Щодня ми отримуємо тривожні повідомлення зі східного фронту, особливо про бої за Донецький аеропорт, який мужньо боронять ось уже багато місяців незламні українські вояки. Між тим, підступи до столиці Донбасу теж мужньо охороняють наші солдати. По них так же прицільно, як і по аеропортівських “кіборгах”, терористи стріляють із “Градів” та гранатометів. На одному з блокпостів кілька місяців несе нелегку службу наш земляк із Брисів Лохвицького району Ігор Кейбал. Ми скористалися його короткою відпусткою до рідної домівки і розпитали про “гібридну” війну, яку кремлівська Росія розв’язала проти нашої держави і в яку втягнули наш  миролюбний народ.

– Ігоре, скільки вже воюєте?
– З другого квітня, коли мене мобілізували до Української армії. Сказали, що на сорок п’ять днів.
– Вам скільки років?
– Тридцять чотири.
– А раніше служили в армії?
– Звичайно.
– В яких військах?
– Аеромобільних.
– Тобто Ви мали уявлення, що таке армія. Єдине, що не воювали. А Вас якось готували перед відправленням в зону АТО?
– Місяць ми на полігоні трохи повчилися, хоч я і в армії настрілявся свого часу. А тут гранатомет старенький – не стріляє, а “плюється”, далекобійність у нього дуже низька була. Ну, пригадали, де курок натискається.
– Вже в зоні АТО Вам довелося цілити не в паперові мішені, а в живих людей, хай і ворогів. Різниця відчувається?
– У нас же штикових атак не було. Бачимо, що вони висунулися на певну територію, – починаємо обстріл з гранатометів. У нас є танк, зенітна установка.
– Під час оголошеного перемир’я стрільби не було?
– Та де там! Як стріляли по нам до перемир’я, так і під час нього – теж.
– Вас призивали на сорок п’ять днів, а Ви вже воюєте майже півроку. Як же воно так?
– Спочатку хлопці “кіпішували”, нас заспокоювали: “Прослужіть до вересня, там АТО завершиться”. У вересні ми знову почали просити ротацію, ми ж два місяці постійно на передовій. Нам нічого не сказали. Командир тільки нам говорить: “Хлопці, не ждіть нікого. Хто вас змінить? Молоді, необстріляні? А ви вже пекло війни пройшли”. Отак і стоїмо поблизу своїх Пісок.
– Мирній людині важко збагнути, як воно на війні? Та ще коли ми зараз розмовляємо з Вами у мирних Брисях… У Вас тут хто проживає?
– Батько, мама й бабуся. Ну, а щодо війни… Тут люди займаються кожен своєю справою, а там людей мало, роз’їхалися хто куди. І постійна стрілянина.
– До неї звикаєш?
– Так. От якщо стає тихо, то насторожуєшся, щось не так. Чи, бува, не обходять нас десь збоку?
– А не допікає постійно думка, що тебе в будь­який момент можуть вбити?
– Ні, про це не думаєш. Йдеш на пост і несеш службу. Якщо стріляють, пересидів в укритті, перекурив і знову на пост.
– Вам доводилося втрачати своїх бойових побратимів?
– Так. Було три “двохсотих”. Я воюю в мінометному взводі, й зараз нас передислокували до четвертої роти. Про неї ходять легенди як про “заговорену”.
– Чому?
– Там мінімальні втрати бійців.
– Дай Бог, щоб так було і надалі. А скажіть, будь ласка, на якій техніці Ви воюєте?
– Стара вона вся – років по 40. Що ми підремонтували, те і їздить, або клинить, а ми знову його відновлюємо – отак і воюємо.
– Прикро за державу?
– Ну, так. Розказують, що стільки грошей виділяють. А куди? Ми їх не бачимо. Нам привезли три мішки хліба, тушонки, згущенки – оце і все. Якби не волонтери, не знаю, як би воювали і чи б вистояли.
– Якась дивна війна. А можна, на Ваш погляд, її було б закінчити раніше?
– Я думаю, що можна. Коли ми стояли під Горлівкою, нам місцеві жителі повідомляли, що в полі рухається російська бронеколона. Мовляв, знищуйте. Ми – до своїх командирів. Відповідь: “Немає команди”. Потім ця колона зайшла в Донецьк, ну й почала “утюжити” по наших позиціях. Навіщо її пропустили?
– Мабуть, не одному Вам хотілося б почути відповіді на ці запитання. А скажіть, у Вашій бригаді звідки хлопці служать?
– У нас призов був із Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської і Полтавської областей.
– Який бойовий дух у солдатів?
– На рівні. Ми всі один за одного. Є багато таких, які не хочуть ротації, а прагнуть воювати до кінця.
– А коли він настане?
– Не знаю. Поки що стріляють.
– У ворога техніка краща?
– Ну, так. Новіша набагато. По нам вони в основному з мінометів стріляють, а по Донецькому аеропорту – “Градами”. Ми коли захопили їхній арсенал зброї, то побачили патрони 12,7 міліметра зі снайперської гвинтівки. Вони пробивають нашу БМП навиліт.
– Ви знову відправляєтесь на передову?..
– Комусь же треба. Тим більше, мої приятелі спорядили мене “від” і “до”. Подарували автомобіль УАЗ, повністю завантажили його продукцією для наших бійців.
– Ви можете назвати їхні прізвища?
– Звичайно, можу. (Ігор Кейбал став перераховувати прізвища своїх друзів, що спорядили його на Схід. Але вони попросили не писати про них у газеті. Адже не для власної реклами робили цю благородну справу. – Авт.).
– Служіть і повертайтеся живим додому.
– Постараюся…

Розмову вів
Олександр МОСКАЛЕНКО.