“Найвище уміння – почати спочатку…”

“Це більше, ніж поезія, – тут наша історія і філософія, наш спосіб думання, героїка. Тут минуле й сучасне, просвічене рентгеном мислі…” – так писав про творчість письменниці-шістдесятниці поет Володимир Базилевський.
Ліна Василівна п’ять років тому під час презентації її перевиданого роману “Берестечко” сама про себе сказала: “… я ніколи не стояла на колінах, і мій народ, той, для якого я пишу, також”. Нині бачимо, яка мудрість, яка втілена правда в цих словах.
У задушливій атмосфері часів тоталітаризму вона майже двадцять років мовчала у своїй “внутрішній еміграції”, однак те мовчання було красномовнішим за слова.
Уже в новому столітті шанувальники творчості геніальної поетеси дочекалися її нових віршів і нових книг, які стали так само улюбленими, як і колишні видання. Читаймо із насолодою…

Ліна КОСТЕНКО
* * *
Хочеться чуда і трішки вина.
Дні пролітають, як сірі перони.
Чорний букет надвечір’я – ворони –
місту підносить струнка далина.
Що ж, я свій вік одробила сповна.
Що ж, я свій вік одробила по-людськи.
Дні облітають, як чорні пелюстки.
Хочеться чуда і трішки вина.

Доки ж ці пута? Пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає, і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.

* * *
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

* * *
Хтось є в мені, і я питаю: – Хто ти?
– Не знаю, – каже. – Може, хто в роду.
Мене водив під руку Арістотель
в якомусь дуже дивному саду.

Згасало сонце у вечірніх лузах.
Десь в Римі правив Тит або Нерон.
А я тоді жила у Сіракузах,
писала вірші золотим пером.

Я скрізь своя, і я ніде не дома.
Душа летить у посвіті епох.
І де цей шлях почався – невідомо.
І де урветься – знає тільки Бог.
* * *
Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
ви добру зав’язь все-таки дали.

І то нічого, що чигали круки,
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
душа не створить бутафорський плід.

* * *
Машини, шини, стрес, експрес,
кермо, гальмо, впритул, з-за рогу!
Стоїть Мадонна Перехресть,
благословляючи дорогу.

Таксі, автобуси, авто,
і мотоцикли, і кибитки.
Всі всім на світі є ніхто –
ні хто куди, ні хто нізвідки.

Маршрути горя і безчесть.
Світ на століття постарішав.
Стоїть Мадонна Перехресть,
чи вже Мадонна Бездоріжжя!

І мчать, і мчать, числа їм несть.
Дорога дальня й невідома.
Стоїть Мадонна Перехресть,
благословляюча Мадонна.
* * *
Ще вчора була я висока, як вежа.
Здається, ще трохи – дістану зеніт.
І раптом, як вибух, – обвал і пожежа.
Розтрощений камінь – уже не граніт.

Руйновище віри, і розпач, і розпач!
Під попелом смутку похований шлях.
Зажурені друзі сахнулися врозтіч.
Посіяне слово не сходить в полях.

На те й погорільці, – будуємо хатку.
Над хаткою – небо. А знов голубе.
Найвище уміння – почати спочатку
життя, розуміння, дорогу, себе.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.