Син сотника Вільного Козацтва

“Увечері 14 січня на 92-му році життя помер український письменник, син сотника Вільного Козацтва, багатолітній політв’язень Михайло Іванченко, лауреат літературної премії імені Юрія Горліса-Горського та літературної премії імені Василя Симоненка…”
(Петро Добро. Всеукраїнська незалежна суспільно-громадська газета “Козацький край”. 15.01.2015).
Із Михайлом Григоровичем Іванченком ми листовно познайомились у 2007 році. Мою адресу дав йому полтавський письменник та краєзнавець Петро Петрович Ротач – його знайомий по “остарбайтерському” минулому:
“8 липня 2007 р., с.Гусакове на Звенигородщині (Черкащина. – Ю.Р.). Шановний Юрію Феодосійовичу! Маю до Вас прохання. Надішліть, прошу, мені, якщо маєте, вірші Всеволода Михайловича Біленка (з Глобиного), розкажіть про нього. Він був моїм побратимом по остарбайтерській поезії. Разом публікувалися там. Потім я потрапив у зони ГУЛАГУ, далі жив “под гласным и негласным” без права видаватися. Всеволод відвідав мене у Звенигородці 1964 р. Тепер згадую про своїх друзів, з якими пробував зайти в літературу: Герася Соколенка, Василя Онуфрієнка, Леоніда Полтаву, Всеволода Біленка, Петра Ротача та ін.
Вашу адресу дав мені минулого року Петро Ротач. Хай йому земля буде пухом (помер 13.06.2007 р. – Ю.Р.). Він уже не міг співпрацювати в нашому альманахові “Плуг” і рекомендував до редакції Вас замість себе. Одначе з “Плугом” загальмувалося. Я хворію, нещодавно вийшов
з лікарні.
Може, маєте адресу Марії, дружини Всеволода, чи його доньки?
Буду вдячний за відповідь. З повагою Михайло Іванченко”.
Я тоді (як раніше й пізніше) намагався якось “добитися” до рідні Всеволода Біленка, та не зумів… На мої звернення ніхто не відповідав…
“21 липня 2007 р., с.Гусакове на Звенигородщині.
Шановний Юрію Феодосійовичу!
Дякую Вам за поміч. Всеволод Михайлович (псевдо Олесь Квітневий) справді писав гарні вірші в юності. Тільки де їх зараз шукати? Яр Славутич у Канаді, з яким я знайомий, та й Ігор Качуровський з Мюнхена люди літні і хворі. Ніхто з них не захоче шукати в архівах. По собі знаю, бо теж старий і хворий.
Звернувся я з проханням до родини В.Біленка. Може, що-небудь знайдуть. Звичайно, я прошу ксерокопії творів, фото, записів тощо. У Всеволода Михайловича були оригінали останніх віршів Олександра Олеся. Певне, він їх віддав в Інститут літератури. Ота молода хвиля української поезії на чужині – В.Біленко, Г.Соколенко, Л.Полтава, В.Онуфрієнко, П.Ротач, І.Костецький, Л.Лиман – не повинна згинути безслідно. Скажімо, я в уксучлітературі не зустрів поета, рівного з Герасем Соколенком.
У “Холодному Яру” (черкаський часопис. – Ю.Р.) відшукав потрібну мені замітку про Всеволода Михайловича, написану Вашим батьком. Шкодую, що я з ним не був знайомий. Я, проживши “под гласным и негласным надзором”, був схимником у листуванні та знайомствах.
Чи не помітно у вашому краю спонсора для “Плуга”? Мій альманах, на відміну від наших посткомунівських журналів, націоналістичний. Якби знайшли спонсора, то я би попрохав Вас (та і його) до редколегії “Плуга”. Потрібні нові сили, а може, й нова ораниця. Безвідвальна абощо. Сам із себе дивуюся, що я у хліборобській Україні, освіченій та інтелектуальній, не знаходжу підтримки. Навіть не я особисто, а селянське видання. Справді, праця подібна до донкіхотівської або сізіфової. Але я певний, що “Плуг” вкрай потрібний. Жаль, якщо він у борозні впаде.
З повагою Михайло Іванченко”.
Всеволод Біленко (1923–1985) працював у газеті Глобинського району “Зоря комунізму”, опікувався сільським господарством та його передовиками, природоохоронними темами й проблемами. Частенько телефонував до мене із проханням написати щось “природниче” (я працював учителем біології середньої школи; відгукувався, хоча й не завжди охоче: просто треба було допомогти чоловікові).
Він сам вряди-годи поміщав до районки якийсь свій вірш до чергового революційного свята (видно було, який той вірш вимучений!). Влада тримала його на міцному повідку, і він вимушений був підкоритися…
“1 серпня 2007 р., с. Гусакове на Звенигородщині.
Шановний Юрію Феодосійовичу!
Вдячний Вам за вістку і за книжку з цікавим вмістом та влучною назвою “Роса в червону ніч”. Краще розпізнав творчість Вашого батька і літературну погоду (така вона й у нас). Дуже добре, що Ви дали вірші Михайла Булаха (полтавський поет, переслідуваний владою. – Ю.Р.) , якому цеківські письменницькі зверхники перекрили шлях у літературу. Скільки в нас змарновано талантів! Не одного Михайла не допустила до видавництва “Комісія по боротьбі з молодими”.
Якась демонська сила з 1930-х років не дає нашій україномовній літературі стати справжньою українською національною. І не дозволяє нашому письменству піднятися від смутку на вищий східець та ширше розкрилити овиди. Може, читали мій есей “На літературній торговиці” (“Ятрань”, 2005)? Там більше про це.
До родини Вс. Біленка я написав. Чекаю відповіді.
Видання моїх творів упирається у моє безгрошів’я і безгрішність. Петро Сорока теж не має кошту на видання свого журналу. Відтак моя пропозиція, щоби видав мої “Новели неволі”, безнадійна… Без подібних спогадів нації ще знадобиться 350 літ стояти на колінах.
До черкаського “Холодного Яру” я передав розділи свого роману-хроніки “Дума про Вільних Козаків”. Може, опублікують. Він тяжче видавався, аніж народжувався. Шкода, що не можу Вам надписати “Думи…” Авторських примірників не дали. Гадаю, що книга варта рецензії у котрійсь великій газеті. Тема пекельна: 1917–1921 рр. А якби знайшовся метикуватий видавець, щоби перевидали!
Де Ваш батько остарбайтерував на Заході? Полтавці потрапляли здебільшого до Баварії (Феодосій Кирилович Роговий (1925–1992) працював на шахтах Рурського кам’яновугільного басейну. – Ю.Р.). Я мало його читав. Склалося враження, що він продовжує борозну Михайла Стельмаха. І тепер Вам варто взяти до рук його чепіги. Як би там не хвалили “цивілізованих” урбаністів або пісних постмодерністів, а найвиразніше проявляється наша душа в літературі селянській.
Всього Вам найкращого. З повагою Михайло Іванченко. P.S. Надсилаю Вам наш уже нерухомий “Плуг”.
“13 вересня 2007 р., с.Гусакове на Звенигородщині.
З цікавістю прочитав Вашу зб. оповідань “Святвечір”. Селянська тема невмируща. Мені до душі Ваш теплий гумор. Нашій літературі – від В.Стефаника до Гр.Тютюнника в новелах не вистачає оптимізму. Відтак – і збайдужілому народові. Життя – це боротьба, навіть між лелеками та орлами. Вам пора писати повість з поглибленими характерами і широкими обріями. Без національної мети української національної літератури не буде. “Святвечір” гарно видано. Узяли б з нього щось до “Плуга”, коли б він орав.
З цим надсилаю Вам свою збірку “Осіннє чересло”. Крім того, у в-ві ім. О.Теліги вийшов мій роман-хроніка “Дума про Вільних Козаків”. Авторських примірників не дали, тому не можу подарувати. Як не дивно – на нього – жодного відгуку чи рецензії.
Від родин В.Біленка та П.Ротача теж відповіді нема.
Масове видавництво, як гадаю, можливе. Розпочинають же фірми різноманітні з нуля. І в Росії, та й повсюди у світі, видавництва процвітають. Під лежачий камінь вода не тече. Треба шукати українських патріотів. Депутатів і меценатів. Про це треба писати до часописів.
Хай щастить! З повагою Михайло Іванченко”.
“22 серпня 2007 р., с.Гусакове на Звенигородщині.
З Днем Незалежності України!
Шановний Юрію Феодосійовичу!
Отримав Вашу книжечку, дякую. Коли б виходив “Плуг”, то я би опублікував з Вашого дозволу з неї вірші.
Остарбайтером я працював у с.Шаррель, крайз Клоппенбург, Ланд Ольденбур. Копав глину для цегельні. Про Вашого батька запитав, а може, ми були там сусідами? Якщо маєте остарбайтерські вірші, то пришліть. Пишу про остарбайтерську літературу нариси. До Біленків у Глобине я писав. Мовчать.
Справді, нині видаються сталінсько-кучмівські спритники. Вихід простий: українські письменники мусять заснувати незалежне національне масове видавництво здешевленої книги типу “Романи і повісті”, подібне до “Книгоспілки” та ДВУ 1920-років.
Цікаві Ваші досліди про запорожців. Чи не знаєте, де подівся кошовий Ів.Петр.Гусак (я мешкаю на його хуторі)? Остання вістка про нього з Полтави 1709 р.
Бажаю Вам доброго здоров’я і творчих здобутків.
З повагою Михайло Іванченко”.
Що стосується записів, листів і т.п., зроблених Феодосієм Роговим у табірній Німеччині та тюремному Підмосков’ї після війни, то все те викрали у поїзді при поверненні на рідну Полтавщину 1947 року. Батько часто жалкував за тим, особливо за листами від батьків у Німеччину: мабуть, тому, що в них ще живим був батько Кирило (загинув у січні 44-го на Кіровоградщині)…
“3 листопада 2007 р., с.Гусакове на Звенигородщині.
Доброго здоров’я Вам, Юрію Феодосійовичу!
Вислане Вами фото Вашого батька з Всеволодом Біленком викликало приємні спогади. Спасибі Вам за оглядку у юність. Якби знайти його вірші! Зателефонуйте, прошу, в Глобине: чи є там хтось з його рідні?
Я старію і хворію. Тож пропоную Вам таке: шукайте мецената і приставайте до редколегії “Плуга”. Перший з Нового року видамо спільно. А наступний візьмете редагування до своїх рук. Не святі горшки ліплять. Шукайте автуру з творами (бажано з різних регіонів), пересилайте мені. Я підготовлю до публікації макет. Та організую видання.
Публікуватимете свої твори та батькові.
Напрямок альманаху Ви знаєте – радикальний. Без поклонів вчорашньому дню. “Плуг” має працювати.
А може, поможуть фермери? Скажімо, Ф.Моргун (колишній перший секретар Полтавського обкому компартії. – Ю.Р.) з його безвідвальним обробітком землі?
Творчих успіхів Вам та перемог! З пошаною Михайло Іванченко”.
Далеко не все із задуманого і бажаного збулося. (Мабуть, як і в кожного із нас, на жаль…). Та все ж відбувся борець і письменник Михайло Григорович Іванченко – славний син сотника Вільного Козацтва. Земля Йому пухом.
Слава Україні! Героям слава!

Юрій РОГОВИЙ
Член Національної спілки письменників України

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.