Чорний ужинок у житниці Європи

Завтра, коли українці в усьому світі запалять лампадки, щоб пом’янути мільйони наших мучеників, знищених кривавим комуністичним режимом, золотий вогник заясніє і на моїй долоні. Пекучий і полохливий, як спогади моєї бабусі, диканчанки Надії Степанівни Федоренко, нехай світла душа її царствує, про своє голодне дитинство. Як скупі слова старших односельців про те, що смерть зазирала в кожну українську хату й навіть не встигала забирати всіх, хто був від виснаження вже не жилець.
Врожайну, чорноземну, працьовиту Україну, легендарну житницю Європи пожирав ненаситний голод. Між селами й цвинтарями зникли межі й відмінності. Кремлівські кати коїли один з найстрашніших злочинів в історії людства.

Переважній більшості молодих українців про голодний морок 1932 – 1933 років відомо з історичних джерел. Це моторошна сторінка в літописі нашої нації. Невпинно відходять за межу вічності свідки тих страшних подій. А разом із ними – і їхні зболені спогади про примусову колективізацію, репресії, про зумисне й жорстоке нищення українського села. За непокірність, за неприйняття радянської влади, за доведене століттями боротьби право на існування.
Обібране до зернини, село вимирало. Як завжди, не знали горя лише нелюди, які звикли на ньому наживатися. Свідок тих подій, 89-річна бабуся, просила не називати її прізвища, бо хвилюється, щоб це не вплинуло на долю дітей і онуків, які живуть у Росії. Зайве говорити, про що свідчить її дивна для людей молодших поколінь обережність: вона пам’ятає, що “щупальці” Кремля діставали непокірних будь-де. За словами старенької, у Диканьці була крамниця закритого типу, й прилавки в ній гнулися від продуктів, які можна було виміняти на золото чи срібло. Умови – грабіжницькі: за пару сережок-дукачів давали пару кілограмів пшона та кілька грудок цукру.
Усі свідки розповідають, що восени 1932 року зернові в Диканському районі вродили добре. Щодо масштабів країни, то, як довели дослідники, сам Сталін визнавав, що в 1932 році загальний урожай зерна перевищував урожай 1931 року. Власне другий голодомор в Україні започаткувала постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 5 травня 1932 року, згідно з якою в усіх союзних республіках планувалося з нового врожаю заготовити 1103 мільйони пудів зерна. Третину цього плану, а саме 356 мільйонів пудів, кремлівські плановики збиралися здерти з українського села. Це прирікало його на смерть. Мученицьку й невідворотну, оскільки селянам забороняли виїздити за межі України, в інші республіки, де можна було б купити рятівні крихти хліба.
Раннє дитинство моєї бабусі, Надії Степанівни Федоренко, припало на той безнадійний час, коли й у Диканьці, й у навколишніх селах чатувала на свою здобич смерть. Особливо тяжкою була весна 1933-го. Пухлі від голоду люди наважувалися в пошуках чогось їстівного йти до міста, але знесилені, виснажені помирали дорогою. До того ж траса Полтава – Диканька стала дуже небезпечною: частішали розбій і грабіжництво.
Згідно з переписом 1926 року в Диканському районі налічувалось 58,7 тисячі жителів, а за переписом 1937 року – 42, 2 тисячі. Однак з’ясувати точні цифри людських втрат від голоду, а тим більше встановити імена всіх жертв, уже не вдасться.
Щоб перетворити Україну на закриту територію смерті, були створені спеціальні озброєні загони, які патрулювали в містах, на залізничних вокзалах і ловили селян-втікачів. Жодна жива душа чи навіть найменша звістка про голод не мали просочитися з України. Жителька Диканьки Катерина Сотник, якій вдалося побувати в Західній Україні, згадувала, як брати-українці посилали східнякам допомогу продуктами. Але “найгуманніша” радянська влада топила ешелони з зерном у Збручі.
У Диканьці люди вимирали сім’ями. Досі болить у пам’яті найстарших односельців розповідь про жінку, яка нібито з’їла в нападі відчаю свою померлу дитину. А потім замотала в якесь ганчір’я дровину й співала їй колискову. Коли, за доносом сусідів, до неї прийшли активісти та міліція, виявилося, що нещасна жінка збожеволіла. Подальша її доля нікому невідома.
На розбитій дорозі на Броварі (назва кутка в Диканьці) нерідко лежали мертві люди, переважно немісцеві. Іх збирали й хоронили. Гнані голодом селяни намагалися шукати на скошених полях пшеничні колоски. Але лани пильно охороняли наглядачі – невблаганні, наче кати. Так Галина Пелих за торбинку зібраних колосків отримала 7 років тюрми, незважаючи на те, що мала малолітніх дітей. Іншу жінку сильно побили нагайкою за кілька гнилих цукрових буряків.
Рятувала напівгнила мерзла картопля в кагатах біля МТС, яку роздобували вночі. А ще їли товчену лободу й щирицю, з яких робили “зелені млинці”. Вони були гіркі й приторні на смак, від них пухли животи, але смерть відступала. Не одне покоління односельців згадувало добрим словом голів колгоспів Нараджівки та Чегрівки (в Диканьці), які на свій страх і ризик організовували для колгоспників обіди з якоїсь баланди. До того ж вони врятували життя багатьом дітям в колгоспних яслах, де ті жили цілодобово й мали хоч якийсь суп та шматок хліба. Навіки залишаться в народній пам’яті вчителі Коротич і Романищенко, які самі пухли від голоду, але дітей рятували. На Коротича чекала гірка доля “ворога народу”.
Приречені на голодні муки, селяни сподівалися, що вдасться пробратися в Полтаву і якимось дивом роздобути картку на продукти, тобто вижити. Згорьовані матері приводили в чуже місто дітей і залишали біля вокзалу, підкидали своїх кровинок у чужі сім’ї. Самі ж поверталися назад, нерідко гинучи в дорозі.
Мій прадід Степан працював у той час охоронцем на військовій базі в Полтаві. Там давали кілька рублів зарплати й пайок. Раз у тиждень він навідувався додому в Диканьку. Розповідав рідні, що в місті – розбій і крадіжки. Біля їхньої бази була яма, де прямо в соломі жила безпритульна молодь, яку називали вурками.
На дорозі біля Побиванки та Пронів уночі порядкували грабіжники, які забирали в людей всі виміняні деінде продукти. Непокірних вбивали. Багато лиха заподіяла нещасним подорожнім жителька чи то Пронів, чи то Судівки. Маючи високий зріст, тілиста й фізично сильна, вона вдягала чоловіче вбрання і з ножем у руках виходила під покровом ночі на свій жорстокий промисел. Люди не раз намагалися виявити й зловити безжального грабіжника, та марно, бо ж ніхто не підозрював ні того, що ним була жінка, ні того, що живе вона зовсім поруч. Наскільки ж була приголомшена міліція, коли все нарешті з’ясувалося!
Селяни працювали в колгоспі за трудодні. Без вихідних. І трудодень – це не один робочий день, а певний обсяг виконаної роботи. Наприклад, в Диканьці трудодень дорівнював 10 соткам споленого буряку чи 5 соткам вибраної картоплі. Обліковець ставив палички в журналі. Іноді за місяць каторжної роботи виходило 4 – 5 трудоднів. Не працювати було не можна – “шили” саботаж. Виїхати з села ніяк – не було паспорта. А без нього в місті спіймають, якщо і не повернуть назад, то “пришиють” не одну статтю. Навіть коней тримати в домашньому господарстві забороняли – мабуть, щоб не прислужилися для втечі невільників.
На жаль, і нині є люди, які заперечують свідоме нищення нашого народу кремлівською тоталітарною машиною. Не визнають штучної організації голодоморів і безвиході, в якій опинилися наші трудолюбиві предки-хлібороби. У багатьох випадках це тому, що такі опоненти Правди ніколи не жили в селі й не бачили його незагоєних ран, не чули, як вони болять старим людям страшними спогадами про чорний ужинок смерті. Або не хотіли ні чути, ні бачити. Тому й жалкують за СРСР, черговий раз згадуючи, як все тоді було добре.
Лише протягом 1932–1933-х років Україна втратила, за різними даними, 4–7 мільйонів життів. Чим можна виміряти трагедію такої жертви? Насправді жалкувати доводиться лише про те, що насильно збудована радянська система розпалася занадто пізно. Й ми лише торуємо шлях до відновлення національної пам’яті.

Віктор ФЕДОРЕНКО
Студент факультету філології та журналістики
ПНПУ ім. В. Г. Короленка

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.