Володимира Руденка з Машівського району мобілізували до війська навесні. Спочатку думалося – на кілька тижнів. Та, як говорять у народі, домашня думка в дорогу не годиться. Спершу були навчання, а потім – участь у бойових діях.

Днями Володя побував у відпустці й погодився на розмову. На запитання про участь в антитерористичній операції відповідає переважно одним-двома словами. І не тому, що не знає, що сказати, а тому, що важко прокручувати в пам’яті війну…
– Стоїмо на підступах до Донецького аеропорту. Спочатку просять, дають координати – ми прикриваємо, а потім телефонують і дякують. Зі мною служать земляки з нашого району: з Базилівщини, Калинівки, Машівки, Дмитрівки… Мій взвод переважно несе караульну службу. Також допомагаємо хлопцям: розвантажуємо боєприпаси, заряджаємо. Вони ж не можуть увесь час стріляти. Треба ж колись і відпочити хоч трішки…
Цікавлюся, чому такі запеклі бої йдуть саме за аеропорт.
– Я не політик, – відповідає Володимир, – але думаю, що цей об’єкт дуже хочуть захопити “ополченці”, щоб саджати російську важку авіацію. Там є злітна смуга, якій не шкодять снаряди. Тому й стараються всіма силами наших звідти вибити. Машинами ж через кордон не навозишся. Та й колись-таки рано чи пізно кордон закриють…
– У яких умовах доводиться жити?
– У палатках посеред поля. У нашій, великій, двадцять чоловік поміщається вільно. Ставимо “буржуйку” та й живемо… Спимо в спальниках. Оце недавно навіть ліжка поставили. А до того мали туристичні палатки. Нічого не вдієш… Ми ж без кінця змінюємо позиції. Тільки починають “накривати” із “Градів”, хапаємо хто що зміг – і бігом. А вже наступного дня, якщо спокійно, можна повернутися й забрати те, що залишилося. І так постійно. Бо, буває, що й по чотири рази на день обстрілюють. По-різному. Тож інколи доводиться позиції змінювати майже щодня, а інколи й місяць стоїмо на одному місці.
– Тож ви – як на долоні?
– Приблизно так. Раніше хоч у лісосмузі ховалися, а зараз листя обсипалося, немає ніякого сенсу там бути. Та й дуже на сховаєшся, бо постійно стріляють.
Переводимо розмову на дещо інше. Цікавлюся забезпеченням, харчуванням, побутовими умовами.
– Дуже нам допомагають волонтери. Усе, що маємо, – від них. Спальники привезли волонтери, одяг – волонтери, їжа – також… Багато нам передають гуманітарної допомоги з різних областей України. Буває, відкриваєш ящик чи мішок, а там лежать п’ять буряків, цибуля, картопля, капуста, томатний сік. Чисто борщовий набір. Видно, що люди з села зібрали. І сало передають, і олію, і різну домашню консервацію. Не голодуємо. Й наші земляки також повну “Газельку” всякого добра привезли. Дуже приємно, що не забувають. Ще допомагають однокласники, збирали кошти. Й односельці також: вулиця наша, мамині колеги. А за місяць до того, як їхав додому, привезли теплі спальники, одяг, термобілизну, взуття. Все то чеське, то словацьке, то польське… Я спальник розгорнув, а на ньому ручкою написано: “Чеслав Козельський”. Почав витрушувати, то ще й маленький польський значок випав. Вкотре підтвердилося: все, що маємо, – завдяки волонтерам. І форма в нас також від них, різних кольорів і відтінків. А тих штанів, що від Міністерства оборони, на тиждень вистачило й розлізлися… Щоб покупатися, раз у тиждень приїжджає солдатська баня: палатка, в ній – душ, поряд – машина, в якій гріється вода. Але ж це тоді, коли спокійно… По теплу було простіше. Попервах, ще в частині, ми купили ємність, приробили лійку з краном, збили з дощок літній душ. Ним і користувалися. Ще користуємося переносним туристичним душем на двадцять літрів. Нагрів чайник води, налив туди, підвісив на дерево, обгорнув “кабінку” плащ-палаткою, щоб протягів не було, та й купайся. Але земля на Донбасі з вугільним пилом: хоч мийся, хоч не мийся, все одно чорний. Увечері руки помив, ліг спати, а вранці встаєш, а вони чорні. Самі купили й бочки для води, й казанок, щоб їсти варити… Все самі. Телефонний зв’язок поганий, та й заряджати мобілки треба від генератора – одного на всіх, що працює три-чотири години на добу. Нещодавно волонтери ще одного генератора передали, але ж і з пальним тяжко, він на бензині працює.
– А місцеві якось допомагають?
– Їм самим їсти нічого. З ними доводиться ділитися то водою, то харчами. Наприклад, село Тоненьке постійно обстрілюють. У місцевих людей взагалі нічого немає: ні води, ні газу, ні світла, ні їжі. Суцільні руїни…
Заводимо розмову й про те, хто воює на боці так званих ополченців.
– Та кого там тільки немає. Затримували і чеченців, і азербайджанців, і румунів, і чехів, і козачків з Дону… І наших, українців, не тільки з Донбасу…
Володя з кінця травня – на Сході. Як розповідає, бригада, в якій служить, звільняла від бойовиків і Карлівку, і Авдіївку Донецької області. А потім їх самих з-під Авдіївки вибили “Градами”, довелося відступати.
– Дзвонив до хлопців, кажуть, що через пару днів після мого від’їзду “накрили” їх під час шикування. Двох поранило, деяка техніка згоріла…
Намагаючись якось відволікти від важких думок, запитую чоловіка про півторарічну донечку.
– А як маленька, впізнала тата?
– Та де там. Дядя – і все. А що дивного, стільки вдома не був. Телефонував постійно, та вона ще мала, щоб зрозуміти. Тільки зараз оце почала звикати. Але ж пора повертатися…
Говоримо з Володею на різні теми. Звичайний молодий чоловік, якому тільки радіти життю, родині, маленькій доні. А йому випала доля воювати. Хай нарешті все це припиниться, щоб його дівча пригорталося до тата щодня, а не тільки під час короткої відпустки.

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст