навчання дуже багато нам дало, зокрема в тактичній медицині. Потім на початку жовтня їхав на Схід – молився про себе. У Курахівці комендатура міститься в покинутій аварійній школі, мене поселили в лаборантській хімічного кабінету. Перше, що зробив, коли приїхав, – відслужив молебень на початок усякого доброго діла. І освятив воду. На шикуванні увечері познайомився з хлопцями, розказав, хто я і чого приїхав. Переживав, чи вони мене приймуть, але все склалося добре, я навіть не сподівався, думав, що буде важко. Щонеділі служив літургію, до того ж на той час випало велике свято – Покрова. Були ранкові й вечірні молитви, в тій же школі обладнано молитовний куточок з іконами, лоток із піском – там вояки свічечки ставили, а рядом на щитку електричному ще зробили ось на зразок хатки – капличка така маленька, і там теж пісок для свічок. Я попросив хлопців із логістики, і вони виготовили своєрідний похідний престол, а все необхідне для служби я привіз із собою. Бійцям сказав, що радий буду їх бачити на службах, але нікого до того не примушую. Бо знаю, що “невільник – не Богомільник”. І хлопці приходили, не всі, але 15 – 20 на кожній службі було, ще на сповідь і причастя йшли. Окрім служб, проводилися постійні бесіди. Розгорталися й полеміки, які потім переходили у змістовні розмови на різні теми. Бувало, що хлопці підходили із конкретними запитаннями, найчастіше йшлося про якісь домашні проблеми. Служба, молитви – це дуже важливо, але людина в першу чергу повинна розуміти, для чого вони проводяться. Господь сказав: “Ідіть, навчайте всі народи і хрестіть їх в ім`я Отця і Сина і Святого Духа”. А ми маємо велику проблему в християнстві, бо у нас хрестять, не навчаючи. А потім ті, кого похрестили, стають безбожниками, ідуть у секти, в інші віросповідання. А нащо було хрестити? Ми сприймаємо це просто як традицію. А насправді то найбільша, можливо, духовна реальність. Тому я й намагався проводити більше бесід, щоб пояснити деякі речі з духовного писання, розповідав про суть духовних законів. Бо дуже багато людей живе забобонами – такими, що Господи… Як ото бабусі в селі, але хай бабусі, та коли мужики починають всілякі дурниці говорити, то в кращому випадку це – смішно…
– А хлопці, напевне ж, усі хрещені?
– Так. Пощастило в житті тим, хто знайшов свій шлях до Бога. Мені, наприклад, ще малому бабуся сказала, що Бог є, – і я їй повірив. То спершу була довіра, але й відчуття, що то – істина, правда. Але я шукав Бога – свого часу навіть у дві секти потрапив – до свідків Ієгови ходив і до п’ятидесятників. І вони моє уявлення про православ’я добре попсували. Але вважаю великим чудом те, що сталося в моєму житті. Моя мама якось по роботі познайомилася із священиком і каже мені: “Діма, давай ти вивчишся на батюшку!” Та ви що, обурювався я, хочете, щоб мене засміяли, – ніколи, це навіть не обговорюється, ні, ні! Але ці розмови тривали, і я поїхав складати іспити в Київську православну богословську академію при Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, аби не сидіти вдома. Тоді я вже вивчився на слюсаря, їздив у Росію на заробітки. Мій шлях був такий досить тернистий, але я вдячний Богу, що потрапив у Київ. Там мій світогляд сформувався. Коли вступав, на моїх документах Патріарх Філарет написав: “Благословляю”. І вже через два місяці навчання зрозумів: це те, чого я шукав усе життя. А спершу хотів вступити в Полтавський педагогічний, вивчитися на вчителя історії й географії. І так Бог дає, що майже все, чого я прагну, збувається, однак – із певними поправками. Так, зараз я заочно навчаюся в педагогічному університеті, хоча – на філфаці. В дитинстві хотів стати прикордонником – ось і побував у прикордонників, хоч і не в мирний час.
– Вас запитували вояки, як і отця Михайла, – чому Бог попустив цю війну?
– У мене інше питання було – таке, що досі над ним думаю… Каже один солдат: “Батюшка, от моляться вони і їхні батюшки, і молимося ми… А кого Бог слухає?”
– Так, цікаво…
– Я стою й думаю: Боже! Господи, мені Тебе так жалко… Це ж як батько – сидить над дітками: ти винен і ти винен… Це насправді дуже провокаційне питання, але й дуже мудре. Воно повинне широко звучати, бо ми як барани б’ємося лобами. Ненависть, гріхи на кожному кроці – і маємо результат. Уявив собі, як сидить Господь і хитає головою: що ж ви робите – я вас усіх люблю! І як йому бути?
– Питання справді серйозне. Моя приятелька-росіянка живе в Криму, працює при церкві, і вони там моляться за одне, а ми тут – зовсім за інше. У нас із нею – різна правда, і вона каже на те: “Бог розсудить…”
– А ви кажіть: амінь! Бог справді розсудить. А щодо всього того, що зараз відбувається в суспільстві, – мені прикро, бо підтверджується давно відомий висновок про те, що революцію роблять сміливці, а плодами її користуються негідники. Як казав мені ще в юності в Росії один мій добрий знайомий: “Діма, я почуваюся тут програним в карти”. Справді, у мене вже цілий рік таке відчуття, що нас “програли”… Там, на Сході, люди обмануті – й настільки, що далі нікуди, але й тут також. Зникає ейфорія, навіть ті, хто ще півроку тому мене запевняв: ось побачиш, все зміниться, ми тільки починаємо!.. – зараз розчаровані. А хлопці ж гинули на Майдані і там, на Сході, гинуть. Жаль, що так. Коли їхав служити капеланом, мене дехто зупиняв, мовляв, не варто, там немає правди. Я знаю, але я їхав, бо мені жаль тих хлопців. І там я казав їм: ваше завдання – вижити! І повернутися, й довести новій владі, що ви – люди, з якими треба рахуватися. Багато несправедливості – через те Господь і попускає оці війни, оце очищення. Найстрашніше те, що люди забули, що таке засвоювати уроки, не навчилися робити з них висновків. Я зрозумів, наскільки все погано в суспільстві, коли влітку прозвучала інформація про те, що українці з Канади, діаспора, зібрали кошти й надіслали одяг, камуфляж для наших вояків у Чернігів, була проведена дуже велика робота, хоч вони могли б цього не робити, у них життя – малина, Канада – одна з найкращих країн для проживання. Але вони зібрали кошти, купили необхідні речі, доставили їх літаком. А тут наші полковники, командири частин що роблять – беруть і продають те все солдатам! Вони обкрадають власний народ, свою державу. Кажу: Господи, як Ти нас іще терпиш?!
– Отож ми й сподіваємося на те, що “Бог розсудить” і врешті покаже світові, хто правий, хто є хто, – ми ж заради того, щоб очиститися від цього зла, пройшли цей Майдан, ми втратили яких прекрасних людей, і наша молодь уже інша…
– Мабуть, настав такий час, коли треба забути оце “ми” – уже немає ніякого “ми”, є “я”, “моя совість”. Треба відповідати за те, що “я” роблю, як “я” живу. Казав Серафим Саровський: спасися сам – і біля тебе тисячі спасуться. Ми думаємо про себе, що ми хороші, але це не так. Лише милістю Божою ми ще існуємо, так мені здається.
– Але ж є й таке поняття – народ, і ми належимо до цього народу, маємо власну історію, мрії…
– Звичайно, так, але епоха змінюється, і багато важить індивідуалізм, роль особистості – таке вже було в історії. Епоха Відродження, Просвітництва. Нині якраз такий час, а ми не можемо цього зрозуміти. Кожен – зроби щось добре, наш колективізм треба оздоровлювати якраз у тому, щоб кожен член колективу був здоровим. Ми ж повинні змінитися – не дати хабара, не красти, не кинути недопалок із вікна машини, якийсь фантик чи пляшку на вулиці, не смітити на природі. Все ж починається з малого, з елементарного, із виховання дітей батьками. А ми хочемо відразу гору зрушити…
– Можете сказати, що повертаєтеся зі Сходу, знаючи, що Ви там були корисним, потрібним, що зроблено добру справу, що Вам вдячні за те?
– Впродовж місяця, прожитого там, я шукав себе – думав над тим, що я маю тут робити і як робити. А там треба бути не місяць, а й рік, і більше. Хлопці за місяць лише звикли до мене, і вони мене чекають, я ще до них повернуся. Мабуть, у лютому – проситимуся тільки туди. У мене вже зараз є відчуття недоконаності, незавершеності розпочатого. Я там потрібний.
– Були цікаві розмови, що запам’ятаються?
– Там є такі хлопці, що у них треба чогось повчитися, а не їх чогось навчати. Небагато, але таких – завжди небагато. А втім – солі й треба трішки, щоб нею засолити багато… Наприклад, Ігор, “Сєдой”, – такий вояка, до мозку кісток! Наше спілкування почалося з того, що я запитав, що то пописано на його руках. Він пояснив, що то – руни, і йому це допомагає. Кажу, що допомагає-таки Господь, а не руни. І зав’язалася цікава розмова, він такі питання задавав… А в правильно поставленому питанні – вже половина відповіді. Питання різні були, і вони ж свідчать про рівень співрозмовників. А частіше питали не про щось приземлене, чи як свічку поставити, їхній рівень – ого-го, і ти ще думаєш, як відповісти, що сказати, бо відповідальність на тобі буде. Скучатиму за такими хлопцями…
– Отче Дмитре, але повернемося до того, що Ви іще не доїхали додому… Хто там чекає?
– Чекає матушка Валентина, син Богданчик, якому щойно виповнилося два роки…
– Дуже скучили?
– Та дуже, чого там…
Ми прощаємося, йому знову в дорогу. Зняти камуфляжну форму, обійняти рідних, повернутися в свій храм-вагончик у Світлогірському, де служить із 2012 року. Неподалік від того села, яке колись заснував його пра-пра-прадід козак Семенко. Села вже не існує, воно вже десь під водами Дніпра, але Дмитра мов притягло туди, на прабатьківщину. Каже, кожному Господь дає своє жниво – і в нього попереду багато роботи.

 

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.