“Я відмовлюся від усіх пільг і пенсій, якби тільки повернути втрачене здоров’я…”

14  грудня 1986 року було офіційно повідомлено про завершення будівництва саркофага над зруйнованим після вибуху четвертим енергоблоком ЧАЕС. Але цей день пам’яті давно став тривожним нагадуванням усьому людству про важку перемогу над вогнем, який охопив реактор атомної станції. Полтавцю Олексію Кулибабі доля також послала тяжкі випробування. У самому епіцентрі радіаційного зараження він виконував свій обов’язок перед Батьківщиною. Виконував чесно і самовіддано. А після повернення із зони, де розгулявся некерований атом, йому довелося боротися із бюрократичною радіацією… Напередодні скорботно пам’ятної дати ліквідатор I категорії аварії на ЧАЕС, а нині інвалід другої групи, пригадав страшні й неоднозначні події майже тридцятирічної давнини.
“На той час мені було 27 років. 30 травня 1986-го о 12 годині ночі постукали у двері. Відчиняю. Повісткою викликають на військові збори на 20 діб”, – пригадує Олексій Кулибаба. Тоді це не здивувало, адже після строкової служби він, сержант запасу, на такі збори їздив не раз. Часу для приготувань дали дві години. “А коли о другій ночі прийшов на пункт збору, чую між людьми розмови – їдемо в Чорнобиль. Чутки підтверджувалися ще й тим, що навпроти через дорогу на автостоянці стояло багато автобусів “ЛАЗ”. От тоді серце закалатало. Адже через місяць після трагедії на ЧАЕС ми вже усвідомлювали, що сталося, і розуміли наслідки цього”. Спершу мобілізованих відвезли у табір поблизу Лубен. “Дорогою автобус кілька разів зупинявся – підрізала “Волга”. Когось із мобілізованих виводили із салону, натомість інших солдатів заганяли. Згодом зрозуміли таку ротацію”.
А через сім днів невідомості у лубенських лісах бійців сформували по загонах і вночі лісовими і польовими дорогами у бортових нетентованих вантажівках відвезли у зону відчуження. “Я досі не можу зрозуміти, чому дорогою до Києва і в самому Києві молодь напідпитку жбурляла у нас пляшками, лаяла. Коли приїхали на місце, стало моторошно. Ніби й тиша, ніде не свистить, не розривається. А відчуття моторошні. Наш батальйон розмістили у виселеному селі Дроньки Гомельської області Білорусі. Завдання – обгородити зону відчуження колючим дротом. Усю роботу ми виконували лопатами, про будь-яку техніку або хоча б бур і мови не було. Як і про респіратори чи інші засоби захисту. Оскільки ми вважали, що будемо там 20 діб, то вирішили оперативно виконати поставлені завдання, щоб, можливо, раніше повернутися додому. Працювали по 12 годин на добу. Ніхто себе не жалів. Коли трішки обжилися на місцевості, у виселених селах стали брати бездоглядну техніку. Тоді стало легше і швидше будувати”. Але старань мобілізованих солдатів, вочевидь, було замало, бо додому нікого не відпустили, а навпаки… Спершу продовжили службу на 10 днів, тоді оголосили про два місяці мобілізації, три місяці і зрештою – про півроку. Передислоковували мобілізованих у різні місця зони. Солдатам випадала найтяжча робота – розвантажували вагони із бутовим камінням для гатей на торфовищах для “колючки”, а потім напинали цю “колючку”, проводили дезактивацію сіл. “Проводили так звану дезактивацію села Брагіне Гомельської області. Його то виселяли, то заселяли нескінченну кількість разів. Для дезактивації потрібно зняти верхній шар грунту і вивезти його. Завтра очікуємо комісію, тож сьогодні перед нами ставлять завдання – перекопати землю. Ми перелопачуємо верхній шар землі, у комісії дозиметри не дзвенять, тож рішення про відселення людей скасовується. Була й така дезактивація, коли викопували траншею, стелили плівку і складували там увесь радіаційний непотріб, нагортали курган і все”. Черговим завданням було прибирання на першому та другому реакторах. “Я навіть гадки не мав, що на реакторі може бути такий бруд і безлад. Говорили, що ніби і ці енергоблоки були затоплені, коли гасили пожежу на четвертому реакторі”. За кілька місяців перебування в епіцентрі радіаційної зони солдати хоч трохи навчилися себе захищати. Коли їхали у вантажівках до реакторів, обтягували їх плівкою, щоб вберегтися від пилюги, яку автомобілі здіймали на грунтових дорогах.
Респіратори згодом видали, але змінювали рідко. Тобто замість засобів захисту були … накопичувачами. Форму за півроку замінювали на нову лише тричі. Навіть води спершу не було, щоб вдосталь напитися та помитися. “Забезпечення, принаймні нашого батальйону, було дуже погане. Я протягом усього літа, що був там, з овочів з’їв один свіжий помідор і півтора довгих огірка”.
EPSON scanner imageІз кожним продовженням терміну перебування у зоні відчуження люди починали нервувати. Попри обіцянки керівництва, що родинам солдатів будуть допомагати, ніхто за цей час допомоги не отримав. “Дружина шле листи, пише, що вдома безвихідь, хата напівзруйнована, бо у нас якраз тривав ремонт і розібрали одну стіну, час спливає. Мені тільки й залишалося відписувати, щоб чекала…”
Коли між солдатських рядів ішло невдоволення щодо надто тривалого перебування у зоні радіаційного зараження, до рядових приїздили генерали, “особісти”, і переконували, що доза опромінення в 25 рентген навіть корисна для здоров’я. “Але скільки рентген ми насправді отримували, не знав ніхто. Особистих дозиметрів у нас не було. Лише командир підрозділу вимірював рівень випромінювання і говорив – ось тут сильно дзвенить, хлопці, обходьте цю ділянку. Обходив її хто чи ні… Радіації ж не видно. У роті постійно відчувався присмак металу. Я все-таки десь захватив серйозну дозу опромінення. Адже в якийсь момент усі відкриті ділянки шкіри розпухли і сильно почервоніли. Потім шкіра облізла. Рівень радіації у тих зонах, де ми працювали, не фіксував ніхто. Принаймні радіаційна картка, де мали б фіксувати щоденний рівень нашого опромінення, а це не більше 25 рентген за весь час перебування у зараженій зоні, у мене так і залишилася абсолютно порожньою”.
За півроку роботи в зоні відчуження, що перевернули усе життя Олексія Кулибаби, він має лише одне фото. Бо цивілізація відійшла за інший бік “колючки”, а з їхнього боку залишилися лише покинуті будинки та бездоглядна худоба. “Так було щемно дивитися, коли їдемо селом – нічийний табун гусей іде, кури бездоглядні бігають. А ще запам’яталося, як селом крокували корова, за нею – теля, а позаду дріботів песик. Так було жаль худобу, залишену напризволяще”. Іноді солдатів невеликими групами відпускали на “велику землю” – на пошту – зателефонувати рідним. “От тоді ми, кілька бійців, дорогою до поштового відділення побачили фотоательє, усі гуртом зайшли сфотографуватися”. Чоловік показує фото (світлина внизу. – Авт.): “Ось у другому ряду Федір Кандзюба, за ним – я. Внизу брати Микола та Василь Московці. Василь уже покійний. А цього крайнього справа чоловіка я, на свій сором, навіть не пам’ятаю. Ішов у нашому гурті солдатів і так разом з нами став перед об’єктивом. Усі ми в тій формі солдатській, в якій працювали в зараженій зоні. Отакий у мене залишився єдиний ексклюзив із зони чорнобильської трагедії”.
А 6 вересня солдатам першого батальйону 426-го полку 25-ї Чапаєвської дивізії оголосили, що вони їдуть додому. “Яке це було щастя! Нам здавалося, коли приїдемо додому, заживемо новим повноцінним життям. Але спершу нормально поїмо, помиємося і відіспимося”.
І життя у Олексія Кулибаби справді почалося нове. На жаль. Із цілою низкою нових і невідомих досі здоровому чоловікові діагнозів, які з кожним роком усе більше дошкуляють і без того слабкому здоров’ю. “Мій дільничний лікар у мої 55 років жартує: “Що це за дід старий до нас прийшов?” Але це жарти крізь сльози. Я пройшов чи не всі лікарні обласного центру, столиці, усі радіологічні центри України і вже сам навчився себе лікувати. Щонайменше двічі на рік обов’язково перебуваю у стаціонарі. Бо без цього ніяк. А ще навчився лікуватися травами, хоч якось зменшувати навантаження від ліків. Ви не уявляєте, як мені хочеться працювати, але не можу, здоров’я не дозволяє…”
А ще Олексієві повсякчас доводиться боротися із сучасною бюрократією, оббивати пороги найрізноманітніших інстанцій, щоб виборювати своє право на лікування, реабілітацію, пільги… “Мені часто у владних кабінетах дорікають – от у вас, мовляв, такі пенсії і пільги… Я в таких випадках говорю, що відмовлюся від усіх пільг і пенсій, якби мені тільки не конати, як зараз, а жити повноцінним життям. Але ж обіцяних заохочень від держави за участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС я за 28 років так досі й не отримав. І не лише я. Багато тих, хто боровся із радіаційною стихією, тепер виборюють своє право на життя, і частенько не надто успішно…”

Олена ІГНАТЕНКО
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.