так говорить про всіх своїх земляків-диканчан, мобілізованих до зони АТО, волонтер Олександр Онищенко

– Мені не потрібні медалі чи подяки, – одразу категорично заявляє Олександр Вікторович, щойно зустрівшись з нами на наше прохання. Утомлений, з червоними від недосипання очима, він рано-вранці повернувся із зони АТО, куди власним мікроавтобусом відвозив чергову передачу нашим військовослужбовцям. За день устиг об’їхати сім пунктів призначення. Відвіз на замовлення прилади нічного бачення, автоматні приціли, теплий одяг, термобілизну… Незабаром, завантажившись необхідними речами, поїде на Схід знову.
– Розкажіть не про мене, а про всіх 120 хлопців, мобілізованих Диканським військкоматом для виконання завдань у зоні АТО. Про Олега Петренка напишіть, він служить у 28-й окремій механізованій бригаді, я вчора з ним бачився. Строкову службу Олег проходив у десантних військах, залишився справжнім десантником. У Костянтинівці зустрів Рустама Негляда, який служить у зведеному батальйоні МВС “Полтава”. Дмитрові Цигану з Чапаєвки разом із його батьком Володимиром Кіріченком відвезли теплі речі, “буржуйку”, продукти харчування. До речі, Володя сам зварює ті “буржуйки”, уже штук п’ять виготовив, йому допомагали Григорій Троян і Михайло Дядюра з Балясного. Майже на кожному блокпості зустрічаю когось знайомого. Немає різниці, з якого вони підрозділу – міліції, Збройних сил, добровольчих батальйонів. Їду до всіх, хто потребує допомоги, адже у них спільне завдання – зберегти наше мирне життя тут. Я перед ними всіма знімаю шапку. Так, мені теж свого часу випало воювати в Афганістані, але то була чужа війна, у чужій країні, і нам не доводилося місяцями сидіти в холодних землянках, бліндажах, старих шахтах, мокнути, мерзнути на пронизливому вітрі при такому нікудишньому забезпеченні і йти снідати, обідати й вечеряти під залпи “Градів”, “Смерчів” та “Ураганів”!..
Уперше Олександр Онищенко поїхав на Донеччину наприкінці вересня з конкретною метою – відвезти гуманітарну допомогу своєму другу Іллі Заіченку – хірургу 61-го мобільного госпіталю, що на той час базувався під Маріуполем. Диканчани зібрали гроші, на які він разом із стасівчанками Юлею Брижак та Світланою Головко придбав Іллі Вікторовичу зимову форму. Також було куплено йому, його товаришам і пораненим з госпіталю продукти харчування, теплі ковдри. А поряд із госпіталем базуються 150 бійців полтавського автобату, які доставляють поранених з місць бойових дій.
– Скільки разів з’їздив? До десятої поїздки рахував, далі – збився. Буває, що й тричі на тиждень доводиться рушати. На одному з маріупольських блокпостів із 15 бійців 10 були вдягнені в казна-що. А в Трьохізбенці з 12 чоловік 10 – ну тільки що не босі… Хіба їх залишиш напризволяще? Мій “Фіат” вміщує до півтори тонни, а деколи доводиться завантажувати й дві, щоб нікому не відмовити і всім доставити необхідне. Прикро, що держава послала наших хлопців на передову, але одягають, годують, озброюють армію прості люди. У той час, коли бачимо по телевізору, що склади завалені усім необхідним для повноцінного ведення бойових дій, ми збираємо по копійці, щоб, приміром, автоматні приціли купити. Де здоровий глузд? Де совість? І щодня один, два, три “двохсотих”… Що це за перемир’я в одностороннньому порядку? Наші бійці чекають одного наказу: “Вперед!” А натомість ідуть якісь політичні ігри, домовленості. Хлопці не відступлять зі своїх бойових позицій, навіть якщо буде наказ про це, адже занадто дорогою ціною заплачено за кожен сантиметр української землі. В окремих випадках їм доводиться самостійно приймати правильні рішення без доповідей нагору.
– Не доведи Господи, щоб у нас удома повторилося те, що бачив у Слов’янську, Дебальцевому. Там – “гусінь” від танка валяється, в іншому місці – зірвана башта, неподалік – ще якась згоріла військова техніка. А на кущах у пам’ять про загиблих – квіти. Те ж саме і поблизу Щастя, Нижньовільхового, де були розстріляні наші блокпости (на очах в Олександра, колишнього десантника, що немало пережив у своєму житті, – сльози. – Авт.)…
Диканчани активно підтримують армію, здають від 50 гривень до 5 тисяч, дехто й до 10 тисяч, допомагають і теплими речами, продуктами. Нещодавно фермер Олександр Гавриленко, приватний підприємець Олександр Мацюк виділили великі суми. Постійно допомагає приватний підприємець Вікторія Лоза. Допомогли ТДВ “Диканський комбікормовий завод”, ПАТ “Полтавська птахофабрика”, СТОВ “Обрій”, ФГ “Корід”. Пояснюю людям: якщо, не дай Боже, агресор захопить нашу землю, у них не тільки власного бізнесу не стане, а, можливо, і своїх хат. Зупинити те, що твориться на Донбасі, можуть тільки самі люди – як українці, так і росіяни, знайшовши важелі впливу на Путіна. Тому неправильно роблять ті, хто займає позицію “моя хата скраю”, “чому я повинен допомагати, коли забезпечення армії – функція держави?” На мою думку, пора нам, усім українцям, навчитися поважати себе та по-справжньому любити рідну землю і не бути “хохлами”. Це наша спільна справа – відстояти незалежність України, тому допомога всіх людей дуже й дуже потрібна. Активно співпрацюємо з Полтавським волонтерським корпусом, зокрема з Юлею Брижак, та з Батальйоном небайдужих при Свято-Успенському соборі в Полтаві. Передаю не тільки диканчанам, а й полтавським, опішнянським хлопцям адресні посилки. Возив і возитиму “гуманітарку”, доки їздить машина і буде здоров’я. Спасибі Богу, в цій справі я не один. Хочу подякувати всім, хто допомагає нам підтримувати хлопців, які захищають нашу рідну землю. Чим швидше закінчаться події на буремному Сході, тим швидше ми зможемо навести лад усередині держави. Слава Україні! Героям слава!

Валентина ДІДЕНКО
Журналіст