Письменник Володимир Мирний найбільше споріднений із Полтавщиною, де він народився 1 листопада 1935 року в селі Супротивна Балка Новосанжарського району. Про його творчість теж найбільше писали письменники-полтавці Феодосій Роговий, Володимир Малик, Петро Ротач. Так, ще у 1968 році Феодосій Роговий, рецензуючи першу поетичну збірку Володимира Мирного “Криниця”, наголошував: “Образ, який найбільше полюбляє В.Мирний, це образ сонця. В багатьох віршах воно живе і сяє, набираючи розмаїтого – від предметного до символічного – звучання. Кращі вірші Володимира Мирного виходять, дзвінко і розмаїто витікають з української пісенної творчості”. Талановитий митець висловлював сподівання, що саме із першої книжки, “світло-синьої криниці”, потече свіжо й повноводо поезія молодого письменника, а похвали не зашкодять, бо талант не дасть заспокоїтись, не дасть пригаснути вогню творіння. Тепер можемо стверджувати, що так воно й сталося.
Найчастіше в поетичних творах Володимира Мирного почуття ліричного героя невіддільні від образу автора, який у більшості поезій є невід’ємним складником ліричного малюнка, сюжетної події, де домінує історична ретроспектива. Як ось у вірші “Україні”:
Ти мовчиш так тяжко, так печально,
Аж високі стогнуть небеса.
І марніє, січена мечами,
Княжа твоя, вранішня краса.

Тихнуть понад обрієм кургани,
Де козацькі голови лежать.
І тьмяніють голубі лимани
Під димами чорними, як рать.
До того ж навіть пейзажна замальовка нерідко існує не тільки в художньому світі, але й поєднується із генетичною пам’яттю і національним світоглядом. Тому, аналізуючи поезію, необхідно порівнювати діалектичну взаємозалежність естетики чи художнього відтворення з історичною дійсністю.
Облуплена хата похила
Край лугу квітучого… Вікна
І двері забиті дошками.
Лиш снопики кукурудзиння –
Колись вони стіни вгрівали –
Шурхочуть… Нікого нема.
Потім побачили світ збірки “Матіоли” (1970), “Вечірнє поле” (1973), “Монолог землі” (1978), “Літні зорепади” (1979), “Світло берези” (1983) та інші книжки поезії та прози.
У 1954 році Володимир Мирний закінчив середню школу імені Григорія Сковороди в селищі Чорнухи, а в 1959 році – історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Працював учителем у Рівненській та Полтавській областях, методистом Полтавської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, старшим науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею, з 1991-го по 2000 рік очолював Полтавську обласну організацію Національної спілки письменників України.
Перший вірш Володимир Мирний оприлюднив у 1951 році, а писати прозу почав уже досвідченим і знаним поетом. Історіософія його прозових творів, що оприлюднені в книжці вибраних творів “Стукати у брами…” (Полтава, ТОВ “АСМІ”, 2010), – це насамперед власний життєвий досвід, образне світовідчуття українця, що значною мірою є типовим для його покоління. Так, в основі сюжету оповідання “Доля” є життя однієї української родини, однак в ньому ніби сконцентрована трагічна історія усієї нації впродовж ХХ століття. Жити й продовжувати свій рід наперекір усім перешкодам, немовби говорить про головне у своєму монолозі стара жінка Наталка. На противагу високим моральним ідеалам народного характеру в оповіданні “На суді” відтворюється жахлива життєва катастрофа: “Це не людина, а звір, скажений звір! Бо людина не може такого творити…” Форму монологічної розповіді має також оповідання “На Івановій горі”: “Коли мені тяжко, коли сумніви обсідають мою сиву голову, я поволі йду на Іванову гору. З її вершини, майданчика, вистеленого сірими кам’яними плитками та обнесеного низьким гранітним бордюром, я мовчки милуюся рідним містом. Тут схід сонця зустрічають закохані, сюди приходять весільні пари. Така вже у нас традиція”.
На своєрідному початку своєї дороги, а точніше – поєдинку із власною совістю, знаходиться і юнак із образка “Човник”, який ходить по вагонах приміського поїзда і пропонує дрібний крам не рідною, а російською мовою.
До прадавньої сільської традиції – толоки – повертаються односельці Вірки Мацюцької, у якої найгарніша хата в селі (новела “Вірка”). Тому їх зовнішня краса вступає в гармонію з довкіллям, і люди стають ще красивішими: “…Вечірнє малинове сонце, підбиваючи золотом та багрянцем довгі, мов рибини, хмари, поволі хилилося до темної смуги обрію. Щось дивне творилося з двором, де вечеряли люди. Його заливало густою тишею і м’яким пурпуровим світлом. І гострозубий, округлий диск пилорами, і встояна вода у заляпаних глиною відрах, і наїжджені, блискучі колеса тачки, що стояла під сараєм, і кимось забута сапа під хатою – все горіло, аж палахкотіло червоно від призахідного сонця. А розпиляні, ще в тирсі, пахучі дошки стигли посеред двору довгими брусками свіжого жовтого масла. Ось уже сонце по маківку вгрузло в землю, світ повужчав, почало темніти. З городів потягло холодком і пахощами розігрітого кропу, помідорів та молодої капусти. Глухо заухкав з дальніх притуманених боліт болотяний бугай… І таким спокоєм, миром, такою лагідністю віяло навкруги, що намореним людям не хотілося і вставати з-за столу. Пісня просилася в серце”.
Цитуючи письменника, варто сказати про його творчу манеру, коли без зайвого нагромадження художніх засобів створюється глибока картина образного світовідчуття, що не просто доповнює характеристику персонажів, а створює цілісне враження людського буття, яке не потребує штучного розподілу на пейзажі, портрети чи авторську характеристику. Тому і мова персонажів така близька до народної полтавської говірки, що випромінює народну філософію – основний виразник письменницького стилю Володимира Мирного. Найбільше відповідають цим ознакам згадані оповідання та новели, образки “Річкова м’ята”, “Жених”, “Лиска”, “По молоко”, “Черниця”, поезія в прозі, наприклад, “Краса”, де наголошується: “А в тих піснях – вся українська природа: і садок вишневий, і гай зелененький, і явір над водою, і хрещатий барвінок, і вечір тихесенький, і ружа край вікна.
Чи не від цієї краси ми, українці, такі до безміру добрі-предобрі? Ця душевна доброта, як невмируще дзвонкове джерело, живила, живить і буде живити наш національний дух, волю і мрію”.
Відомі на Полтавщині літературознавчі дослідження Володимира Мирного про Панаса Мирного і його спогади про письменників Олександра Ковіньку, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Володимира Лучука, Миколу Костенка. Так, уже давно Володимир Мирний, випускник Чорнухинської середньої школи імені Григорія Сковороди 1954 року, вчитується у нетлінні слова філософа і народного мудреця, щоб задуматися ще раз над витвором його невмирущої думки: “Не шкодуй рук і вдар кресалом, і викрешеш вогонь у себе вдома, й не ходитимеш по сусідніх хатах вклонятися й просити: позич мені вогню…” Тільки один раз зустрічався він із Григором Тютюнником, коли той влітку 1973 року повертався з рідного села Шилівки, де ремонтував дах материної хати. “Він так любив – до болю – свій рідний полтавський край”, – пише В.Мирний у своєму спогаді про Г.Тютюнника.
Про щоденникові записи В.Мирного варто навести оцінку справжнього майстра цього жанру Петра Сороки: “У Вас щоденник традиційний, але цікавий. І фактажем, і особливо описами природи”.
Свою першу поетичну книжку Володимир Мирний назвав “Криниця”. Можливо, автор тоді не відчував повною мірою, що образ криниці, а точніше – водного джерела в найширшому лексичному значенні цього слова, стане одним із головних у його літературній творчості. Щонайперше символічно він асоціюється із правічним духовним багатством рідної землі, яке передається генетичною пам’яттю, морально-етичною чистотою людських помислів і вчинків, світоглядним відлунням міфопоетичного архетипу, естетикою давнього звичаю синкретичного мистецтва. Читаючи поетичні рядки останніх років, де домінанта образності – все та ж сакральна вода, відчуваємо певну світовідчуттєву еволюційність, коли знаний образ трансформується в символ національної ідеї, головними складниками якого є рідна мова і віра:
Стежкою – крізь ліс, туди, де синьо
Диха річка фібрами всіма.
Тут мені так світло, солов’їно.
Тут і вітер лунить, мов сурма.

Це – Вкраїна. Тут моє коріння.
Воля, що кормиги всі лама.
Йду крізь ліс, туди, де річка синя
Вище й вище хвилі підійма.
…На думку приходять слова Феодосія Рогового із листа до незабутнього Григора Тютюнника: “Батько казав мені, а батькові казав дідусь, а дідусеві казав прадід (я дітям своїм кажу і внукам повторюю), що найдобріша вода з свого колодязя. З сусідського коли п’єш, то часто гірчить і пересихає в роті. Тож нап’ємося в дорогу з свого рідного та й поживем, та й підемо далі, бодай не зблудитися з Глибокого Шляху”.
Отож творчість Володимира Мирного засвідчує, що літературна криниця Полтавщини дарує землякам ще одну хвилюючу і неповторну зустріч із художнім словом.

Олексій НЕЖИВИЙ
Доктор філологічних наук, професор,
член національних спілок письменників,
журналістів, краєзнавців України