“Переконаний, що Донбас залишиться українським”

Так вважає молодший сержант Максим Пасинок із Машівського району. Він за період строкової служби на власні очі побачив і пережив спочатку анексію Криму, потім – окупацію Донбасу. “Та що там той рік служби… Пролетить, як один день”, – сказали юнакові у військкоматі ще в квітні 2013-го, коли призивали до війська. Та рік той розтягнувся аж на два: діди наші після Великої Вітчизняної дослужували й по п’ять. Враженнями від пережитого Максим поділився з читачами.
“Просився служити подалі від дому”
– Ще коли викликали до військкомату, – розповідає Максим, – попросив, щоб направили служити кудись подалі – так цікавіше… Служив у внутрішніх військах, що тепер називаються Національною гвардією, у Сімферополі. Згодом мені запропонували вивчитися на молодшого сержанта у навчальному центрі в місті Золочів Львівської області. Про це також не пошкодував: містечко надзвичайно гарне, мальовнича природа й дуже привітні люди, красиві затишні будівлі, якась особлива атмосфера. Армійську службу відчув по-справжньому саме в навчальному центрі, бо досі нести її доводилося, наче ходити на роботу. Тут все інакше: режим, зарядка, стройова та фізична підготовка, навчання, спорт. Після навчання та екзаменів до Сімферополя повернувся командиром відділення. Служити сподобалося, почав щось планувати на перспективу. Але сталося те, чого ніхто не очікував.
Анексія
– Пам’ятаю, змінився увечері з добового наряду. А вже о другій годині нас усіх підняли й вишикували на плацу. Не просто видали зброю, каски, бронежилети – винесли ящики з патронами, наказали зарядити зброю. Отже, щось сталося. Комбат повідомив про можливий напад, тому частину напевне доведеться захищати. Зайняли позиції. Перші п’ять діб так і спали у бронежилетах, не скидаючи берців, з автоматами й чотирма магазинами до них.
Кілька тижнів, аж до так званого референдуму, пройшли у великій напрузі. Щоразу, як під’їжджали до воріт автомобілі з російськими військовими, радіостанція піднімала всю частину. Несли службу по чотири години з такими ж перервами. Копали окопи, набивали піском мішки. Після референдуму напруга послабшала. Але настав день, коли нас знову вишикували на плацу, й комбат повідомив, що скоро буде передислокація на материкову Україну. Та, якщо у когось є бажання залишитися тут, можна підписати контракт і присягнути на вірність народу російському… Бо сам комбат вирішив залишитися на півострові.
Коли вирушали з Криму, на автобусах закріпили українські прапори. Проводжали нас місцеві дуже привітно. Хай що не кажуть, але багато кримчан підтримували українську державність. Проте й триколорів навколо вже майоріло чимало. Із наших хлопців ніхто там не залишився.
Із Криму – в Донецьк
– У столицю Донбасу для охорони особливо важливих об’єктів був направлений разом із трьома десятками строковиків. Прибули о третій ночі, а вже о п’ятій ранку особовий склад підняли, щоб приготуватися до приїзду телебачення, кореспонденти цікавилися, як нас тут прийняли. Причому інтерв’ю у нас брали і місцеві, і російські журналісти.
Через два тижні все повторилося знову: нічні тривоги, сон уривками, автомат під матрацом – справа, бронежилет – у ногах. І так – три місяці. Озброєння в частині було набагато більше, ніж у Сімферополі. Мали навіть сім бетеерів, щоправда,  неробочих. Готуючись відбивати атаки, ми перетягували їх з місця на місце, встановлювали на них зброю. І знову, постійно чекаючи нападу, по чотири години вартували, по чотири – відпочивали. Представники так званої “ДНР” кілька разів пропонували командуванню здати частину, в обмін на це обіцяли не чіпати особовий склад. Основною нашою задачею була охорона заводу з виробництва вибухівки. І саме коли дві караульні роти в наряді охороняли завод, а в частині лишилося всього чоловік 60, знову приїхали “денеерівці” й поставили ультиматум негайно звільнити територію. На роздуми – дві години. Ще через півгодини прибули представники добровольчого батальйону з наказом ні в якому разі частину не здавати, мовляв, утримати її допоможуть. Але дива не сталося – ще хвилин через 10 оточили нас чоловік триста. Виглянули у вікно, а вони вже на плацу. До речі, частина потім стала базою сепаратистів. Зараз від неї вже не лишилося нічого.
Вранці нас зібрали у клубі, де зірваний український прапор проштрикнули ножем і кинули під ноги. Натомість повісили російський. Активно агітували всіх залишитися служити у так званій республіці. Під дулами бойовиків у військові квитки поставили печатки про демобілізацію. Було дуже боляче і жаль: ніхто не розумів, заради чого так легко здали частину… Виступив один із ватажків “ДНР”. На виїзд нам дали добу. Якщо ні – відкриють вогонь. Дякувати Богу, вдалося вибратись.
Мобілізація після демобілізації
Додому повертався з радістю. Купив мамі букет, зателефонував, щоб зустріли в райцентрі. Отам і побачилися з нею вперше після присяги. А через кілька днів поїхав у військкомат, став на облік. Планував шукати роботу, розпочати цивільне життя. Та на душі було якось неспокійно. Як виявилося, не дарма. Моя демобілізація виявилася незаконною. Через три дні зателефонували з полтавської частини й запропонували дослужити там. Тепер уже зрадів, що служитиму поряд із домом.
Якийсь час усе було звичним, знову караули, як і на початку служби. Із Донецька нас перевели сюди сімох. І всі семеро, коли надійшла пропозиція поїхати до Слов’янська охороняти громадський порядок, погодилися. Тим більше, що у Слов’янську, як нас запевнили, вже все було в порядку.
Як з’ясувалося, це було не зовсім так. Ситуація напружена, поодинці містом пересуватися не можна, мінімум – чотири-п’ять чоловік. Могли стріляти з балконів, вікон. А у нас ні бронежилетів якісних, ні касок – автомат, три магазини патронів та гумова палиця. Бронежилети видали через кілька днів і наступного ранку автобусами вивезли на блокпост за 250 кілометрів від Слов’янська, аж за Попасну Луганської області.
Бойове хрещення
Одразу після прибуття потрапили під шквальний півгодинний артобстріл із гаубиць. Хлопці, яких ми змінювали, пояснили: це так бойовики зустрічають новачків. Навіть у бліндажі, приклавши руку до долівки, відчував, як здригається земля. Стало страшно. Тоді вперше пожалкував, що погодився на цю пропозицію.
Та ніч була дуже важкою, бійці, яких ми змінили, змогли виїхати тільки наступного дня. А палаток лише дві. Осінь, земля сира, холодно. Ночували в окопах, бліндажах, укрившись матрацами. Похворіли тоді всі разом. О п’ятій був уже на ногах, заступив на перше чергування.
На блокпосту перевіряли всі транспортні засоби, що рухалися дорогою. З багатьма місцевими, хто часто перетинав блокпост, майже заприятелювали: вони нам бажали доброго дня чи спокійної ночі, ми їм – щасливої дороги. Люди до нас звикли, пригощали всім, що мали: кавунами, яблуками, цукерками, ковбасою, водою, картоплею. Підприємці, які возили товар, теж частували смачненьким. Один чоловік возив нам бідоном свіжий яблучний сік, але так, щоб ніхто не бачив. Жодного разу нам не підсунули чогось “нехорошого”. Бувало, зупиняється машина, виставляє ящик із продуктами і їде геть, щоб ніхто не запримітив. Населення там дуже залякане. Одного разу місцевий чоловік попередив про можливий штурм блок-поста: небезпеку пересиділи в бронежилетах у окопах. Про місцевих людей я нічого поганого не скажу.
Обстрілювали переважно вночі. По воду доводилося їздити в село за 5 кілометрів. Якось потрапили в засідку: бійцю прострелили ногу, автомобіль отримав чимало кульових “поранень”, а вся вода витекла… Найстрашніше – це коли посеред степу хтозна-звідки з’являється “КамАЗ” і починається кулеметний, а то й мінометний обстріл. І сховатися нікуди, й зробити нічого не можеш. Непереливки й тоді, коли накривають вогнем із лісомуг.
Посилали нас на блокпост днів на десять, а прослужив я там місяця півтора. Запам’яталося, як частенько смажили картоплю на відкритому вогні: вимили диск від культиватора і на ньому, з димком, готували справжній делікатес.
Коли нарешті приїхала зміна, дуже зраділи. Зібралися дуже швидко. Мама дізналася правду про те, де я дослужував, лише після мого повернення додому. Хоча, звісно, здогадувалася, бо ж сторонні звуки по телефону чула. Довелося тоді сказати, що то блокпост під Слов’янськом. Не шкодую, що саме такою видалася моя строкова служба. Знаю, як винен перед рідними, і прошу в них вибачення за всі хвилювання. Батько сказав, що по-справжньому я їх зрозумію лише з роками. Може, й так.
Я точно знаю, переконаний, що Донбас залишиться українським. А зараз дуже хочу, щоб якомога швидше закінчилася ця війна.

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.